Міжнародні договори України в системі сімейного законодавства

Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного за­конодавства (ст. 9 Конституції, ст. 13 СК, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»²). Якщо міжнародним договором Украї­ни, який набрав чинності, встановлено інші правила ніж ті, що перед­бачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. На необхідність врахування положень міжнародних договорів, які не суперечать Конституції України, вказує, зокрема, Пленум Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який регулює відно­сини, що розглядаються, інакше ніж міжнародний договір.

Частиною національного сімейного законодавства України визна­ються багатосторонні міжнародні договори — Конвенції та двосторон­ні угоди про надання правової допомоги у цивільних та сімейних спра­вах, які укладаються Україною з іншими державами, за наявності на це згоди Верховної Ради України³.

¹ Алексеев А. А. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования / А. А. Алексеев. — М.: Статут, 1999. — С. 35—36.

² ВВР України. - 2004. - № 50. - Ст. 540.

³ Декларації, на відміну від Конвенцій, Пактів, не стають частиною національ­ного законодавства, оскільки не містять норм, обов'язкових до застосування, а ви­значають лише напрями розвитку держав-учасииць, хоча, безумовно, впливають на розвиток національного законодавства останніх. Див., наприклад: Загальну Декла­рацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р. тощо.

Глава 2. Сімейне законодавство

47

Серед Конвенцій, які на сьогодні ратифіковані ВР України і мають значення для регулювання сімейних відносин, слід вказати на Конвен­цію про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Україною 21 лютого 1990 р., ратифікована ВР України 27 лютого 1991 р. і набула чинності для України 27 вересня 1991 р., Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифікована ВР України 17 липня 1997 р., Конвен­цію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав-членів СНД, ратифіковану ВР Украї­ни 10 листопада 1994 р., Конвенцію про стягнення аліментів за кордо­ном від 20 червня 1956 р. (м. Нью-Йорк), яка була підписана Україною і ратифікована ВР України 20 липня 2006 р.¹, Європейську конвенцію про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 р. (м. Страсбург), яка була підписана Україною 7 травня 1999 р. і ратифікована ВР України 3 серп­ня 2006 р.², Конвенцію про контакт з дітьми (м. Страсбург), яка була підписана Україною 15 травня 2003 р. і ратифікована ВР України 20 ве­ресня 2006 р.³, Європейську соціальну хартію (переглянуту) від 3 трав­ня 1996 р. (м. Страсбург), яка була підписана Україною 7 травня 1999 р. і ратифікована ВР України 14 вересня 2006 р.⁴, Європейську конвен­цію про громадянство від 6 листопада 1997 р. (м. Страсбург), яка була підписана Україною 1 липня 2003 р. і ратифікована ВР України 20 ве­ресня 2006 р.⁵ та інші.

Положення зазначених Конвенцій знаходять своє втілення в чин­ному законодавстві України. Так, ст. 12 Конвенції про захист прав люди­ни та основних свобод «Право на шлюб» відповідно до якої чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цьо­го права, знайшла своє закріплення у ч. 1 ст. 23 СК «Право на шлюб». Стаття 1 Конвенції про права дитини відповідно до якої дитиною є кож­на людина до досягнення 18-річного віку, знайшла своє закріплення в ст. 6 СК відповідно до якої правовий статус дитини має особа до досяг­нення нею повноліття. Положення Європейської конвенції про здій­снення прав дітей поширюється на розгляд судами справ, що стосують­ся усиновлення дитини; встановлення опіки, піклування над дитиною; визначення місця проживання дитини; позбавлення або оспорювання

батьківських прав; інших питань про відносини між батьками та дити­ною; будь-яких інших питань, що стосуються дитини особисто, а та­кож питань ЇЇ сім'ї (у тому числі її виховання, поновлення батьківських прав, управління її майном).

Але все ще залишаються конвенції, які не ратифіковані ВР України. До таких, зокрема, слід віднести Конвенцію про захист дітей та співро­бітництво в галузі міждержавного усиновлення (Документ Ради Євро­пи, прийнятий сесією Гаазької конференції з міжнародного приватно­го права 29 травня 1993 р.) та деякі інші.

Що стосується двосторонніх угод про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладає Україна з іншими держа­вами, то їх кількість постійно зростає.

Сімейне законодавство іноземних держав в системі сімейного законодавства України

Сімейне законодавство іноземних держав може застосовува­тися в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регулюван­ня сімейних відносин, що встановлені в ст. 7 СК. Тобто сімейне за­конодавство іноземних держав регулює сімейні відносини на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до мораль­них засад суспільства, з урахуванням рівних прав і обов'язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї, з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя, з забезпеченням можливості здійснення прав дитини тощо. Це законо­давство не повинно містити привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Що включає в себе сімейне законодавство України?

2. Яке місце займає Конституція України в системі джерел сімепно-правових норм?

3. Яке основне джерело сімейного законодавства України?

4. Закони та інші нормативно-правові акти як джерела сімейного за­конодавства.

5. Яке місце займає Цивільний кодекс України в системі сімейного за­конодавства?

6. Договір як джерело сімейно-правових норм.

7. Звичаї як джерело сімейно-правових норм.

Глава З