Рекомендована література 7 страница

' ЗакалюкА. П. Прогнозированис й прсдупреждение индивидуального преступиого поведс-Ішя.-М„ 1986.-С. 137-179.

592

  Рецидивна злочинність

При здійсненні індивідуально-профілактичної роботи з раніше _засудженими, в тому числі тими, які перебувають під адміністра­тивним наглядом, мають бути усунуті недоліки, про які йшлося у попередньому параграфі і які сприяють рецидиву злочинів. Потрібно чітко усвідомити, що сам по собі облік, не супроводжу­ваний контролем та копіткою індивідуально-профілактичною ро­ботою, особливо стосовно раніше засуджених, особистість яких не зазнала позитивних змін, не може сприяти запобіганню рецидиву злочинів.

Наведене повною мірою стосується і засуджених до видів пока­рання, не пов'язаних з позбавленням волі. Звичайно особистість цих осіб є меншою мірою суспільне неприйнятною та суспільне небезпечною, що й знайшло вираження у застосуванні до них нев'язничних видів покарання. Проте в особистості і цих осіб є елементи антисуспільної спрямованості, а певною мірою і суспільної небезпечності, що відобразилося у вчиненні ними зло­чину. Тому стосовно них потрібна відповідна виховна, позитивно спрямована робота. Для створення можливостей її проведення має бути суттєво реформована система кримінально-виконавчих уста­нов. Настав час реалізувати в Україні світовий досвід створення та діяльності служби пробації. Це має бути передбачено в проекті За­кону про соціальну адаптацію та ресоціалізацію звільнених з УВП та у Державній програмі з цього питання. До прийняття зазначе­них актів необхідно суттєво збільшити штатну чисельність та фінансування КВІ та КМН, надати їм можливість займатися ви­ховно-профілактичною роботою з особами, які перебувають на обліку. Обов'язки проведення такої роботи потрібно більш чітко і предметне передбачити у нормативних актах, що регламентують Діяльність цих установ.

Декілька конкретних заходів з організації запобігання рециди-^ВУ злочинів передбачені у Заходах виконання Комплексної про­грами профілактики правопорушень на 2007-2009 рр., затвердже­ної постановою Кабінету Міністрів України № 1767 від 20 грудня ^"06 р. Зокрема, передбачено здійснити аналіз законодавства з пи­тань соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення °^Л1> та подати Кабінету Міністрів пропозиції щодо удосконален-^{я Но}рмативно-правового забезпечення цієї діяльності; розширен-

593

Глава 7

ня мережі діючих та створення нових спеціальних будинків-інтер-натів та гуртожитків для осіб, які після звільнення не мають постійного житла; здійснення соціального супроводу та контролю за поведінкою неповнолітніх, які звільнені від відбування пока­рання з випробуванням, засуджені до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, відбули покарання та звільнилися з місць поз­бавлення волі тощо. Необхідно забезпечити повне і своєчасне ви­конання намічених заходів.

На завершення цього параграфа слід підкреслити, що реальне виконання зазначеного у ньому та багато іншого, від чого залежить здійснення належним чином діяльності щодо запобігання рецидивній злочинності, можливо лише за умови, якщо ця проблема буде підня­та в Україні на загальнодержавний рівень та стане предметом розгляду та спілкування вищих органів державної влади.

§ 4. Особливості злочинності ув'язнених,                                                                         ,

що перебувають в установах позбавлення волі,

та запобігання їй                                                              _:

Особливим різновидом рецидивної злочинності є злочини, що вчиняються ув'язненими, які перебувають в установах позбав­лення волі (тут і далі терміном «ув'язнений» визначаються особи незалежно від статі). Особливості цих злочинів полягають у тому, що рецидив допускається: 1) під час відбування покарання у ви­гляді позбавлення волі або перебування під арештом як запо­біжного заходу, тобто в умовах ізоляції від суспільства; 2) в уста­новах, де особи, що вчинили злочини, перебувають в умовах ув'яз­нення та спеціального режиму, під контролем і наглядом; 3) у се­редовищі злочинців, що відбувають покарання. До цього різнови­ду злочинності традиційно відносять також злочини осіб, що відбувають покарання у колоніях-поселеннях, де вони у розумінні сучасного законодавства не позбавлені, а обмежені щодо волі. На­ведені характеристики цього різновиду злочинів свідчать про певні особливості осіб, які їх вчиняють, їх особистість, з одного бо­ку, досягла вкрай високої міри суспільної небезпечності, яка отри­мує діяльнісний вияв, незважаючи на перепони, створені режимом позбавлення волі. З другого боку, вона і регульовані нею поведінка та форми буденних відносин цих осіб виявляються сильно зале*"

