Часові виміри. Прискорення і уповільнення часу

Існують 3 часові виміри: минуле, сучасне та майбутнє. Між ними не завжди існує залежність. Час має властивість уповільнюватися і прискорюватися. Зміни в повсякденному житті відбуваються у період життя одного соц. покоління. Соц. покоління – це різниця між батьками і дітьми. Категорія прогрес – час прискорюється. Майбутнє обумовлене мин. Прискорення з др. Пол. 18 ст., до цього часу відбувалося уповільнення. Прогрес у 18 ст. Усвідомлення того, що у тверджені та творенні історії бере участь вел кіл-сть авторів. Це прогрес просвіти, моралі, а не матеріальних прогрес. Велика фр революція – межа, яка відділяє старий світ від нового, нового модерного світу. ХІХ ст – довге століття, революційне ст. Це століття історії. ХХ ст. – коротке. Минуле допомагає сформувати нову мораль сучасності. Осн сторінки минулого доп формувати сьогодення.

Завершене минуле – те, що відбулося, але не впливає на сучасне. Сучасне минуле – те, що впливає на сучасне. Минуле майбутнє – те, що було і буде продовжуватися. Є короткий, середній і довгий часовий виміри. Подія – короткий ЧВ, обставини, які її зумовили в середньому і довгому ЧВ (структури). Кожна подія перебуває в короткому часовому вимірі, тобто має уповільнення і прискорення. Якщо в межах одного покоління – багато подій – це прискорення (прогрес) (19-20 ст), Якщо роз-ку майже немає – час уповільнюється. Лише при повільному плині часу минуле може вчити про майбутнє. Перехрещення подій і структур. Завд іст-ка не лише описати подію, але й виявити с-ктури в яких вона відбув. Події неповторні, а с-ктури мають здатність до повторюваності. С-ктура обумовлює появу подій, а подія виявляє с-ктуру.В істор науці є донауковий і наук етапи роз-ку. Їх межа-це поява розвиненої історичної свідомості-встановлення різниці між теперішнім, мин і майб. Це три модуси часу. Не існує єдиного часу, існують різні часи. Час розгортається по-різному в різні епохи Є прискорений плин часу, є повільний і від цього залежить зв'язок між 3 модусами. Раніше існував календарно-сонячний час і саме йому підпорядковувалося життя людини. Горизонт очікувань визначає майбутнє. Перші спроби передбачити майбутнє були здійснені апокаліптичними проповідниками. З цим церква спочатку боролася. Церква присвоїла право самій визначати майбутнє, тобто визначати долі людини. Хід історії мислився лінійно, в ній є свій початок(народження І. Христа), середина (2 пришестя Христа) і кінець (Страшний Суд). Лінійність історичного процесу, яка змінила античну циклічність(все повторюється) і круговорот, доповнювалася есхатологічністю (очікування кінця світу), а утвердження доктрини єдності людства – ідеєю універсальності. Очікування кінця світу визначало очікування майбутнього. В епоху відродження відбувається секуляризація повсякденного життя. Поч конституціюватися дер-ви, як певні орг-ції. Раціоналістича прогностика служить сучасній політиці, дає можливість спрогнозувати події. Вона ґрунтується на повільному плині часу і на обмеженій кількості акторів. Повільний плин дає час для політичного розрахунку. В просвітницьку епоху-прискорений плин часу. Ідеологія базувалася на тому, що потрібно відмовитися від минулого і побудувати краще майбутнє. В 18 ст-ідея прогресу. Мета-досягти кращого сус-ва. Відбувається видиме прискорення часу. Розширюється горизонт – нові геогр відкриття. Простежити зв'язок сьогодення з минулим неможливо, і неможливо визначити майбутнє. Духовна революція в житті людини. Людина-свідок подій і є самим достовірним джерелом. По мірі поступального плину часу часові виміри минулого, сучасного і майбутнього дедалі більше розходяться між собою. Часові виміри минулого, сучасного і майбутнього якісно по різному переплелися між собою, завдяки чому новий поч епохи щоразу новітньої історії міг здійснюватися на постійно новому етапі. Епоха і свідки часу в правильному розумінні є одним цілим, зазначив якось Арендт. «Епоха» і «період», межа і проміжки нового часу співпадають в горизонті руху, який постійно обганяє сам себе. В силу такого свого втілення в часі зникає пророча місія і взірцевість старої історії. Прогрес та історична свідомість у своїй взаємодії надають всім історіям часового виміру, сплавлюють їх воєдино в унікальний процес світової історії. Без звернення до потойбічного світу світова історія стає світовим судом. Прискорення, котре на перших порах було апокаліптичним очікуванням щоразу коротших відрізків часу перед приходом Страшного Суду, трансформувалося - теж із середини 18 сторіччя - в історичне поняття сподівання. Проте це суб’єктивне "забігання" у омріяне майб, прихід якого з цієї причини слід було прискорювати, несподівано в процесі техн прогресу і Фр Революції набуло твердого реального стрижня.

