double arrow

Теоретичні аспекти екологічного виховання студентів вищих навчальних закладів

    Екологічне виховання студентів вищого навчального закладу як психолого-педагогічна проблема

 

Тенденції загальнопланетарних цивілізаційних процесів сучасності, всезростаючий практично не контрольований вплив людини на навколишнє середовище і, як наслідок, катастрофічна його деградація не лише доводять необхідність докорінних змін у політичних, технологічних, соціально-економічних сферах життєдіяльності людства, але й детермінують процеси пошуку ефективних шляхів формування нової ціннісної сфери особистості стосовно самої людини, а отже і довкілля, яке її оточує, нових методологічних основ взаємодії людини і природи у системі «природа-людина-суспільство». [50, с. 28]

Тому, розгляд проблеми оптимізації взаємозв'язків і взаємозалежностей у системі «людини - суспільство - навколишнє середовище» має важливий і незаперечно актуальний сьогодні психолого-педагогічний аспект. Оскільки аналіз практики невпинно зростаючого антропогенного впливу на довкілля підтверджує положення про те, що між змінами у стані навколишнього середовища існує тісний взаємозв'язок, тому проблему управління природним середовищем можна сьогодні розглядати як проблему управління біологічною еволюцією людини [20, c. 114], а отже і як проблему управління процесом формування нового і високо екологізованого світогляду людини та суспільства в цілому.

«Суспільство адаптується» до вимог екології насамперед через освіту в її широкому розуміння, економіку, технології, право. Світоглядна функція екології відіграє роль засобу трансформування в особистісні цінності, ідеали, мрії, переконання, ідеї, сповідання, тобто все, що є архітектурою світогляду людини. [28, с. 9].

Цю проблему ми розглядаємо і як важливу педагогічну проблему, розв'язання якої має забезпечити умови ефективної підготовки майбутнього педагога до життя у майбутньому на принципах екологічної доцільності їхньої діяльності у довкіллі.

У контексті вирішення проблеми пошуку ефективних екологічно доцільних шляхів взаємодії особистості з навколишнім середовищем принципове значення має методологічний принцип, що розкриває практичну діяльність особистості у довкіллі як головну у взаємостосунках людини і природи на різних етапах свого історичного розвитку.

На підставі цього ми можемо виокремити та обґрунтувати сутність трьох основних концепцій становлення і розвитку процесів взаємодії людини і навколишнього середовища в системі «природа-людина-суспільство». Перша з них розкриває та характеризує сутність такої взаємодії як пряму залежність людини від природи на основі незаперечного визнання її могутності. Друга концепція розкриває зовсім інший за своєю сутністю тип діяльності людини у довкіллі, який характеризують колосальним втручанням у природу з метою її підкорення, а результатом - задоволення прагматичних потреб як окремої особистості, так і цивілізації в цілому у процесі її соціально-економічного розвитку.

Логічним продовженням розвитку цих ідей є третя концепція, яка за своєю внутрішньою побудовою є досить складною і навіть суперечливою. Це пов'язано з тим, що нині, на межі століть, методологічну основу взаємодії людини з навколишнім середовищем у системі «природа-людина-суспільство» складають ряд концептуальних ідей, зокрема ідея «коеволюції» (М.М. Мойсеєв, С.М. Родін, Р. Флейвел та ін.). Саме ця ідея, за нашим висновком, ґрунтуючись на поєднанні природничого і соціогуманітарного знання про довкілля, дозволяє створити найбільш універсальну модель майбутнього соціоприродного середовища (навколишнього середовища), у межах якого еволюційні процеси розвитку цивілізації і природи тісно взаємопов'язані між собою, де суспільство і штучно створений людиною світ «розглядається таким же витвором природи, як і всі інші атрибути довкілля» [65, с. 346]

У поєднанні з ідеями природовідповідності, логічного взаємозв'язку і взаємообумовленості педагогічних процесів та їх наслідків, врахування сутності процесів розвитку свідомості особистості, обґрунтовані А. Дистервегом [29], Я.А. Коменським [41], А.С. Макаренком [58], В.О. Сухомлинським [86; 87; 88], К.Д. Ушинським [90].

Так, близькою до попередньої є ідея «біоцентризму» (Р. Неш, Р. Аллен та ін.). Прибічники цієї ідеї розглядають всіх живих істот, усі природно-територіальні комплекси планети як такі, що визначально мають незаперечну цінність незалежно від людських потреб чи їхніх прагматичних інтересів [2].

Своєрідним продовженням ідеї «коеволюції» і «біоцентризму» є ідея «екоцентризму» (О. Леопольд, Дж. Лавлок) та більш радикальна за своїми підходами у вирішенні екологічних проблем ідея «глибинної екології» (А. Наесс та ін.) руху «зелених».

Так, представники «екоцентризму» розглядають людину як один з біологічних видів, який визначально є складовою біосфери, а його діяльність у довкіллі за своєю сутністю є надзвичайно складним і багатомірним процесом, що має органічно вплітатись у загальну канву функціонування біосфери [109].

