Невичерпний потенціал: творчий портрет Віталія Губаренка

Головне емоційне враження, яке народжується при зустрічах з творчістю В. Губаренка, можна визначити як масштабність. Це виявляється в тяжінні художника до серйозних загальнозначущих тем і широкого кола образів – історіко-героїчне минуле країни і етичні проблеми сьогоднішнього дня, світ відчуттів людини, невичерпний поетичний світ народної фантазії і невловимо мінливої природи. Композитор постійно звертається до монументальних жанрів і форм: 15 опер і балетів, 3 "великі" і 3 камерні симфонії, серія інструментальних концертів, серед яких Concerto grosso для струнних, хорові твори і вокальні цикли на вірші російських і українських поетів, симфонічні сюїти, поеми, картини, музика до драматичних спектаклів і кінофільмів.

13 червня 2000 р. Віталієві Губаренкові виповнилося б 68. За три роки до цього, коли він готував свій, як виявилось, останній за життя авторський концерт і не все виходило, як хотілося, колеги радили: «Дата не кругла, може, до ювілею почекати?». У відповідь прозвучало: «Боюся не встигнути». І дійсно, Віталій Губаренко багато чого не встиг: не встиг почути свій останній твір – хореографічні сцени «Вій», не встиг побувати на прем'єрі своєї П'ятої камерної симфонії, не встиг повернутися на столичну оперну сцену, на якій дебютував в 60-х рр. як автор опер і балетів і яку вважав своєю рідною. Удома на роялі залишилися ескізи незавершених творів. Але головне в своєму житті він все ж встиг: практично все їм створене прозвучало. 

Губаренко почав займатися музикою порівняно пізно – в 12 років, але і ці заняття із-за частих переїздів сім'ї за місцем призначення батька носили несистематичний і напівлюбительський характер. Лише з 1947 р. починається навчання в івано-франківській і потім в одній з харківських музичних шкіл. Яскраво заявив про себе дар імпровізації і тяга до самостійної творчості. До моменту вступу в музичне училище (1951) хлопець встиг спробувати свої сили в оперному жанрі, у фортепіанній, вокальній і хоровій музиці.

Першою справжньою школою для Губаренка стали уроки композиції під керівництвом композитора і педагога А. Жука, а в роки навчання в консерваторії в класі Д. Клебанова, що виховав декілька поколінь українських композиторів, талант молодого музиканта знайшов конкретні форми вживання. Губаренко багато і плідно працює в області вокальної лірики, створює цикл хорів а cappella на вірші С. Єсеніна і кантату "Русь".

Пора становлення – 60-і рр. – для Губаренка ознаменувалася першим значним успіхом його творів на всесоюзній естраді (Перша симфонія композитора на Всесоюзному конкурсі в Москві в 1962 р. була відмічена дипломом першого ступеня) і прем'єрою опери "Загибель ескадри" (за п’єсою А. Корнейчука) на сцені Київського академічного театру опери і балету ім. Т. Шевченка. Робота композитора і колективу була високо оцінена пресою і музичною критикою.

Першим з масштабних музикантів зацікавився музикою Віталія Губаренка легендарний диригент Натан Рахлін. Це був диригент яскравого спонтанно-вибухового темпераменту, він багато в чому керувався своєю феноменальною інтуїцією. Першу симфонію двадцатип'ятирічного Віталія Губаренка Рахлін виконував з Державним оркестром в Києві, Ленінграді «особливо тепло, чисто і опукло», даючи відчути слухачам «серйозність, романтичність і свіжість вислову про головне: людські долі, молодість, її роздуми про свої дороги в житті» («Ленінградська правда»).