594

  Рецидивна злочинність

цими від кримінального середовища установи позбавлення волі та прагнуть будь-яким чином «пристосуватися» до нього, в тому чис­лі й через властиві останньому злочинні вчинки.

Злочинність ув'язнених, що перебувають в установах позбав­лення волі (далі — ув'язнених), є особливим різновидом (підсис­темою) більш широкої системи рецидивної злочинності, яка, в свою чергу, є підсистемою ще ширшої системи злочинності зага­лом. Тому злочинність ув'язнених зберігає загальні ознаки та характеристики злочинності загалом і особливі властивості реци­дивної злочинності в цілому. Водночас вона має свої специфічні ознаки та характеристики, чим зумовлюються й особливості запобігання та загалом протидії цим злочинам. Розгляд криміно­логічних особливостей злочинності ув'язнених вимагає виокрем­лення та вивчення саме цих її специфічних ознак і характеристик. На підставі знання останніх визначаються відповідні предметні заходи запобігання та протидії, що доцільні і прийнятні саме за умов середовища, в якому вони вчиняються. Останнє твердження не означає, що у розумінні злочинів осіб, які позбавлені волі, та у визначені заходів запобігання та протидії цим злочинним діянням є неприйнятними ті положення, висновки та рекомендації, що стосуються злочинності загалом та рецидивної злочинності. З ос­танніми злочинність ув'язнених співвідноситься як окреме із загальним та особливим. Але для визначення особливостей злочинів ув'язнених та запобігання їх вчиненню увага має бути зосереджена на тих ознаках та характеристиках, які властиві саме Цьому різновиду рецидивної злочинності.

Стан злочинності ув'язнених характеризується такими показ­никами. Рівень цієї злочинності в Україні за період з 1998 р. по 2002 р. стабільно дорівнював щороку близько 400 злочинам з від­хиленням від названого значення не більш як на ЗО злочинів (у 1999 р. — 429). Лише у 2004 р. було вчинено 327 злочинів, але у 2005 р. цей показник знову досяг 395. Майже всі ці злочини вчиня­лися в установах позбавлення волі (тепер кримінально-виконавчі Установи). За вказаний період по 2005 р. разом було вчинено понад 43 тис. злочинів. З урахуванням того, що у згадані роки в устано-^^ах позбавлення волі в Україні перебувало у середньому на рік "лизько 200 тис. засуджених (більше 400 осіб на 100 000 населен-

595

  Глава 7                  ' '"•

ня), досить стабільним слід визнати й високий показник рівня зло­чинної активності цих осіб, який за названі роки на 1 000 ув'язне­них коливався у межах 2,4-2,6 і лише у 2002 р. піднімався до 2,69.

Більш предметну характеристику злочинності ув'язнених дає розгляд її структури. Розглянемо її насамперед за ознакою виду установи позбавлення волі, який, як відомо, визначається в основ­ному залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину засудже­ним та від наявності в останнього минулої судимості. У 2003 р. (період аналізу) найбільше було вчинено злочинів у колоніях су­ворого режиму, де перебували повторно засуджені (реци­дивісти), — 139, або 36,8 %. За ними йдуть колонії посиленого ре­жиму (вперше засуджені за тяжкі злочини) — 119, або Зі,5%. Далі: колонії-поселення — 85 злочинів (22,5 %), колонії особливого ре­жиму — 19 (5,0 %) та колонії загального режиму (вперше засу­джені за злочини невеликої тяжкості) — 15 (3,9 %). Наведені по­казники засвідчують залежність поширеності злочинів в основному від небезпечності контингенту установи позбавлення волі. Ще більш виразною вона виявляється за аналізу показників інтенсив­ності злочинної активності, який виводиться на однакову кількість засуджених. За цим показником (на 1000 засуджених) види установ позбавлення волі у 2003 р. розподілилися дещо в іншо­му порядку: колонії-поселення — 11,9; колонії особливого режиму — 4,2; колонії суворого режиму — 2,5; колонії посиленого режиму — 2,16; колонії загального режиму — 1,2. Найвище значення показника в колоніях-поселеннях пояснюється фактичною відсутністю охоро­ни, що є сприятливим для втеч, які становлять тут понад третину всіх злочинів. Найближчим до загального для всіх видів УВП зна­чення усередненого цього показника (2,55) є його значення у ко­лоніях суворого режиму (2,51), де утримуються рецидивісти і вчи­няється найбільше (36,8 %) злочинів. Останнє може бути свідчен­ням того, що показники злочинності ув'язнених визначаються пере­важно кримінальною активністю засуджених-рецидивістів.

