Суб’єктивізм та індивідуалізм Романтизму та його вплив на історичну теорію

Епоха романтизму в європейськiй культурi тривала в межах останнього десятилiття ХVІІІ ст. i першої третини ХIХ ст. Романтизм досить довго розглядався як художній стиль чи сума художніх прийомів у літературі. Проте цей складний художньо-мистецький напрямок сформувався як певний цілісний світогляд цілого покоління, що виросло на ідеалах Французької революції. Молоді письменники-романтики створили гурток однодумців і свій журнал „Атенеум”, у якому Ф.Шлегель опублікував своєрідне філософське „кредо” романтизму. Теоретик романтизму стверджує, що Французьку революцію він розуміє як народження „автономної”, нової людини. Суб’єктивний ідеалізм Фіхте, що розглядає світ як породження „Я”, є для нього філософським обґрунтуванням „автономної свідомості”.Покоління романтиків виробило свою філософію, тобто намагалося по-своєму осмислити світ і себе в цьому світі. У своїх прагненнях романтики виходили з сентименталiзму, iдеї якого визрiвали у просвiтницькому середовищi й означали пильну увагу до почуттiв та переживань людини. Започаткований Жан-Жаком Руссо як новий лiтературний напрямок епохи Просвiтництва сентименталiзм з його увагою до духовного свiту людини перерiс у романтизмi в одну з основних його ідейних пiдвалин. Близькою до сентименталізму є ще одна характерна риса романтичного світогляду – це яскраво виражене суб’єктивне осмислення автором явищ реальної дійсності, прагнення побачити в ній щось високе, ідеальне. До пошуків ідеалу спонукала навколишня дійсність, яка всупереч сподіванням, була далека від торжества рівності й свободи. Розмірковуючи про історичну долю людства, романтики спиралися на їх власне уявлення про ідеали та норми суспільного життя, що було засноване не на реальних інтересах, а на абстрактній ідеї і неминуче приводило до розриву між ідеальним світом і дійсністю. Філософським підґрунтям таких поглядів було вчення німецьких філософів Йогана Фіхте та Фрідріха Шеллінга. У вченні Фіхте найбільш прийнятним для романтизму виявилось твердження про вільну діяльність людського „Я”, яке є уособленням діяльно-творчої основи буття. Ранній німецький романтизм представлений ідеологами руху „Буря і натиск”, який сформувався як протест проти абсолютизації розуму і проявився у підвищеному інтересі до проблем особистості і внутрішнього світу людини. Відомим представником цього руху був Йоган Гердер, який закликав відмовитись від раціоналістичних ідеалів Просвітництва й підкреслював важливу роль емоційності й чуттєвості в житті як окремої людини, так і цілих народів.Одним із центральних понять естетики німецького романтизму є поняття „романтичної іронії”, вперше сформульоване Ф.Шлегелем у романі „Люцинда”. Романтична іронія була специфічним виявом романтичного суб’єктивізму. Сміх та іронія були засобом розкріпачення свідомості, проявом свободи духу, що було метою романтизму. За допомогою сміху і іронії романтики не лише скидали ідолів з п’єдесталів, а й утверджували свій ідеал – вільну особистість, яка незмінно перебувала в центрі уваги. На початку ХІХ ст. увагу німецьких романтиків привертають проблеми душі народу, його історії, культурних традицій, стосунки людини й суспільства. Продовжуючи справу, розпочату Гердером і „штюрмерами”, романтики збирають і публікують пам’ятки народної творчості, популяризують стародавню німецьку літературу. Цим вони намагалися продемонструвати своїм сучасникам багатий духовний світ простого неосвіченого народу, який під загрозою окупації і знищення відчув себе окремим суб’єктом історії, заявивши визвольною боротьбою про своє право на збереження рідної мови і традицій культури.Романтики поставили людину у центрі світових сил і законів, підкреслюючи її нерозривний зв’язок з природою, Всесвітом і суспільством. Пізнаючи світ і оцінюючи суспільство, вони керуються не так розумом, як почуттями, уявою, фантазією. Завдяки саме цим здатностям людина може збагнути все багатство буття. Теми i проблеми, порушенi представниками нiмецького романтизму, знайшли своє продовження й поглиблення в культурах європейських країн. На хвилi патрiотичного пiднесення „весни народiв” розквiтає й романтизм український, що також поклав у свою основу фiлософськi пiдвалини нiмецького романтизму.