Кантатно-ораторіальна творчість Л.Дичко

на прикладі кантати „Чотири пори року”

Леся Дичко належить до генерації тих українських радянських композиторів, що розпочали свій творчий шлях на переломі 50-60-х років. Це, зокрема, В.Губаренко й М.Скорик, Л.Грабовський і В.Сильвестров, Ю.Іщенко й М.Полоз, Б.Буєвський і В.Золотухін.

Леся Дичко ще навчалася в Київській державній консерваторії, коли ряд її творів прозвучав з «великої» естради і полюбився широкому колу слухачів. Вже перші опуси Дичко привабили безпосередністю та емоційною відвертістю вислову, бентежністю настрою, гострим відчуттям усієї багатої гами людських переживань.

За характером свого обдаровання Леся Дичко — тонкий, проникливий і пристрасний лірик. При цьому лірика її земна, життєва, пройнята щирою задушевністю. Тому закономірно, що найважливішим виразовим засобом Дичко є мелодика — на диво гнучка, розспівна, що ніби ллється з самого серця.

Композиторка народилася 24 жовтня 1939 року у Києві, в сім’ї інженера-шляховика. Її батько Василь, походженням з Полтавщини, сиротою ріс в страшних умовах дитячого будинку. Великим зусиллям волі зумів стати залізничним інженером і здійснити свою мрію – здобути музичну освіту і навіть акомпанувати. Мати Віра була педагогом, вихователькою.

Навчання Лесі проходило у спеціальній музичній школі для обдарованих дітей, потім у консерваторії. Спочатку вона вчилася у класі К.Данькевича, потім – у корифея української музики, симфоніста світового масштабу Б.Лятошинського. У 1971 році вона закінчила аспірантський курс у Москві у професора М.Пейко. До композиторського хисту, музичної освіти Л.Дичко додала і невід’ємну на її думку освіту для митця – художню та театральну. Вона пройшла курс у Київському художньому інституті і потім викладала там історію музики.

Новаторство і оригінальність – дві характерні риси, які позначають постать Лесі Дичко як одну з найбільш унікальних. Відомий музикознавець, професор національної музичної Академії України ім. П. Чайковського О. Зінькевич, згадуючи про 60-70-ті роки в Україні – часи формування нової бунтівної української композиторської генерації (Є. Станкович, І. Карабиць, О. Ківа, Я. Верещагин, Г. Сасько, А. Костін, В. Ільїн), пише, що всім треба було шукати свою, незаймaну новизну, що було зовсім нелегко на фоні блискучих новацій Сильвестрова, Грабовського, Скорика, Дичко.

Головна особливість новацій Лесі Дичко – у гострому відчутті часу. І в цьому – часто не одностайне погодження з ним, а – порушення стереотипу сприйняття. Поява кожного з творів – подія, своєчасна і органічна.

Тематика творів композиторки включає в себе наступне:

- переосмислення фольклору, надання цитатному матеріалу глибинно-психологічного змісту, що є типовим для неофольклорної хвилі («Писанки», «Червона калина»);

- трактовка християнства в ораторії “І нарекоша ім’я Київ”, де Київ часів Володимира постав як свідок найбільшої, трагічної кризи – конфлікту у свідомості слов’ян (як злам архаїчної парадигми на середньовічну);

- вшанування людської сутності, таланту (балет та фрески по “Катерині Білокур”), де людина справедливо підноситься до високо-духовного самовиразу;

- звернення до канонічних текстів, духовної музики (“Літургії” та “Духовна музика”).

Леся Дичко заявила про себе як цікавий композитор ще наприкінці 60-х років. Тоді з’явилися два її вокальні цикли – „Пастелі” та „Енгармонійне” на вірші П.Тичини та кантата „Червона калина” (1969). Пошуки в різних жанрах – симфонічному, балетному, камерно-вокальному – привели її до романсової лірики і хорового кантатного твору, який з’явився на перетині українського мелосу і сучасних музично-стилістичних рис.

Кантата Л. Дичко «Чотири пори року» з’явилася в 1975 р. В цей період композиторка продовжувала пошуки своєї теми, її образного та жанрового вираження. Були написані поліфонічні варіації для фортепіано „Писанки”, вокально-інструментальні композиції „Зелена євангелія” на вірші Б.Антонича, „Диптих” тощо.

Кантату «Чотири пори року» написано для хору a capella. В її основі – фольклор найдавнішого пласта, а саме тексти українських народних календарно-обрядових пісень, які сформувалися ще у східних слов’ян на початку І тисячоліття н.е. Оновлюючись, ці пісні дожили до ХХ ст., втілюючи душу народу, красу його звичаїв. Саме це захопило композиторку і приваблює слухачів.

Структура кантати випливає з її назви. Цикл складається з чотирьох частин: «Весна», «Літо», «Осінь», «Зима».

Веснянки визначають зміст і характер розгортання образів у першій частині кантати. Її збуджена, рухлива перша тема „Вийди, вийди, Іванку” спрямовує настрій в річище радісної святковості. На сопранову мелодію веснянки поступово накладаються нові голоси за принципом послідовного терцевого «потовщення» горизонталі.

Входження строго діатонічного унісону альтів і тенорів знаменує появу другої теми „Весни”. Веснянка „Благослови, мати...” вносить нову барву, елемент заспокоєності і навіть величавості.

В подальшому обидві теми розвиваються варіаційно. Дичко використовує політональні засоби, подвоєння мінорними секстакордами, які накладаються на тоніко-домінантові ходи. Така ладо-гармонічна своєрідність надає музиці величності, багатоплановості. Закінчення частини на музиці другої теми „Благослови, мати” – яскраво осяйне віншування весни, що принесла людям радість оновлення і процвітання.