Інтерес становить структура розглядуваного різновиду злочин­ності за видами вчених злочинів. Серед них традиційно близько 70 % припадає на злісну непокору вимогам адміністрації установи, 10-11 % — на втечі з-під охорони УВП та 8,2 % — з колонії-посе­лення; 2-3 % — на злочини, що пов'язані з наркотиками. Питома

596

  Рецидивна злочинність

вага інших видів злочинів, у тому числі умисних вбивств, тяжких тілесних ушкоджень, виготовлення зброї, крадіжок, грабежів, зло­чинів проти порядку управління, вже багато років не перевищує \ % за кожним видом. Таким чином, рівень злочинності ув'язнених визначається в основному показником кількості кримінальна кара­них фактів злісної непокори вимогам адміністрації виправної уста­нови (ст. 391 КК) і певною мірою показником числа втеч з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК). Слід зазначити, що згідно з чинною редакцією ст. 391 КК до злісної непокори віднесе­на й інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій, при цьому згідно з Кримінально-виконавчим кодексом України протидією дещо штучно визнається й невиконання розпо­рядження адміністрації, якщо ув'язнений за порушення вимог ре­жиму відбування покарання був підданий протягом року стягнен­ню у вигляді переведення до приміщення камерного типу (ПКТ — одиночної камери) або переводився на більш суворий режим, що за чинним законодавством тепер є компетенцією адміністрації, а не суду. Таким чином, за формальним змістом ст. 392 КК повторне протягом року невиконання розпорядження адміністрації, якщо за перше порушення засуджений помішувався до ПКТ, дає право адміністрації УВП кваліфікувати його як злочин і завести кримінальну справу за ознаками ст. 391 КК. За цих умов, від ба­жання адміністрації УВП скористатися зазначеним правом, при­пустимо, для профілактики подібних порушень з боку інших засу­джених, залежить кількість злочинів, заведених за ст. 391 КК, які, як зазначалося, переважно визначають рівень злочинності ув'яз­нених. Про те, що заведення кримінальних справ за ст. 391 КК нерідко здійснюється саме з метою профілактики інших пору­шень, свідчить той факт, що в системі УВП цей склад злочину, а та­кож склади, передбачені статтями 342-345, 263 КК України, прий­нято називати профілактичними, їх питома вага щороку поступово зростає і нині досягла 75 % усієї злочинності ув'язнених. Отже, Можна констатувати, що три чверті злочинів в УВП є результатом Не лише об'єктивного факту їх вчинення, скажімо, як умисного вбивства, тяжкого тілесного ушкодження, втечі тощо, а й певною ^фою суб'єктивного ставлення адміністрації до доцільності заве­дення кримінальної справи за ознаками, скажімо, ст. 391 КК проти того чи іншого засудженого.

597

  Глава?

