Теоретичні погляди і історіографічна практика Л.фон Ранке

Батько німецької історичної науки Л.фон Ранке(1795—1886).,якого більшість вважають фундатором сурового об’єктивного історичного дослідження,що грунтується виключно на критиці джерел та їх максимальному використанні в конкретній практиці.Йому першість віддають у зверненні до архівних джерел,їх публікацій. Ранке перший застосував методи критичного аналізу джерел по новій історії, але головне— його історико-політична концепція відповідала вимогам класового компромісу між буржуазією і дворянством. З його семінарів вийшли багато крупних німецьких буржуазних істориків — Я. Буркхардт, А. Ваттенбах, розділ «малонімецької школи» Р. фон Зібель. Свою першу роботу Ранке забезпечив додатком «До критики нової історіографії». У нім він дорікав дослідникам в тому, що вони неточно відтворюють і без провірки використовують історичні джерела, що приводить до помилкових думок і суб'єктивного викладу історії. Проголошуючи показну «об'єктивність», Ранке вимагав від істориків відмовитися від оцінок політичного і моралізуючого характеру, а описувати, «як це власне відбувалося».Історизм Ранке украй односторонній. Головне в історії — одиничне явище, своєрідна неповторність, що не має аналогій ні у минулому, ні в майбутньому. Він був переконаний, що саме індивідуальне найдоступніше розумінню історика, тоді як загальні закони мають місце лише в рамках того, що божественного визначило і не пізнавані. На противагу концепції Гегеля про єдність всесвітньо-історичного процесу Ранке висунув положення про те, що кожна історична епоха розвивається як віддзеркалення ідеї, закладеної в ній «від бога», і може зрозуміти лише сама по собі, поза зв'язком з іншими епохами.Пізнання історії може бути здійснене шляхом емпірики,розкладом єдиного потоку на сукупність емпірично даних фактів і подій.Історичні події індивідуальні,неповторні й унікальні. Завдання історика-відтворити об’єктивну іст.- “як в дійсності відбулося».Але завдання історика не зводиться до накопичення фактів-їх потрібно зрозуміти і на їх основі відтворити картину минулого. Історична подія є лише фрагментом у єдиному історичному потоці,тому зрозуміти індивідуальне можливо лише у зв’язку із загальним,універсальним.Застосувавши по відношенню до нової іст. критичний метод аналізу джер, Ранке обмежувався при цьому використанням тих джерел, які виходили від органів державної влади. Методика Ранке хоча і представляла значний прогрес порівняно з методиками колишніх істориків, але страждала однобічністю: він нехтував багатьма іншими видами джерел (наприклад, записами очевидців подій, мемуарами, публіцистикою і пр.; всі вони, на думку Ранці, відображали суб'єктивні погляди їх авторів). Релігійно-ідеалістичний світогляд і консервативна історико-політична концепція Ранке також звужували можливості нової методики. Ранке розглядав держави як окремі що історично склалися індивідуальності, утілили в собі якісь «пануючі ідеї», в першу чергу релігійні. У його вченні про державу на першому плані стояли зовнішні чинники: зовнішньополітичні зв'язки з іншими державами, дипломатія, війни. Внутрішньополітичній іст, явищам соціально-економічному життю Ранке майже не приділяв уваги. «Вічним законом» існування держав він вважав боротьбу за панування. Війни представлялися йому нормальним і природним станом суспільства.Використовуючи реакційну ідею Гегеля про «історичні» і «неісторичні» народи, Ранке відводив головне місце в історії романо-германським націям; слов'янські народи, на його думку, лише виконували місію захисту Європи від кочівників, іст. народів Азії і Африки він нехтував абсолютно, рахуючи останні тільки об'єктом дії провідних націй. Своїми ідеями Ранке заклав основи широко поширеною надалі концепції про «примат зовнішньої політики над внутрішньою» і «примат політики над економікою». Його консерватизм, обмеження круга дослід. інтересів іст. дер, воєн, церкви, дипломатії і ін. дали підставу Г. виразити сумнів в здатності Ранке «пізнати ціле, загальну мету» Розвиток цієї школи в історіографії в загальних широких рамках буржуазного лібералізму був прогресивним для Нім. явищем, але характерна для неї політ.помірність, надмірна дидактичність обмежували ступінь її позитивного сусп.. резонансу. Разом з тим представники цієї шк.. прагнули пов'язати іст. науку з життям, бачили ф-ю історії у вихованні людей у дусі демокр. принципів і ненависті до абсолютистських для феодала порядків. Цим визначався і їх підхід до джерел, звідки вони прагнули витягувати матеріал для виховної дії і які значною мірою носили літературний характер. Іст. гейдельбергской школи вимагали, щоб іст. писалася про народ і для народу; вони щиро співчували важкій частці пригноблюваних мас. Проте вони майже цілком ігнорували соціально-економічні сюжети і концентрували свою увагу на іст. культ..

