Концертна фортепіанна п’єса великої форми в творчості М. Лисенка на прикладі Рапсодії №2 «Думка – Шумка»

Як відомо, Микола Віталійович Лисенко мав не тільки видатний композиторський талант, але й був блискучим піаністом, про що свідчить не тільки велика кількість фортепіанних творів у доробку митця, але й той факт, що публічні виступи Лисенка-піаніста тривали з часів юнацтва до останніх днів життя художника, про що пишуть такі дослідники, як Г. Курковський та М. Гордійчук. Гра на фортепіано була для Лисенка найулюбленішою, найближчою й найбільш органічною галуззю виконавства. Вже в юності, за свідченням сучасників, Лисенко став одним з найвідоміших піаністів Харкова, хоча Курковський зазначає, що його виступи в 50-ті роки мали «типовий для тогочасного музиканта-початківця характер і не могли відрізнятися якимись яскравими індивідуальними рисами» [5,64]. Він виконував переважно популярні серед тодішньої публіки твори салонно-віртуозного характеру. Але при цьому достатньо серйозний характер мали систематичні музичні ранки камерної музики у Лисенкового педагога Вільчека. Тут закладалися основи його майстерності як ансамбліста; до цієї форми музикування він зберіг любов на все життя. В Лейпцизькій консерваторії був одним з найкращих студентів по класу фортепіано. За словами Карла Рейнеке, Лисенко завжди був зразково-старанним учнем, набув вельми значної техніки, так само як і правильного розуміння як класичних, так і сучасних творів. Згодом Лисенко і сам став викладачем: давав приватні уроки, був фортепіанним педагогом в Інституті благородних дівчат. Піанізм – невід’ємний і важливий елемент його музичної діяльності протягом усього життя.

Як вже було сказано, Лисенко досяг досконалості у грі на фортепіано у Лейпцизькій консерваторії, де його викладачами стали Карл Рейнеке, Фердінанд Венцель і Ігнац Мошелес. В ці роки він остаточно формується не тільки як піаніст-виконавець, але й як композитор. Так, Ернст Фрідріх Ріхтер, його викладач з композиції, зазначив, що Лисенко при великій старанності і великій наполегливості досяг хороших успіхів. Активно до фортепіанного жанру Микола Віталійович звернувся в кінці 70-х років і протягом 7-8 років він написав більшу частину фортепіанних творів – фортепіанні опуси з 5 по 25. На початку XX ст. було завершено ще ряд п’єс, переважно ліричних мініатюр, призначених для шкільного репертуару та домашнього музикування. Серед них: «Хвилина розпачу», «Хвилина зачарування», «Журба», «Елегія».

В кінці 70-х років Лисенко повертається з Петербургу, де активно концертував і пропагував українську культуру. Перед ним постає така проблема, як відсутність якісного концертного українського фортепіанного репертуару. Композитор з дивовижною енергією за короткий строк створив один за одним майже всі свої фортепіанні твори великої форми, а також значну кількість творів, менших за розміром. А саме: «Героїчне скерцо», «Перша рапсодія на українські теми», «Епічний фрагмент», «Рондо», соната, полонези, вальси. Про значення для тих часів фортепіанних творів Лисенка харківська газета «Южный край» писала: «Нашим піаністам, які часто опиняються в скрутному становищі при виборі новинок для своїх концертів, слід ознайомитися з творами Лисенка, вони достатньо нові й цікаві. На часі ж взятися за фортепіанні твори вітчизняних композиторів».

Як і Шопен, Ліст, Глінка, Лисенко прагнув зробити свою музику загальнодоступною, але в той самий час високохудожньою. Шлях до досягнення цієї мети він обирає через синтез народного та професіонального.

Найбільший інтерес викликають зразки великої форми – це віртуозні композиції концертного плану, які несуть вагоме ідейно-змістовне навантаження. Рапсодія №2 – яскравий приклад таких творів. Вона написана у контрастно – зіставній формі. Тут також можна побачити риси складної тричастинної форми з кодою. Перша частина – повільна, форма наближена до періоду з розширенням. Тема написана у жанрі української думи: у басу чутно витриману квінту,що створює імітацію гри на лірі. Сама мелодія декламаційного типу, зі складним вільним ритмом. Арпеджіо і тремоло у супроводі зображають перебори струн на бандурі або кобзі. Першу і другу частини поєднує зв’язка, що складається з 12 тактів, яка готує основну тему другої.