Аналізуючи структуру злочинності ув'язнених за видами зло­чинів, не можна не помітити, що деякі традиційно досить поши­рені тут злочинні прояви, передусім пов'язані з наркотиками виготовленням зброї, зокрема холодної, передаванням та отриман­ням заборонених предметів тощо, часто не отримують передбаче­ного законом кримінально-процесуального реагування з боку адміністрації УВП, не реєструються і через це не повністю пред­ставлені в статистиці. Наприклад, у 2003 р. у всіх УВП України бу­ло заведено лише 9 кримінальних справ щодо злочинів, пов'язаних з наркотиками, 3 — стосовно виготовлення зброї, що явно не відповідає фактичному поширенню цих проявів та свідчить про небажання адміністрації УВП показувати реальну картину зло­чинності. Відомі також широко розповсюджені та специфічні для УВП факти насильницького задоволення статевої пристрасті не­природним способом, зокрема серед чоловіків. Сексуальне насил­ля згідно з «тюремною» субкультурою є дуже принизливим, пере­водить потерпілих у розряд низькосортних людей — «опущених», нерідко викликає нові насильницькі злочини з мотивів помсти, відплати, «поновлення» гідності, у тому числі групові прояви потерпілих аж до вбивства кривдників тощо. Проте адміністрація сучасних УВП, як правило, не реагує на факти сексуального насильства, що стають їй відомі, нібито «не помічає» їх, хоча пере­важно вони дійсно всіляко приховуються засудженими: скаржи­тися на них за тюремними «законами» категорично забороняється під страхом ще більших знущань. В результаті ці поширені кримінальні прояви в статистиці злочинності в УВП зовсім не представлені. Вона, як і статистика злочинності загалом, не стільки відбиває реальний стан злочинних проявів, скільки стан ре­агування на них, яке часто не відповідає вимогам закону.

Поза кримінально-правовим реагуванням часто залишаються І такі поширені в УВП факти, як самовільне привласнення криміна­льними «авторитетами» фактичної влади, управлінсько-розпоряД" чих функцій і повноважень, що діють паралельно з офіційними, які належать адміністрації УВП, та за умов специфічно-злочинно­го середовища нерідко є більш впливовими, ніж останні. На «владі» кримінальних «авторитетів» тримається поширення, а по­декуди й панування в місцях позбавлення волі кримінальної суо"

598

  Рецидивна злочинність

культури. Проте ці, безперечно, суспільне небезпечні діяння, так само, як і привласнення в УВП кримінальною «верхівкою» чужо­го майна (нерідко поєднане із застосуванням фізичного чи психічного насильства, мордуванням, катуванням, чим також під­тримується влада криміналу, а не закону), не криміналізовані, їм _не знайшлося місця в новому Кримінальному кодексі України. За­галом треба підкреслити, як це відмічають усі дослідники злочин­ності в установах позбавлення волі, ЇЇ високу латентність, міра якої значно залежить від волі адміністрації УВП стосовно реагування на неї, через що офіційна статистка цієї злочинності повинна сприйматися критично.

Як вже зазначалося, динаміка злочинності ув'язнених є досить стабільною протягом низки років, починаючи з 1998 р. Підвищен­ня рівня злочинності за багатьма показниками відмічалося у 2002 р., що пов'язувалося із введенням у дію нового Кримінально­го кодексу. Проте уже наступного 2003 р. рівень злочинності ув'язнених знизився на 7,4 %, коефіцієнт кримінальної актив­ності — на 5,2 %, зменшилася кількість майже всіх видів злочинів, у тому числі насильницьких, втеч з ВТУ та колоній-поселень. Зросла лише кількість кримінальних справ, заведених за фактами злісної непокори вимогам адміністрації УВП, питома вага яких сягнула майже 70 % усіх злочинів цього різновиду. Продовжувала збільшуватися кількість злочинів, вчинених у слідчих ізоляторах (СІЗО), хоча абсолютна їх кількість є незначною (до 2 % серед злочинів цього різновиду). Наведені тенденції в основному про­довжилися і у 2004-2006 рр. Протягом останніх двох років поши­рилися факти масового протестного непідкорення ув'язнених ви­могам адміністрації, супроводжувані їх самопошкодженнями і навіть спробами самогубства, які є свідченням наявності в УВП гострих суперечностей та навіть кризових явищ системи виконан­ня покарань.