Прямою протилежністю Рахліну був І. Гусман – відомий диригент, ініціатор перших фестивалів сучасної музики. В одному з гастрольних виступів в 1964 році Гусман виконав симфонічну поему Губаренка «Пам'яті Тараса Шевченка». Творче спілкування з маститим диригентом мало велике виховне значення для автора-початківця. Від композитора Гусман вимагав ідеально відкоректованого нотного матеріалу. Виявивши описки в оркестрових партіях, він зробив Губаренку зауваження в настільки гострій формі, що той на все життя запам'ятав: краще самому переписати всі ноти для кожного музиканта оркестру (титанічна робота!), ніж потім виправляти численні помилки, допущені переписувачами.

Наступною знаменною віхою у творчій еволюції музиканта став балет "Камінний господар" (за одноїм. драмою Л. Українки, 1969). Оригінальний новаторський твір української поетеси, незвичне трактування "вічного" сюжета світової літератури про Дон-Жуана спонукали авторів балету (лібретист Е. Яворський) шукати нетрадиційне рішення для майбутнього спектаклю. Так народилася "філософська драма в балеті", що викликала низку самобутніх сценічних рішень у театрах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Ашхабада і болгарського міста Русе.

Особливе місце у творчій біографії Віталія Губаренка належить Степану Турчаку, який підтримав перші музично-театральні задуми композитора: опери «Загибель ескадри» і «Мамаї» та балет «Камінний господар». Ці твори викликали ентузіазм критики. Вольова енергія і щедра емоційність диригента захоплювали слухачів. Особливо добре йому вдавалися «примхливі моменти», раптові зміни настрою, несподівані переходи, на які так багата музика Губаренка. Саме в ті роки  у композитора зав'язуються тісні дружні контакти з багатьма талановитими музикантами, мистецтво яких підказувало нові творчі ідеї та задуми.

В 70-ті рр. Губаренко активно працює практично в усіх жанрах. У ці роки багато в чому несподівано для слухачів розкривається нова грань обдарування вже зрілого майстра. З народженням одного з найбільш самобутніх творів композитора – камерної інтимної монодрами "Ніжність" (за новелою А. Барбюса) – у його творчості на повний голос зазвучала лірична струна.

Тільки за виконання його моноопери «Листи кохання» («Ніжність») бралися близько сотні «високих жіночих голосів». Серед них – блискуча Євгенія Мірошниченко, драматично імпульсивна Галина Писаренко, трепетна Валентина Соколик. Героїню Губаренка виводили на сцену то як «жінку з полотен імпресіоністів», то в стилі Шанель, то як втілену романтичну мрію. Так, у харківській виставі режисер В. Лукашов розділив сцену на дві частини: одна зображувала в'янучий, з усіма фарбами осені сад, інша – чорні, наче обпалені дерева, вкриті срібними листочками, як на похоронних віночках. У Пермі режисер Л. Куколєв знайшов для парадоксального сюжету губаренківскої моноопери глибоку сценічну метафору — годинник із циферблатом без стрілок. В останній версії «Листів кохання» режисер Ірина Нестеренко руйнує фатальну самотність героїні, пропонуючи їй партнера — драматичного актора, що читає у своєрідному пролозі свої листи-відповіді до вже давно неіснуючого адресату.

Диригентські інтерпретації цього, мабуть, найвідомішого твору Губаренка відрізнялися не менш широким спектром реалізованих смислів. Володимир Кожухар, у московській виставі режисера Льва Михайлова з Галиною Писаренко, прагнув підкреслити нестійкість внутрішнього світу героїні, виявляючи і рельєфно подаючи всі моменти емоційних зламів. Ігор Палкін, в концертному виконанні «Листів кохання» з солісткою Іриною Семененко, продемонстрував тонку філігранну роботу над деталями, вирізнивши ірреально містичний план цього твору. Диригент останньої філармонійної вистави Микола Дядюра в цій експресивної музиці звернув увагу на її чарівну чуттєвість і відтінок щемливої елегії.