Однак потреби промислового виробництва у другій половині XVIII та протягом XIX століття призвели до появи реального протистояння людини навколишній дійсності і, насамперед, природі. Це, в свою чергу, призвело до непоодиноких спроб природознавців та натурфілософів доби французького просвітництва віднайти шляхи пояснення цього протистояння. Природа (зовнішнє середовище) трактувалось як комплекс природних процесів (П. Гольбах), як сукупність соціально-політичних факторів (К. Гельвецій), як сукупність відчуттів, завдяки яким людина отримує враження (Ж. Руссо), - чи у вигляді інтелектуального середовища (Ж. Ламетрі), але загальним для всіх цих філософських позицій було визнання природи як визначального фактора впливу на людину та її діяльність [27; 13].

Вплив натурфілософії яскраво проявляється у поглядах Я. Коменського (1592-1670) на природу і сутність людини. Останню він трактує як мікрокосм у макрокосмі, тобто людина є частиною природи і підпорядкована законам природи [41].

Ідеї про необхідність вивчення природи, формування бережного ставлення до неї, виховання естетичних почуттів студентів у процесі безпосередніх контактів з об'єктами природи сприяли розвитку передової української суспільної та педагогічної думки, що знайшла своє відображення у педагогічній і просвітницькій діяльності В.Г.Бєлінського, М.Ф. Бунакова, В.П. Вахтєрова, О.І. Герцена, Г.Ф. Гринько, М.О. Добролюбова, В.Ф. Дурдуківського, М.О. Корфа, С.О.Сірополка, К.Д. Ушинського, Я.Ф. Чепіги, М.Г. Чернишевського та ін. [16; 102; 38].

Так, свою працю «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» (1868-1869) К.Д. Ушинський розпочав з визначення місця людини в природі. Він розглядав світ як єдине ціле і ділив його на дві великі групи - неорганічну і органічну. До органічного світу він відніс майже все, починаючи з мікроскопічних інфузорій і закінчуючи людиною. Отже, людину К.Д. Ушинський розглядав як частину природи без протиставлення їх одна одній [90].

Поява тих чи інших ідей, підходів і навіть цілісних концепцій пов'язана, насамперед, з рівнем розвитку суспільства, його політичними, соціально-економічними і духовними основами, тому має характеризуватись у їх єдності і нерозривному зв'язку, оскільки розгляд будь-якого з явищ у відриві або нехтуванні ними, призводить до суто суб'єктивних і не завжди правильних висновків.

Окреме і досить помітне місце у розумінні можливих напрямів діяльності людини у довкіллі та усвідомленні їх сутності, як динамічного процесу взаємодії у системі «природа-людина-суспільство» належить еволюційно-ноосферній концепції В.І. Вернадського [48].

На підставі цього ми можемо зробити висновок, що перехід людини зокрема та суспільства в цілому на вищий рівень взаємодії з природою можливий за умови вирішення економічних чи суто технічних проблем і викликаний необхідністю створення абсолютно нової системи морально-духовних цінностей суспільства. Саме формування на їх основі ціннісної сфери особистості має сприяти усвідомлення нею «пріоритету природи», де людина, як і всі інші живі істоти, розглядається рівнозначною складовою біосфери. А це «у свою чергу дозволяє на довгостроковій основі забезпечити стабільний економічний розвиток нинішніх та прийдешніх поколінь за умови збереження соціоприродних систем» [27, с. 15-20].

Тому, як стверджує М.М. Мойсеєв, «найбільш ефективним шляхом виходу з екологічної кризи сьогодні є не лише технічне переоснащення суспільства, але й розробка та запровадження значної кількості соціальних програм - освіти й перебудови суспільства, його потреб, менталітету і вироблення морального імперативу, тобто пошуку шляхів розвитку цивілізації, який у кінцевому результаті має забезпечити стан коеволюції природи і суспільства» [65, с. 23].

Такий підхід до вирішення як локальних, так і глобальних екологічних проблем сучасності ми визнаємо найбільш доцільним та ефективним і таким, що має складати сьогодні і методологічну основу взаємодії особистості з природою, і методологічну основу екологічного виховання і освіти студентів у вищих навчальних закладах.

Отже, одним із провідних шляхів у попередженні негативних впливів людської діяльності на природу є формування екологічно вихованої особистості на основі формування її екологічного мислення і культури. Важливою умовою є також розвиток глобального екологічного мислення й світорозуміння, адже екологічні проблеми вже давно стали загрозами всепланетарного характеру. Саме тому потрібно забезпечити баланс між локальним і глобальним, подолання зайвої асиметричності між матеріальним і духовним та збалансування теоретичного і практичного [101, с. 38-44].

В аспекті зазначеного вище особливе місце посідає побудована В.О. Сухомлинським педагогічна система, концентрами якої є дитина і природа. Видатний вітчизняний педагог наголошував: «Бажано також пам’ятати, що природа величезної ваги виховний фактор, що накладає свій відбиток на весь характер педагогічного процесу» [63, с. 48-51].