4. Просвітницький раціоналізм. ХVІІ ст стало тим часом у культ-дух роз-ві Євр,коли у сусп свідомості внаслідок дальшого розмежування істини-віри й істини-знання все біл частку поч займати наук-інтелектуальне сприйняття оточуючого світу. Формується раціональне ставлення як до природи, так і до люд, яке грунтується на осмисленні чуттєвого досвіду. Обриси новоєвроп науки зростають з плідного ґрунту ренесансного гуманізму, успіхів дослідного природознавства і поступово складають філософію механістичного натуралізму,котра запровадила природознавчі принципи у всі галузі людс інтелектуальної дія-ті. Найвищого роз-ку натурфілософія досягла у Просвітництві ХVІІІ ст.,яке остаточно усунуло теологічну схоластику з поля дослідного пізнання реального світу, вибудувало оптимістичну візію людс буття. Передумови до зміни світоглядної парадиґми, переносу акцентів з метафізичних побудов на чуттєво-дослідну сферу склались у ХVІ ст. Цьому сприяли відкриття геліоцентричної сис-ми, успіхи дослідної науки, що принесли нові набутки у матеріальному вир-ві, революційні зміни у пол-держ устрої. Ті контури світогляду, котрі у ренесансному гуманізмі були розкидані окремими зернинами, у час Бароко проросли у цілком нове світобачення, в якому люд виступала суб’єктом пізнання і перетворення оточуючого світу відповідно до здобутих дослідних знань. Заклик гуманістів “назад до класиків” виявився застарілим і гальмував дальший роз-к думки, “класична мудрість” не була спроможна пояснити нову реальність, що виникала з досліду та експерименту. Зміни у світоглядній парадиґмі слідом за М.А.Баргом можна схарактеризувати як “наук революцію ХVІ-ХVІІ ст.”. Пер її актом було математичне обґрунтування М.Коперніком геліоцентричності всесвіту, котре позбавило Землю й Люд центр місця у світобудові. Далі Галілео Галілей (1564-1642) сформ засади нової фізики і небесної механіки, засн на експериментах і теорет узагальненні їхніх результатів. Вони дозволили ще більше розширити уявлення про всесвіт як безмежний простір. Йоганн Кеплер (1571-1630) узаг астрономічні спостереження математично й вивів відповідні закони. Нові уявлення про простір на сер ХVІІ ст., незважаючи на гострий опір церкви, стали реальністю. У пер чв ХVІІ ст. були здійснені також важливі відкриття у медицині,хімії, ботаніці. У ході здіснених відкриттів сформ новий раціональний стиль мис-ня, який спирався на розумове осмислення результатів чуттєво-дослідного пізнання. Провідними принципами такого мислення були: (1) абсолютний хар-р часу і простору, в яких існ усі речі і проявляються явища, (2) всезаг хар-р руху, як способу існ і взаємодії речей, (3) причинно-наслідкові зв’язки усіх явищ. Наука нового часу надала особливої актуальності проблемі методу пізнання,тобто процедури дослідження і доказу. Середньовічна концепція знання не вимагала емпіричного підтвердження або фактичної перевірки. Праця нових вчених продемонструвала практичну значущість досліду і його математичного узагальнення. Вона змушувала поставити пит про мету і методи пізнання передусім природи. Такі пит найпер були поставлені і вирішені вже згадуваним вище англ. політиком, філософом та істориком Френсісом Беконом. У праці “Велике відновлення наук” він обґрунтував індуктивний метод, як єдиний метод наукового пізнання, покликаний дати адекватні знання. Індукція як поєднання чуттєвого (емпіричного) і раціонального (теоретичного), на його думку, здатна “відкрити людс розумові новий шлях, зовсім відмінний від того, що був відомий нашим попередникам, і дати йому нові засоби допомоги, щоб дух міг користуватись своїми правами на природу” [12, 2, 61]. Бекон стверджував, що є лише два шляхи досягнення істини: пер полягає у переході від відчуттів і частин до біл заг висновків і постулатів, що приймаються за встановлені, а від них до суджень і відкриття постулатів нижчого рівня (дедукція); ін шлях — витягнення пер свідчень з відчуттів і частин, поступово підносячись до заг постулатів (індукція). Але обидва ґрунтуються на емпіричному досвіді і дозволяють у підсумку просуватись від незнання до більш повного знання.Значно обережніше ставився Бекон до сус-ва, вважаючи, що зміни у ньому відбуваються дуже повільно і непомітно. З ін боку до проблем пізнання підійшов видатний фр філософ і математик Рене Декарт (1596-1650), Він запровадив до пізнання математичну логіку і переніс центр ваги на індивідуальний розум, здатний осягнути зовн світ у ідеальних розумових категоріях.