Кримінологічна характеристика злочинів, вчинених ув'язне­ними, стала вивчатися порівняно недавно. До перебудовчих про-Цєсів в СРСР наприкінці 80-х рр. загальна чисельність таких осіб та вчинених ними злочинів належала до інформації, яка відкрито ^Не поширювалася. Після відкриття цієї інформації її криміно­логічний аналіз в Україні з'явився в роботах І. М. Даньшина

599

  Глава 7

(1999), А. Ф. Зелінського (1999), О. М. Джужи і В. О. Корчинсько-го (2001). З 2000 р. комплексно та цілеспрямовано працює над кримінологічними проблемами злочинності ув'язнених колектив працівників юридичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки на чолі О. Г. Колбом. Низка ціка­вих даних кримінологічної характеристики цього різновиду зло­чинності міститься у працях цього колективу, зокрема у колек­тивній роботі, виданій у 2002 р.¹ У подальшому деякі з цих даних та рекомендацій автор використовує у Курсі.

За даними згаданого джерела, переважна більшість злочинних проявів ув'язнених виявлялася у робочі дні тижня, у робочий час (з 6 до 18 години), що є логічним з огляду на суттєве переважання серед досліджуваних злочинів злісної непокори вимогам адміністрації. Натомість більшість тяжких злочинів (вбивства, тяжкі ушкодження, втечі тощо) вчинялися у нічний час, переваж­на кількість інших злочинних діянь — у житлових зонах, на виїзних об'єктах. Більш поширеними стали ситуативні злочини, передусім тяжкі, а також втечі, умисел на вчинення яких виникав раптово, а спосіб і знаряддя вчинення відповідали ситуативності, здебільшого неконтрольованій.

Основну кількість злочинів вчиняли злісні порушники режиму та особи, які через вчинені порушення перебували на обліку адміністрації. Загальною тенденцією криміногенної ситуації в ус­тановах позбавлення волі, особливо в колоніях посиленого та су­ворого режимів, є значне зростання суспільної небезпечності скла­ду засуджених. Це пояснюється тим, що через щорічні амністії, широке застосування умовно-дострокового звільнення в устано­вах позбавлення волі залишається все більше засуджених за тяжкі злочини, неодноразово, з негативною характеристикою. Наведене ілюструється ознаками особистості засуджених, що вчинили зло­чини в установах позбавлення волі. В цілому вона характери­зується як більш суспільне небезпечна та більш криміногенна, ніж особистість осіб, що вперше вчинили злочини, і навіть ніж осо-

І Вознюк Я. /., Колб О. Г., Наливайко В. С., Новосад Ю. О., Макарчук О. М., Наливайко Т. В- Стан, тенденції, причини злочинності та заходи боротьби з цим явищем у місцях позоа лення волі. — Луцьк, 2002.

600

  Рецидивна злочинність

бистість злочинців, які допустили рецидив злочинів після звільнення з установ позбавлення волі.

Як свідчать дослідження колективу на чолі з О. Г. Колбом, зазначені кримінологічне значущі риси особистості злочинця в установах позбавлення волі змінюються на гірше під впливом на­самперед негативного кримінально-агресивного середовища засу­джених, більшість якого становлять злісні порушники режиму, раніше судимі, в тому числі за тяжкі злочини і неодноразово, хронічні алкоголіки, наркомани, носії злочинних традицій і звичок. Цей процес відбувається, як правило, через сприйняття та дотримання традицій і звичаїв кримінальної субкультури, які поступово стають звичною нормою стосунків і поведінки. Осо­бистість засудженого здебільшого не є пасивним елементом цього процесу. У ньому активну участь беруть такі ЇЇ морально-психо­логічні властивості, як: зростаючий антисуспільний характер спрямованості, набуті негативні досвід та звички, зокрема звичка порушувати норми закону, не сприймати позитивний вплив ви­ховного соціально-відновлювального процесу, вирішувати «життєві справи», особливо конфліктні, із застосуванням сили, насильства. У багатьох засуджених, що вчинили злочини, вплив на криміногенну мотивацію, в тому числі часто раптову, чинили порушення психічних процесів, особливо вольових та емоційних (високе збудження, афективне мислення, дефіцит процесів галь­мування), а також психічні аномалії в межах осудності.

Особистості ув'язнених, що вчинили злочини в установах поз­бавлення волі, притаманні багато з рис та властивостей, які мають місце загалом у злочинців-рецидивістів. Але у перших вони вияв­ляються більш помітно, нерідко навіть гостро, особливо у ситуації вчинення злочину. Серед них можна виокремити складність про­цесу адаптації до умов УВП, особливо для неповнолітніх і молоді, ^а також осіб, що мають молоду сім'ю, малолітніх дітей. Вони частіше і скоріше втягуються у конфлікт, що нерідко завершується вчиненням злочину. У них більш занедбані соціально-правові ЧШності, і вони легше відходять від них. Властивий для реци­дивістів розрив соціальних зв'язків цими особами переживається ІДЬщ гостро, особливо за умов втрати сімейних стосунків: відчай безвихідь штовхають їх на злісну непокору, агресивні вчинки.

601

  Глава 7

Порівняно з особами, що допустили рецидив злочинів після звільнення з УВП, ті, які вчинили злочини під час перебування в цих установах, відрізняються і деякими соціально-демографічни­ми ознаками: серед них ще більше осіб чоловічої статі (до 96 %)_] віком до ЗО років, із середньою та неповною середньою освітою, відсутністю професійної або іншої службової кваліфікації, таких, у яких попередня судимість була за корисливі, корисливо-насиль­ницькі злочини, хуліганство, зґвалтування.

Наведені характеристики злочинів в установах позбавлення волі та особистості ув'язнених, які їх вчинили, значною мірою до­помагають визначити причини й умови цієї злочинності. При цьо­му слід нагадати, що злочинність ув'язнених є підсистемою реци­дивної злочинності, а остання — підсистемою ще ширшої системи злочинності загалом. Цим пояснюється те, що до причинно-де-термінаційного комплексу злочинності ув'язнених входять прямо або опосередковано, у тому числі, можливо, у дещо перетвореному опредмеченому вигляді, причини і умови рецидивної злочинності і злочинності загалом, зокрема соціальні передумови останньої. Тому соціально-економічні, соціокультурні, правові, організаційні, морально-психологічні негаразди та невирішені проблеми суспільства, які виконують роль соціальних передумов злочин­ності, виконують ту саму роль і в системі детермінації злочинів, що вчиняються в установах позбавлення волі.

Про детермінаційні комплекси злочинності загалом та реци­дивної злочинності йшлося у попередніх частинах Курсу. Тут же необхідно визначити причини й умови, які є специфічними для злочинності ув'язнених в установах позбавлення волі. Така не­обхідність серед інших мотивів зумовлена потребою визначити конкретні об'єкти для зосередження заходів впливу, що спеціально спрямовуються на запобігання саме злочинності ув'язнених.

Згідно з нашою концепцією, що ґрунтується на теорії причин­ності та викладена у теоретичній частині Курсу (глави 5 та 6 Кни­ги 1), безпосередньою причиною злочинів загалом і зокрема зло­чинів ув'язнених є певні негативні морально-психологічні якості та властивості особистості осіб, які вчиняють злочини. Ці ознаки особистості визначають суспільне неприйнятну її спрямованість,

602

 

що належить, як правило, до суспільне небезпечного типу та його кримінального різновиду. Факт вчинення ув'язненим злочину в установі позбавлення волі свідчить, що він не виправився, його особистість не перейшла до різновиду посткримінальної, а навпа­ки, належачи, як і раніше, до суспільне небезпечного типу, набула нового його різновиду — поглиблено кримінального. Є багато емпіричних свідчень того, що особистість такої особи набула низки додаткових негативних рис, які підвищили її суспільну небезпечність та кримінальний потенціал і стали безпосередньою причиною вчинення нового злочину. Зумовлювальна специфіка особистості, що спричинила цей злочин, полягає не лише у підви­щеній її небезпечності та кримінальній «зарядженості», а й у ви­сокій піддатливості, конформності стосовно криміногенних умов, які існують в установах позбавлення волі, насамперед впливу йо­го найбільш небезпечного кримінального оточення. Можна навіть стверджувати, що у взаємодії з останнім зумовлюються криміно­генна мотивація та намір вчинити злочин. Особистість того, хто його вчиняє, зберігаючи свою спричинювальну функцію стосовно останнього, у її реалізації багато в чому підпорядковується умовам кримінального середовища установи позбавлення волі.

На зумовлення злочину в установах позбавлення волі, крім кримінального середовища, впливають й інші умови. Серед них багато умов, які зумовлюють злочинність загалом і рецидивну зло­чинність. Про них ішлося вище. Зокрема, злочинності ув'язнених сприяють такі умови рецидивної злочинності загалом, як недоско­налість законодавства, недоліки у реагуванні на злочини, слідчої та судової практики, у діяльності системи виконання покарань. Про них ішлося у попередніх параграфах цієї глави. Низка зазна­чених там недоліків діяльності установ виконання покарань набу­ває стосовно злочинів, вчинюваних ув'язненими у цих установах, більш зумовлювального значення, ніж загалом щодо рецидивної злочинності. Є потреба виокремити та розглянути ті умови, які сприяють саме злочинам ув'язнених, тобто належать до безпосе­редньо зумовлювального комплексу цих злочинних проявів. Останні прийнято поділяти на групи залежно від джерела, з яким Пов'язане їх походження. За цією ознакою виокремимо умови, що ^п°в'язані:

603

Глава 7

^2Ј!їїїїЈ!ЇЇЇГ^^^;^^^;^^                                                     „^^-—--•••-•--••-•-•---•••-••^^

1) з недоліками організаційно-управлінської та оперативної діяльності установ позбавлення волі;

2) з криміногенним впливом кримінального середовища в ус­ тановах позбавлення волі.

Серед умов першої групи назвемо такі:

— значні упущення у вивченні контингенту ув'язнених та ви­ окремленні серед них небезпечних стосовно високої ймовірності вчи­ нення злочинів. До зазначених упущень слід віднести; поверхове вивчення особистої справи та безпосередньо особистості ув'язне­ ного; відсутність інформаційного зв'язку з органом міліції та слідчим підрозділом за місцем притягнення особи, що нині ув'яз­ нена, до кримінальної відповідальності та за місцем проживання останньої; недосконале, неповне використання оперативних мож­ ливостей, інформації довірених осіб з-поміж ув'язнених. Значно перешкоджає отриманню повної та достовірної інформації про ув'язненого нормативне та організаційне невирішення до цього ча­ су питання про ведення інформаційної особистої справи паралель­ но з кримінальною (можливо, як додатка до неї) стосовно особи з моменту притягнення її як обвинуваченого та з продовженням стосовно підсудного, засудженого. Для вивчення ув'язненого та прогнозування його злочинної поведінки не використовуються існуючі методики та рекомендації, у тому числі пристосовані для прогнозу рецидивного злочину, про які йшлося у попередньому параграфі;

— неповне, несвоєчасне, загалом недосконале використання отриманої оперативної інформації, зокрема стосовно ув'язнених з криміногенною мотивацією;

— відсутність надійного перекриття каналів незаконного надхо­ дження до УВП грошей та заборонених предметів, передусім зна­ рядь для насильницьких дій, організації втеч, а також наркотиків, алкогольних напоїв, інформації від кримінальних елементів тощо', несвоєчасне розпізнавання та усунення від служби працівників УВП, що сприяють незаконним надходженням;

—        неповне та несвоєчасне реагування на порушення режиму, яких припускаються ув'язнені, а також на факти злісної непокори, використання наркотиків, насильницького мужолозтва, інших зло­ чинів, залишення їх поза обліком;

604

  Рецидивна злочинність

технічна недосконалість охоронної сигналізації, іншого охо-

та контролюючого устаткування;

переліміт (утримання понад норму) ув'язнених, незабезпе­чення їх трудової зайнятості, медичного та побутового обслугову­вання, інші негаразди, що викликають гостроконфліктне реагуван­ня в тому числі у кримінальних формах. Серед умов другої групи можна назвати:

— недосконалість оперативної роботи з виявлення, вивчення та нейтралізації кримінальних угруповань у середовищі ув'язнених;

— відсутність або неповнота реагування на інформацію про криміногенні наміри, підготовлювані злочини у середовищі ув'язне-

них;

— відсутність або явна недостатність цілеспрямованих заходів щодо роз'яснення шкідливості та суспільної неприйнятності норм і правил кримінальної субкультури, розкриття цінності та протис­ тавлення їм норм людської моралі та гідності;

— залишення без реагування проявів кримінальної субкультури та «тюремного порядку», що посягають на особистість, принижу­ ють честь і гідність ув'язнених;

— відкритість «довірливих зв'язків» представників адміністра­ ції з кримінальними авторитетами, надання будь-яких переваг ос­ таннім;