Таким чином, починаючи з 507 року вестготи займали лише Піренейський півострів

Слабкість вестготського державного устрою полягала в тому, що тут не був установлений тривкий порядок наслідування престолу, як це було, наприклад, у франків. Королі обирались, або, вірніше, висувались тією або іншою групою панства в ході нескінченної міжусобної боротьби. У великій кількості випадків зміна на престолі мала характер кривавої розправи з попереднім королем. Вже це одне свідчить про надзвичайну гостроту протиріч, які панували на півострові з його строкатістю окремих земель та різних угрупувань панства.

Становище вестготів було в цей час важким і вони вже не могли розраховувати на допомогу такого могутнього монарха, як Теодорих II. Необхідно було знайти людину з виключними здібностями, щоб перемогти труднощі. Вибір прийшовся на колишнього правителя однієї з областей Іспанії Тевдіса. Після свого обрання він зразу ж почав війну з франками. Франків переслідували дві вестготські армії і одна з них, під командуванням самого Тевдіса, у 532 році одержала перемогу над франками біля Сарагоси, і Тевдіс примусив франків відмовитися від подальших посягань на Іспанію. У 548 році Тевдіс був убитий.

При одному з найближчих наступників Тевдіса Ахілі (549-554 рр.) особливо різко загострилися відносини між вестготським та іспано-римським панством. Слід зауважити, що вестготи сповідували аріанство (течія в християнській церкві в IV-VI століттях, яка не приймала один з основних догматів офіційної церкви про єдиносущність Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа). Ахіла, ставленик вестготів, суворо пере­слідував католиків і настроїв проти себе всю південну Іспанію. Між католиками і вестготами почалася війна і біля Кордови війська Ахіли потерпіли поразку.

Між тим Східна Римська Імперія, де імператором був знаменитий Юстініан І (527-565рр.), проводила успішну завойовницьку політику в басейні Середземного моря. Закріплення Візантії в Італії і в Північній АфрицІ окрилювало надії іспано-римського населення південної Іспанії. Чинячи опір жорстокому режимові Ахіли, іспано-римське панство висуває претендентом на престол Атанагільда, який і звертається по допомогу до візантійського імператора Юстініана І.

У 554 році Юстініан І направив в Іспанію могутню армію, яка ололоділа південним узбережжям Іспанії, а Ахіла біля Сарагоси потерпів поразку. У цьому ж році королем вестготів стає Атанагільд (554-567 рр.). За надану допомогу Атанагільд уступає Візантії південно-східну частину півострова. Але візантійці цим не задовольняються і, спираючись на симпатії великих іспано-римських землевласників, самовільно займють велику територію на півдні Іспанії. Атанагільд змушений був вести з візантійцями трирічну війну. Одночасно він чинить опір франкам і намагається підкорити своїй владі непокірних басків. Незважаючи на всі труднощі, Атанагільд зміцнює становище королівства. Він веде примирливу політику по відношенню до католиків і користується великим впливом як всередині держави, так і за її межами.

Стосовно цього періоду не можна сказати, що вестготи були повними хазяями на півострові. На південному заході зберегло свою незалежність свевське королівство, Візантія привласнила собі Бетіку і частину Картахени, на півночі існували майже незалежні невеличкі землі, якими правили князьки і представники панства (Ов'єдо, Леон, Заморра та інші); і, нарешті, нікому не підкорились баски. Такою була Іспанія в середині VI століття.

Наступнику Атанагільда Ліувігільду (567-586 рр.) довелося діяти в дуже складній ситуації; Будучи могутнім представником королівської влади, він прагнув об'єднати всі розрізнені території півострова і зламати опір численного панства шляхом твердої політики. Ліувігільд реорганізовує систему управління: створює більш дрібне ділення на провінції. На чолі кожної з цих провінцій стояв герцог, а на чолі кожно-

!!!пропуск 68-69

Який почав титулувати себе королем, носити свої зовнішні ознаки, притаманні королівському достоїнству, заснував також відповідний церемоніал і тим самим підкреслив самодержавний характер королівської влади Та її відповідність до влади римських імператорів. При королі існувала рада із представників панства. З плином часу були створені інші політичні установи, в роботі яких брали участь єпископи, вестготське та іспано-римське панство. Точно не відомо, яке походження цих установ, що називалися соборами, але вони мали одночасно дорадчий і консультативний характар і були головними осередками культури. У Вестготській державі.

Осівши в стародавніх римських провінціях, вестготи прагнули упорядкувати систему управління на римський зразок. У міру завоювання нових територій вестготські володіння підрозділялись на велику кількість провінцій. На чолі кожної з них стояв правитель з титулом герцога, великими містами правили намісники, які називалися графами. У столиці королівства були верховні керівники різних адміністративних відомств. Це були члени канцелярії при палаці, яка була організована за римським зразком. У містах продовжували існувати муніципалітети в тій формі, яка була встановлена в період занепаду Римської імперії.

Сільським населенням управляли чиновники, які називались препозитами. У населення сільський місцевостей були особливі збори, які вирішували питання про права володіння землею та земельні межі, про тваринництво, переслідування втікачів, колонів, а також обговорювали інші справи. Існувала також посада захисника міст.

Державні фінанси поповнювалися головним чином за рахунок податків. Найважливішими податками були поземельна рента і так званий трибутулл, який вносився або грошима, або натурою у відповідності до врожаю. Податки сплачували лише іспано-римляни.

Військова служба у вестготів була обов'язковою. Військо ділилося на загони по 100 чоловік на чолі з сотником. Були й більші загони по 1000 чоловік, так звані тіуфадії, військовий підрозділ германського походження. Постійним військом була лише королівська гвардія, яка набиралася із рабів, клієнтів і вільновідпущеників короля, або ж із вільних людей, яким видавали платню чи давали землю.

Католицька церква зберегла свою організацію і звичаї періоду Імперії. З часів Рекареда, коли католицька церква визнавалась офіційною, вона почала розвиватися нормально. З іншого боку, церква значною мірою втратила минулу незалежність, бо королі неодноразово втручалися в її внутрішні справи і врешті-решт, почали призначати єпископів. Католицькій церкві в цей період доводилося боротися з аріанською "єрессю", яка будучи національною релігією вестготів, мала великий вплив на населення.