5.  Ідея прогресу у філософії епохи Просвітництва. (Др пол. 17 – 18 ст.) Просвітництво як світогладяна кул-рна течія в європ цивілізаційному роз-кові набуло значущості у Фр і поширилося по всьому континенті. Гол ідея Просвітництва полягала в тому, що розумове пізнання спроможне осягнути закони природного і соц. світу й на їх основі встановити між людьми справедливі природні відносини. Французькі просвітники були переконані у високому сус-ному призначенні історії. Вони вважали її важли засобом просвітництва розуму, дусі, нових ідей, дж досвіду мин поколінь, яке доп визначити шлях в майбутнє. Власне прогрес як такий мислився просвітниками у вигляді поступального наближення до осмислення закономірностей природи і соціуму. Таким чином історія повинна стати схемою розумового поступу, у підставі якої знаходилися філософс принципи раціонального пізнання. Віко – ідея прогресу – «гуманізація» людини, а не її незмінності, натомість зміна розуму провадить до зміни «речей» - людс творів – об’єктивного світу. Таким чином, ідея прогресу як закономірність людс розуму стала надбанням тогочасної науки. Вольтер. «Досвід про звичаї і дух народів і про головні історичні події». Був одним із засновників теорії історичного прогресу. Він не ідеалізував первісний «природний стан» людей як щасливий першопочатковий стан людства. В розумінні рушійного початку суспільного програму Вольтер стояв на ідеалістичній позиції. Він добре розумів важливість землеробства, ремесел, торгівлі. Але визначальним імпульсом їх прогресу вважав людський розум, успіхи просвітництва і нових знань. Ці успіхи обумовлюють і моральне вдосконалення, досягнення мистецтв. Вольтер не вважав прогрес таким, що рухається в лінійному напрямку, прогрес здійснюється вибірково, втілюється в окремих періодах історії, які виокремлюються на темному фоні і часто відокремлені один від одного довгими віками неосвіченості, які якщо і варто вивчати то задля того, щоб їх зневажати. Тюрго. Є творцем пер цілісної теорії сус-го прогресу, яку висвітлив у «Послідовні успіхи людського розуму». Він розглядав людс рід з моменту його зародження, уявляв його у вигляді нескінченного цілого,яке саме як і індивідуум має свій стан немовляцтва і свій прогрес. Звідси і завдання істор науки - розгляд послідовних успіхів людського роду і детальне вивчення причин, які їх викликали. Концепція прогресу у Тюрго це концепція безперервного прогресу, її оцінюють як теорію лінійного прогресу. Рух на шляху прогресу Т. вважав загальним істор законом, дія якого охоплює всі сфери людс буття. Тому Тюрго не припускав думки про наявність перерв в поступальному русі історії. Роз-к сус-ва він ставив у залежність від змін, форм екон життя. Кондорсе. Праця «Ескіз істор картини прогресу людс розуму», в якій виклав концепцію істор прогресу, що отр назву «теорії прогресу людства». Вся історія людства це послідовний рух до все більш розумного порядку речей, який відповідає велінням природи. Гол критерії прогресу – роз-к розуму і наукове пізнання світу, успіхи в досягненні свободи. Вважав, що існ нерозривний зв'язок між просвітництвом і політ і громадською свободою. Рушійною силою прогресу людс роду вважав прогрес розуму, зростання просвітництва і наукових знань. Ці принципи поклав в основу періодизації історії, яку поділив на 9 епох. Роль історії вбачав у тому, що вона дозволяє передбачити прогрес людс роду, спрямувати і прискорити його. Додав 10 епоху – про майб прогрес людс розуму. Монтескє. «Про причини величі і занепаду римлян», «Про дух законів». Не визнавав теологічного пояснення історичного поступу, хоч і не виступав проти нього відкрито. Закони у філософсько-історичній системі Монтескє постають як найпервинніші, ті, з якими має рахуватися сам творець. Історія кожного народу випливає з тих законів. Руссо не вважав прогрес цивілізації абсолютним благом – на його думку, він відділяв людство від приробного стану, приносив із собою занепад моралі, зростання нерівності.

6. Критичний, філолого-історичний метод. Б.Нібург, А. Геерен. Кардинальні зрушення в опрацюванні дж відбулися з впровадженням критичного, філолого-історичного методу. Його фундаторами вважають Нібура та Геерена. Нібур – автор «Римської історії», читав відповідні лекції в Берліні. 1810р став офіц історіографом прусського двору. Пріоритетну увагу Н звертав на ретельну критику дж, опрацювання дж, встановлення істинності, авторства, умови написання; прагнув визначити першодж. Широко застосовував філологічний аналіз тексту істор дж. Встановлення достовірності дж складало тільки пер част істор критики. Ін завдання – встановити зв'язок між фрагментами критичного очищеного матеріалу. Визначав давню історію як складову част філологічної науки. Чуттєве проникнення у сві історії. Філологічний аналіз тексту дж. Оцінка ступеню вірогідності дж. Його девіз: критика та прозирання (проникнення в суть чого-небудь, осягнення його розумом). Геерен – розробка критичного методу. Вивчав історію торгівельних відносин у тому числі вплив ост на цивілізацію стародавніх народів. Гол увагу зосередив на зясуванні достовірності дж, зокрема на критичному аналізі пізніших компіляцій першодж. На осн герменевтики застосовував методи філологічної критики істор дж. Отже, Н та Г сформували осн засади кртичного методу впродовж ХІХ ст. він був провідним для більшості європ істориків.