9.Історичний семінар,наукові товариства, засоби наукової комунікації як елементи академізації історичної науки. Поява такого явища як проведення історич семінарів в більшості кр Європи безпосередньо пов’язана з ун-тами, точніше з університетськими реформами, започ в Німеч А.Гумбольтом і підхопленими всіма ін. ун-тами як в Європі, так і в Пн. Америці. Суть цих реформ полягала в тісному поєднанні в ун-тах наук. і навч. діяльності. Провідною формою такого поєднання стали університетські семінари. Вони функціонували як комунікативні осередки, де в дискусіях і співпраці з викладачами студенти та докторанти («професорські стипендіати/аспіранти») прилучалися до професійних традицій та опановували методи наук. дослідження. Засн. істор. семінарів був Л.Ранке. Працюючи з 1825 в Берлінському університеті, а з 1834 очолюючи там каф-ру нім. історії, він створив семінар для роботи зі студентами. Історія стає фаховою, коли поч її інституціоналізація, ств орг.-ції, де її вивчають. Надавався диплом,який свідчив про кваліфікацію історика. В др..пол 19 ст в Німеччині 90% професури немали історичної освіти. На більшості європейських факультетів для підготовки істориків були або відділення або просто готували на філософських факультетах. Не було фахової підготовки істориків в Англії та Італії. Інституціоналізація передбачає створення невеликих інституцій в межах яких здійснюються дослідження. В радянській історіографії проблема інституціоналізації не розглядалася. З 1860 р починається інституціоналізація в Європі. Поч 20 століття-кінець першої фази, коли було скликано перші міжнародні конгреси істориків. Інституції є місцями конфліктів. Вони відбувалися в декількох площинах-1-за оволодіння ресурсами, 2-між різними науковими школами,3-на грунті різних наукових концепції. Виникнення наукових товариств було наслідком заг історизації сус-ва. Взагалі, інституціоналізація є супутнім компонентом ств модерної університетської системи у ході освітніх реформ Гумбольда- заснування в 1806 р. Берлінського університету. Він став прикладом для реорганізації всіх ін вузів. Типи історичних інститутів. 1-професійні інститути в закладах академічної освіти-проуніверситетські структури, де відбувалася підготовка фахівців історії. Здійснюються дослідженя і піддається критиці дослідження. Головними є семінари, інститути. Контроль здійснюється шляхом наукової атестації та кредитування. 2-інститути, основним завданням яких є дослідження історії. Це поза університетські організації. Не мають права видачі дипломів. 3-інститути внутрішньо-наукової комунікації-конгреси, конференції, фахові об’єднання істориків. Виходить численна періодика. 4-внутрішньо-дисциплінарні службові інституції. В кожній країні наукові товариства відігравали різні функції. В Німеччині відігравали роль каталізатора історичних елементів історичної науки. Вона виникла в кінці 18 ст. при університетах. В Лейпцігському універі було антикварне т-во. Провідну роль відігравала професура. Було грецьке товариство. Перше загальне німецьке товариство-1819-у Фр-на Майні-товариство для вивчення давньої німецької історії. Мали періодичний орган «Архів для вивчення…» Через рік виникають регіональні товариства. До сер 60-х ХІХ ст.-бл.60 тов-в. «Тов-во для культ.історії». Таку роль виконували товариства у Фр, Чехії, Угорщині. Зосереджувалися на вивченні вітчизняної історії, проводили національні конгреси історії. У Фр.-80-ті 19 ст.-«Т-во з історії дипломатії», «Революції 1848 р.», Вони створювалися при університетах, там працювали і професура і аматори. У Чехії «Істор.клуб»- чеське студентство і професура Пражського університету-1872р. Голова-Пеккер. 1867-створ. Угорське історичне товариство-Завдання публікація джерел з угорської історії. У Чехії та Пол товариські центри об’єднували протилежних істориків. Клуб АН чолі з Пекером об’єднував істориків-модерністів, що протистояли консерватором. У Львові 1866-створ Польське історичне т-dо-обєдн істориків, що працювали в Галичині. В Іт та Рум на більшості літ-них факультетів створювалися товариства-центри проведення історичних досліджень. 1-й конгрес істориків був проведений в Іта. В Рум мистецько-літ-ні об’єднання мали політ цілі. Молдовські т-ва злилися з румунськими.