Цей твір зіграв важливу роль в еволюції творчих інтересів композитора: суттєво розширюється жанровий спектр його творів для музичного театру, народжуються нові художні форми. Так з'являються ліричні дуодрами "Пам'ятай мене" (1980) і "Альпійська балада" (1985), симфонія-балет "Ассоль" (1977). Але громадська, героїко-патріотична тема продовжує хвилювати композитора. У Третій симфонії з хором "Партизанам України" (1975), у музиці до двох частин кінотрилогії "Дума про Ковпака" (1975), в опері "Крізь полум'я" (1976) і в балеті "Комуніст" (1985) художник знову виступає як монументаліст, розвиваючи художні принципи героїко-епічного жанру.

П'ятдесятирічний ювілей композитор відзначив прем'єрою твору, який став одночасно і вершиною досягнутих, і джерелом майбутніх відкриттів. Опера-балет "Вій" (за повістю М. Гоголя), поставлена на сцені Одеського оперного театру (1984), була за одностайним визнанням публіки і критики подією в житті музичного театру. Живі, колоритні, наче взяті з натури, народні характери, барвистий побутовий колорит, соковитий народний гумор і фантастика знайшли яскраве втілення у грандіозному музично-театральному дійстві.

У комічній опері "Сват мимоволі" (за п'єсою Р. Квітки-Основ'яненка "Шельменко-денщик", 1985) і балет "Майська ніч" (за Гоголем, 1988) Губаренко розвиває і збагачує стилістичні принципи "Вія", ще раз підкреслюючи свою глибоку внутрішню спорідненість із національною культурою, її традиціями і водночас уміння завжди знаходитися на рівні новітніх досягнень сучасної музики.

В останні роки виявився зростаючий інтерес нового покоління українських музикантів до творчості Віталія Губаренка. Володимир Сивохип із львівським хором «Глорія», флейтист Володимир Дмитрієв, віолончелістка Тетяна Мясковська, фаготист Тарас Осадчий, диригент Володимир Сіренко…  Губаренко захоплювався талантом Сіренка і довіряв йому найпотаємніше – поему «In modo romantico», останню симфонію «De profundis», симфонії-балети «Liebestod» і «Зелені святки», нарешті, балетну версію «Вія», почути яку композиторові так і не вдалося.

Один мудрець якось зауважив: від музики, як і від істини, не можна отримати більше, ніж ви в неї вклали. Нинішнім виконавцям, як і музикантам-сучасникам Віталія Губаренка, поки є що вкладати в музику композитора. Її художній потенціал далеко ще не вичерпаний.

Література:

1. Жадько В. О. Некрополь на Байковій горі. – К., 2008. – С.67, 283.

2. Жадько В. О. Український некрополь. – К., 2005. – С.165.

3.  Кияновська Л. Українська музична культура: навч. посіб. – Львів: "Тріада плюс", 2008. – с.235-238

4. Мистецтво України: Біографічний довідник / Упорядники: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. За редакцією А. В. Кудрицького. – К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. – С. 183.

5. Митці України: Енциклопедичний довідник / Упорядники: М. Г. Лабінський, В. С. Мурза. За редакцією А. В. Кудрицького. – К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. – С. 192-193.

6. Музыка: Большой знциклопедический словарь. – М., 1998. – С.154;

7. Музыкальная знциклопедия. Т.2. – М., 1974. – С. 192–193;

8. Муха А. Композитори України та української діаспори. – К., 2004. – С. 81-82.

9. Науковий вісник НМАУ ім. П. І. Чайковського. Випуск 32, книга 4. До 90 річчя Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. «Віталій Губаренко: Сторінки творчості. Статті, дослідження, спогади.» – К.: НМАУ, 2003

10. Шевченківські лауреати: 1962–2001. – К., 2001. – С. 118–119;

11. Яворський Е. Віталій Губаренко. – К., 1972.

Хміль Г.,

студентка спеціалізації «Теорія музики»

Керівник – викладач ПЦК «Теорія музики»

Скрипнік Л.М.