Петрівчаний наспів відкриває другу частішу кантати. Альтова заспівка соло — справжня народна мелодія «Ой петрівочка — маля нічка» (як указує М. Гордійчук). Тема звучить спокійно і мрійливо, це статечний наспів про красу літньої пори. Вона виконує функцію своєрідного заспіву до другої «Петрівки» на слова «Ой нас чотири подружечки». Пасторальна мелодія розщеплюється на кілька голосів, що призводить до утворення складних гармонічних комплексів типу кластерів. Дотепно застосовано тут прийом з народного співу „Гу!”, що глісандує цілими співзвуччями. Це створює чарівну, повну поезії літнього вечора звучність.

Третя тема «А ми кривого танцю йдем» – весела та радісна – розгортається як хоровод, набуваючи все нових барв. Мелодія цієї теми авторська, інтонаційно та структурно нагадує першу веснянку з „Весни” – це тематична, смислова і структурна арка, що міцно єднає окремі ланки циклу.

В цілому «Літо» розпадається на три самостійні розділи, що й становить «цикл у циклі». Цього ж принципу Дичко дотримується в «Осені» й «Зимі».

Третя частина кантати становить цикл з двох обжинкових пісень. Слова для першої узято з західноукраїнської народної творчості. Чиста діатоніка, вузький обсяг мелодії, стриманість почуттів, характерні синкопи вказують на стильове джерело, яке живило творчу фантазію композиторки. Якщо  спочатку перша «Обжинкова» сприймається як жартівлива сценка, то далі вона набуває характеру славлення праці селянина і родючості природи. Пісенність визначила і форму, яка нагадує вільно трактовану куплетність. 

Світло-лірична друга «Обжинкова» має грайливий характер і нагадує дівочий хоровод („Дівка Явдошка”), що чергується з бадьорим танцем «Джар, джар, джарочка». Авторка єднає обидві „обжинкові” сполучними інтонаційними ланками.

І, зрештою, остання пора року — «Зима». Замкнувся цикл у природі, завершилися роботи селянина на землі. Всеохоплююче почуття задоволення здійсненим, найкращі побажання людям сповнюють музику останньої частини кантати. В її основу лягли слова двох народних щедрівок.

Невеличкий заспів уводить в атмосферу урочистого славлення. Першу «Щедрівку» викладено у формі остинато на тому ж мотиві, що його використав для свого геніального «Щедрика» М. Леонтович. Чергування тутійних епізодів з ансамблями значною мірою нагадує прийоми партесного співу. В кінці першої «Щедрівки» звучать речитативні репліки, які відтворюють традиційні народні побажання доброго здоров’я, радості та щастя. 

Друга «Щедрівка», лірична за змістом, сприймається як завершення усього циклу, своєрідна його кода. За мелодичним малюнком ця «Щедрівка» перегукується з другою «Петрівочкою» з «Літа», що створює ще одну «арку» між частинами циклу, надає йому більшої драматургічної єдності. За формою це строфічна побудова, заснована на принципі варіантності. Мелодія подається у різних гармонічних, поліфонічних, тональних і тембрових аспектах.

Кінцевий епізод твору заснований на матеріалі вступу до його четвертої частини. Цим логічно замкнуто мікроцикл «Зими» і переконливо завершено загальну ідейно-художню концепцію.

Таким чином, кантата «Чотири пори року» належить до помітних явищ не тільки в доробку Дичко, але й в усій сучасній українській музиці. Композиторка використала принцип переінтонування фольклору: відштовхуючись від поетичних текстів народних пісень, вона створила оригінальні музичні образи, які органічно пов’язані з фольклорним мелосом. Авторка активно симфонізує методи розробки тематичного матеріалу, послідовно дотримується принципу наскрізного розвитку в структурі та драматургії циклу. Всі ці прийоми справили значний вплив на пошуки Л.Дичко в її роботі над рядом інших композицій: „Карпатська кантата”, кантата „Сонячне коло”, „Весна” тощо.

Сьогодні постать Лесі Дичко – справжнє явище мистецтва, втілення національної стихії, філософічности, самобутніх духовних традицій незалежної України. Сама композиторка не уявляє свого життя без музики: “Я маю дуже щасливу долю. Все життя я віддала музиці. I якби мені запропонували все спочатку, я б знову обрала музику. Музика, музика і тільки музика”.

 

Література:

1. Гордійчук М. Леся Дичко.— К., 1978.

2. Грица С. Дичко, Леся Василівна // Українська музична енциклопедія, Т.1 — К.: Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. 2006 — с. 620

3. Грица С. Леся Дичко в житті і творчості. — Дрогобич: «Посвіт», 2012.

4. Кияновська Л. Українська музична культура: навч. посіб. - Львів: "Тріада плюс", 2008. - с.254-260

5. Луніна Г. Магнетизм червоної калини…// «Українська музична газета» №3/73, 2009 р.

6. Мистецтво України: Біографічний довідник. — К., 1997. — С. 205.

7. Письменна О. Музична мова хорових творів Лесі Дичко. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства, 2004 р.

8. Степаненко Н. Леся Дичко – явище в українській музиці [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.infoukes.com/newpathway/Page640.htm. – Загол. з екрану.

9. Шевченківські лауреати. 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 138—140.

 

Байдіна М.,

студентка спеціалізації «Теорія музики»

Керівник – викладач ПЦК «Теорія музики»

Скрипнік Л.М.