Перший національний ВНЗ

Творчість М.В. Лисенка посіла центральне місце в історії української музичної культури дожовтневого часу. Він підсумував великий період у її розвитку і на ґрунті глибокого вивчення життя, народної творчості та кращих класичних надбань – створив українську музичну школу.

Лисенкові самому прийшлося вчитися в Лейпцігській та Петербурзькій консерваторіях, адже на той час в Україні працювали лише: Харківський університет, Київська академія, Глухівська та Київська школи, при яких важко здобути професійну музичну освіту. Саме за цих обставин Лисенко почав працювати над відкриттям школи. На 35-річний ювілей творчої діяльності Лисенка друзі організували збір коштів. Микола Віталійович вжив їх на організацію музично-драматичної школи. Згодом він послав прохання в Міністерство внутрішніх справ щодо відкриття нового навчального закладу.

Нарешті, з осені 1904 року, в будинку № 15 по Великій Підвальній вулиці Музично-драматична школа почала функціонувати. Основним її завданням вважалася підготовка кваліфікованих акторів та музикантів. Програми музичних дисциплін відповідали програмам консерваторій.

Усі предмети поділялись на спеціальні та допоміжні. До спеціальних належали: гра на фортепіано, скрипці, віолончелі, різних оркестрових інструментах, сольний спів, теорія музики й творчості, диригування оркестрове й хорове, сценічна гра і декламація. Допоміжними предметами вважались музично-теоретичні дисципліни, хоровий спів, оркестрова гра, камерний ансамбль, оперні класи, міміка, фехтування, танці, грим та ряд історико-гуманітарних наук.

Право на навчання мали особи всіх станів, чоловіки і жінки, які складали вступні іспити. Лише для вступу в «підпершу» (підготовчу) групу музичного відділу потрібно було мати тільки гарний музичний слух, пам’ять і добрий стан здоров’я. Особи, що вступали до драматичного відділу, мусили мати ще й відповідну сценічну зовнішність.

Музичний відділ школи складався з 4 класів: 2 перших становили нижчий відділ (п’ятирічний курс), а 2 других – вищий (чотирирічний курс навчання). Драматичний відділ передбачав 3 класи. Перші 2 становили нижчий відділ (трирічний курс), третій – вищій відділ (однорічний курс).

Школа скоро стала популярною, і її плідна діяльність стала відчуватися вже через 3-4 роки роботи. Коли до цього додати імена композиторів Л. Ревуцького, К. Стеценка, артистів О. Ватулі, Б. Романицького, скрипаля М. Полякіна, фольклориста В. Верховинця, співака М. Микиші, теоретика А. Буцького, хорового диригента О. Кошиця і ряду інших вихованців школи, то величезне значення цього навчального закладу стає незаперечним.

Композитор працював у своїй школі до останніх днів життя. Після його смерті вона перебувала в тому ж будинку до 1918 р. – до реорганізації у Вищий музично-драматичний інститут ім. М.В. Лисенка. Традиції школи Лисенка були продовжені Київською консерваторію, яка була відкрита у 1913 р., та іншими вищими навчальними закладами України.

Внаслідок багаторічної педагогічної праці Лисенко виробив оригінальну систему музичної освіти: максимальну увагу він звертав на музичний розвиток, а набуття технічних навиків підкоряв основній меті – вихованню свідомого й культурного, всебічно розвиненого музиканта. Починалося навчання зі співу популярних пісень. Їх свіжість і краса розвивали художній смак у дітей. Знайомі мелодії треба було вміти передати на роялі: спочатку – в регістрі, зручному для дитячого голосу, потім – у низькому, щоб міг проспівати педагог. Це знайомило дитину з властивостями інструмента і давало перші навички оволодіння ним.

Щодо розвитку техніки, то Микола Віталійович практикував своєрідну систему змагань. Наприклад, гами учні грали на двох чи трьох роялях одночасно. Нудне заняття, якого діти завжди прагнуть уникнути, ставало цікавим і навіть приємним: кожен учень змушений був добре попрацювати, щоб не відстати від своїх товаришів і не зіпсувати ансамблю.

Ще працюючи в Інституті шляхетних дівчат, маючи вільний час або заміняючи когось із педагогів, Лисенко збирав учениць до класу, вчив їх грати з аркуша в чотири й вісім рук або сам сідав за інструмент і програвав твори, яких учениці не могли почути. Він часто розповідав про різні концерти й видатних музикантів, що йому довелося чути, й тут же демонстрував найцікавіші з його погляду твори. Часом запрошувалися й виконавці, що гастролювали тоді в Києві.

Лисенко викладав також елементарну теорію та історію музики (з власними ілюстраціями), навіть основи композиції. Улюбленим предметом вихованців вважалося сольфеджіо, особливо музичні диктанти, які завжди проходили вельми жваво. Микола Віталійович умів зробити так, щоб учні багато й з охотою працювали.

З наведених фактів видно, що Лисенкова система музичного виховання розроблена досить детально і передбачала однаковий розвиток як теоретичної, так і практичної частин навчання. Теорія і сольфеджіо, основи композиції, слухання музики, з одного боку, сольна й ансамблева гра, читання з аркуша, транспонування і публічні виступи, з другого – всім цим повинен був оволодіти молодий музикант.

Народна пісня і класична музика стали основою, на якій Лисенко проводив навчання. Він цілком свідомо поставив своїм завданням виховувати кадри національних музикантів-професіоналів. Для успішного розв’язання цього треба було не тільки виробити систему музично-теоретичного навчання, а й мати власний український репертуар – як педагогічний, так і концертний. На створення його композитор поклав багато зусиль і часу.

Література:

1. Архимович Л., Гордійчук М. М. Лисенко. Життя і творчість. – К., 1992.

2. Архимович Л., Гордійчук М. Микола Віталійович Лисенко. Життя і творчість. – К., 1963.

3. Булат Т. Творческие портреты украинских композиторов. Николай Лысенко. – К., 1981.

4. Булат Т. Творчі портрети українських композиторів. Микола Лисенко. – К., 1973.

5. Лисенко О. М.В. Лисенко. Спогади сина. – К., 1966.

Скрипнік Л.М.,

викладач ПЦК «Теорія музики»

Концерт для скрипки з оркестром М.Скорика: