Доба утвердження мануфактурної промисловості в Європі та європейського опанування океанами (ХVІ – ХVІІІ століття)

А. Європейська філософська традиція та її північноамериканське відгалудження:

Інституювання філософії історії в якості самостійного відділу філософії.

Філософія історії за доби Відродження (натурфілософія (геліоцентризм) М. Кузанського і Дж. Бруно, гуманізм Е. Ротердамського, Н. Макьявеллі і Л. Валли, неоплатонізм (флорентійська школа – М. Фічіно і Дж. Піко делла Мірандола), протестантизм (М. Лютер, Ж. Кальвін, Т. Мюнцер, Ж. Кальвін, Дж. Вікліф); «Шість книг про республіку» та «Метод легкого вивчення історії» Ж. Бодена).

Еволюція філософія історії за часів пізнього Відродження (новий раціоналізм Р. Декарта, Б. Спінози і Г.В. Лейбніца; новий емпіризм Т. Гоббса. Дж. Локка, теорія природного права Г. Гроція). Просвітництво як переламний етап у розвитку європейської філософії історії (англійська просвітницька філософія історії: емпіризм Ф. Бекона і Т. Гоббса, емпіристичний сенсуалізм Дж Локка; Г. Болінгброк; деїзм А.Е.К. Шефтсбері; Дж. Берклі, Д. Юм, Б. де Мандевіль); французька просвітницька філософія історії: Д. Дідро, Ф.-М.А. Вольтер, Ш.Л. де Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, А.-Р.-Ж. Тюрго, П.А.Д. Гольбах, М.Ж.А.Н. Кондорсе, Б. Паскаль, Ж.-Л. Леклерк де Бюффон та його «Природна історія людини»; німецька просвітницька філософія історії: Х. фон Вольф,Г.Е. Лессінг,Й.-Г.Гердер); північноамериканська просвітницька філософія історії: Б. Франклін, Т. Джефферсон). Філософія історії в системі класичної німецької філософії (критична філософія Е. Канта; Й.Г. Фіхте). Інституціоналізація філософії історії в якості самостійної галузі філософії як науки. (відокремлення філософії історії від історіософії історії).

Б. Азійська та північноафриканська філософська традиція.

Ісламсько-арабська філософія історії. Схоластичний період «еклектизації» суфізму та ішракізму (пізнього каламу) шляхом систематизації суфійських ідей та інтеграції вчень арабомовних перипатетиків в тіло суфізму, а також шляхом залучення певних ідей суфізму в теоретичне тіло ішракізму і відмови від номіналістичної критики категорії «існування». Історіософія іранського теософа Садр ад-Дін аш-Ширазі (Мули Садра).

Індійська філософія історії. Філософія історії в Індостані доби протистояння ісламу та індуїзму (Імперія Великих Моголів і держава маратхов, ХVIІ – ХVIІІ ст.).

Філософіяісторії Південно-Східної Азії: в’єтнамська філософія історії в «коментаторський» період (ХVIII – ХІХ ст., історіософські ідеї буддизму Тхеравади передколоніальної доби у Бірмі (ХVIII – ХІХ ст.).

Китайська філософія історії. Доба становлення і розквіту маньчжурської династії Цин, до середини ХІХ ст. Цин: Антицинська течія неоконфуціанства: критик чжусіанства Хуан Цзунси, Фан Ічжи (прибічник єдності конфуціанства, буддизму і даосизму), засновник «ханського вчення» Гу Яньу, еволюціоніст Ван Чуаньшань. Відновлення неоконфуціанства у версії Чжу Сі в якості офіційної філософії та її критика Цзай Чженя Дунюанем. Школа «Янь – Лі» Янь Юаня (Лі Гуі та інші). Схоластичний (кодифікаційний) період неоконфуціанства (ХVIII ст.): лідер течії Вань пай «ханського вчення» Дай Чжень, «критично-бунтівна» схоластика Ван Чхуна. Хун Лянцзи.

Японська філософія історії. Епоха Азуті-Момояма (1573 – 1603 рр.). Вчення Чжу Сі на японському грунті (Сюси-гакуха). Фудзивара Сэйкана його вчення про «основу» (ри) и «серце» (син): переосмислення конфуціанських «п’яти постійностей» («п’яти чеснот»). Поєднання чжусіанства з синто: и дзен: Хаясі Радзан: вчення про природу людини, настанова на просвіту суспільства та уряду. Критика інших конфуціанських учений. Синто: в трактовці Хаясі Радзан. Ямага Соко: про природу людини і завдання навчання.

Доба сьогунату Токугави (1603 – 1867 рр.). Школа Міто. «Розділення імен» (мейбун) та переосмислення історії. Парадокси конфуціанства и основи «божественного шляху» у Ямадзаки Ансай. Послідовники вчення Ван Янміна: Накае То:дзю про пізнання світу як самопізнання, поєднання синто: і конфуціанства у Кумадзава Бандзана. «Школа стародавньої науки» (Когаку-ха) і пошуки початкового конфуціанства. «Наука городян». Вчення Исида Байгана.

Філософія історії у буддійській філософії XVII – XVIII ст. Робота над виданням і коментуванням буддійських текстів. Виклад вчень усіх шкіл. Подальший розвиток Дзен у Такуан Со:хо: и Банкей Йотаку. Хакуін Екаку та його нове тлумачення вчення і практики дзен (його твір «Оратегама»).

Корейська філософія історії в контексті розвитку філософії у пізньому Чосоні (XVII – перша половина XIX ст.) в умовах протистояння офіційного чжусіанського неоконфуціанства (школи «чугірон» і «чурірон») та опозиційних ортодоксальному чжусіанству шкіл (школа «ханьського вчення», школа наступників Ван Ян-міня, школа «практичних наук» – «сирхак» та відгалуження останньої – школи «пукхак» – «науки з півночі»(вченняЧон Як Йона (Чон Да Сана)).

Внесок кожної з регіональних філософських традицій у розвиток світової філософсько-історичної думки.

Місце філософії історії доби утвердження мануфактурної промисловості в Європі та європейського опанування океанами в еволюції філософії історії.

Місце філософії історії доби утвердження мануфактурної промисловості в Європі та європейського опанування океанами в еволюції філософії історії.

Тема 5. Філософія історії промислово-індустріального суспільства. Філософія історії буржуазної доби.

ХІХ – початок ХХ століття. Часи Промислової революції та становлення промислово-індустріального суспільства.