Друга частина «Думка-Шумка» за формою також нагадує складну тричастинну форму з серединою-епізодом. Перша частина «Думки» має чітку форму – просту трип’ятичастинну. Жанр її основної теми близький до коломийки: тема дводольна, має чіткий ритм,є акцент на другу долю, швидкий темп. IV і VI підвищені щаблі створюють гуцульський лад.

Форми середини другої частини і репризи (динамізованної) чітко не визначені. Ці два розділи складаються з ряду епізодичних тем, більш або менш тематично яскравих. У другій темі з епізоду можна побачити риси гопака: розмаховість, ваговитість, у ритмі вгадуються «присідання» за рахунок акцентованих синкоп з широкими стрибками.

Третя частина рапсодії поєднує в собі дві основні теми всього твору: тему думи з першої частини і основну тему з другої частини. Закінчує рапсодію стрімка кода (Presto). Вона заснована на новому тематичному матеріалі, в якому також вгадується танцювальний жанр: дводольний синкопований ритм, швидкий темп, загальний хвацький характер.

Друга рапсодія Лисенка – безперечно ефектна п’єса, але в той же час вона не є поверховою, розрахованою на зовнішні ефекти. В ній відчувається глибинне розуміння української народності. Так, перша частина стала найвищим досягненням композитора у створенні української фортепіанної думи. У ній композитор піаністично переосмислив виконання кобзарів і лірників (Вересай, Древченко, Сластіон, Скоба, Кучеренко, Кравченко) і створив яскраву за жанром, музичною мовою та фактурою п’єсу національного характеру. В той самий час, у швидкій частині та особливо у коді твору Лисенко відобразив іншу сторону характеру українського народу – оптимістичність, вміння веселитися.

Аналізуючи, ми помітили, що Микола Віталійович продовжує традиції західної романтичної школи в структурі, тематизмі та піаністичних прийомах. Найбільше, на наш погляд, відобразився вплив Ліста. В першу чергу – у виборі жанру рапсодії та контрастно-зіставної форми в її основі. Як і Ліст, Лисенко звертається до народного тематизму. Загальна побудова рапсодії «повільно-швидко» нагадує про лашан та фріску, що лежать в основі рапсодій Ліста. Є загальні риси і в плані фактури. В «Думці-шумці» помітний вплив насиченої лістовської фактури, «фрескова манера» виконання. Для піанізму Ліста була характерна ритмічна свобода, яка явно присутня і у Лисенка. Як і у Шопена, і у Ліста, у Лисенка це продиктовано національними особливостями виконання. Якщо Ліст спирався на виконавчу манеру вербункоша, то Лисенко засвоїв манеру виконання українських дум завдяки багаторазовим зустрічам з відомим кобзарем Остапом Вересаєм.

Отже, Микола Віталійович у фортепіанній творчості спирався на досягнення представників західноєвропейської романтичної композиторської школи. Про це свідчить використання жанру рапсодії, одночастинної контрастно-зіставної форми, спирання на народний тематизм, характерні піаністичні прийоми.

Микола Лисенко став творцем першої української концертної фортепіанної п’єси великої форми. Завдяки глибокому знанню українського народного життя і нерозривно пов’язаної з ним української народної музики. Він поєднав традиції західної фортепіанної класики з традиціями української народної музичної культури.

Література:

1. Алексєєв О. Історія фортепіанного мистецтва. Частина II. – Москва, «Музика», 1967, 284 с.

2. Архімович Л., Гордійчук М. М. Лисенко. – Київ, «Музична Україна», 1996, 252 с.

3. Архімович Л., Каришева Т., Шеффер Т., Шреєр-Ткаченко О. Нариси з історії української музики. Частина I. – Київ, «Мистецтво», 1964, 308 с.

4. Булат Т. Микола Лисенко. – Київ, «Музична Україна», 1973, 106 с.

5. Курковський Г. Микола Віталійович Лисенко – піаніст-виконавець. – Київ, «Музична Україна», 1973, 151 с.

Скрипнік Л.М.,

викладач ПЦК «Теорія музики»