Ми розглядаємо навчально-виховний зміст як єдність філософських, культурологічних, світоглядних, психолого-педагогічних парадигм, як об’єднання визначених нами вище методологічних засад у його побудові. Тому все це призвело до необхідності створення нової системи взаємодії людини і природи, в основу якої покладено ідею «коеволюції», що є методологічною основою «інвайроментальної парадигми».

Перебудова свідомості людини, ставлення до навколишнього середовища в цілому є, на думку представника інвайроменталогії доктора Д. Спок (США), важливою умовою збереження самої людини як біологічного виду. Подальша деградація середовища життя, підкреслює він, призведе до того, що біосфера запропонує свій шлях розвитку, але вже без людини [107, с. 47-89].

За такого підходу ефективне вирішення комплексу психолого-педагогічних проблем формування екологічно вихованої особистості у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів, за нашим припущенням, має, насамперед, базуватись на поєднанні ідей «коеволюції» й «інвайроментальної парадигми» про незаперечний взаємозв'язок і взаємозалежність людини і навколишнього середовища.

Доктор педагогічних наук Г.П. Пустовіт, висуває положення, за умови врахування яких зміст навчальних програм для вищих навчальних закладів буде відповідати меті і завданням екологічного виховання і освіти студентів. Цими положеннями є:

    повна відмова від ієрархічної картини світу. Сутність цього положення полягає у поетапному формуванні в свідомості студентів психологічних установок про відсутність у людини переваг на існування перед будь-якими іншими живими істотами;

-   необхідність гармонійного розвитку людини і навколишнього середовищ;

-   орієнтування на екологічну доцільність будь-якої діяльності в довкіллі, відсутність протиставлення людини природі;

    поширення етичних норм на взаємодію з природою;

    максимальне врахування запитів і потреб людини і будь-яких біологічних об'єктів на життєвий простір»;

    пріоритетності дій. Це положення сприяє усвідомленню студентами правила екологічного пріоритету діяльності: доцільною є та діяльність, яка не порушує екологічної рівноваги в природі, зберігає баланс прагматичної і непрагматичної взаємодії людини з природою;

    визнання незаперечності спільного шляху подальшого розвитку людської цивілізації та природи. Сутність цього положення забезпечує розуміння цілісності і взаємозалежності соціального і природного середовища і того, що їх розвиток може здійснюватися лише у процесі коеволюції.

Враховуючи останнє, Г.П. Пустовіт охарактеризував етапи формування суб'єктивного ставлення особистості до природи, а саме: перший - накопичення елементарного досвіду та знань взаємодії з навколишнім світом, усвідомлення місця свого «Я» в ньому; другий - визначення сукупності і характеру власних потреб; третій - визначення об'єктів або явищ природного чи соціально-природного характеру, які за переконанням особистості мають задовольнити її потреби; четвертий - визначення об'єктивних зв'язків між об'єктами природи і потребами особистості та можливих шляхів їх задоволення; п'ятий - аналіз результатів власної діяльності в навколишньому середовищі та визначення подальшої перспективи взаємодії з його об'єктами.

Тоді необхідним є визначення й характеристика основних параметрів суб'єктивного ставлення особистості до навколишнього середовища, які розподілено нами на дві групами. Перша група - це кількісно-змістові параметри:

1. Змістовно-просторовий - у змісті яких об'єктів і характері явищ природи реалізується сутність і широта потреб особистості.

2. Змістовно-динамічний - наскільки інтенсивно особистість пов'язує сутність своїх потреб з об'єктами і явищами природи та наскільки вони є значущими для неї.

.   Змістовно-рівневий - у змісті якої діяльності і впродовж якого часового інтервалу та на якому рівні проявляється суб'єктивне ставлення особистості до природи [3, с. 42].

4. Аналітико-процесуальний - у якому обсязі особистість усвідомлює власну діяльність у навколишньому середовищі та аналізує ефективність цієї діяльності з задоволення власних потреб.

Відповідальна людина, зазначає А. Трант (США), завжди контролює свої дії в навколишньому середовищі, тим самим забезпечує збереження екологічних умов не лише свого власного існування чи тварин та рослин, що її оточують, але й опікується охороною природних ландшафтів як цілісного угруповання [110, с. 21-23].

. Стійкості - наскільки стійке суб'єктивне ставлення особистості до навколишнього середовища.

Відтак, стверджує І.Д. Бех, у свідомості студента формується стійке уявлення, що» певні моральні вимоги - це спосіб розв'язання тих чи інших її практичних завдань» [7, с. 192].

Отже, психолого-педагогічну проблему формування суб'єктивного ставлення до природи ми визначаємо однією з провідних у галузі екологічного виховання і освіти студентів у вищому навчальному закладі, наслідком розв'язання якої є ефективне формування екологічної вихованості особистості.




Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  



Сейчас читают про: