Але майже одразу після смерті Аль-Мансура почалась політична криза в Кордовському халіфаті. А після смерті Хішама ІІІ (1031р.) він розпався на окремі королівства

Перші такі королівства завились в XI столітті і найбільшими з них були Толедо, Бадахос, Сарагоса, Севілья і Гранада. Тут відбувались постійні міжусобні війни, і християнські королівства втручалися в їхні внутрішні суперечки і змушували мусульман сплачувати їм податки.

Християни впевнено просувалися на південь і в 1085 році зайняли Толедо. Боячись наступу християн, король Севільї звернувся по допомогу до берберських племен, войовничих і фанатичних жителів Марокко, альморавидів. І вони дійсно призупинили просування християн на південь і об'єднали Кордовський халіфат (Аль-Андалус) під своєю владою. Але їхня влада не була тривкою: економічні труднощі, соціальні конфлікти і переслідування євреїв і християн спровокували повстання. У 1145 році знову з'являються нові невеличкі королівства замість єдиної держави.

У 1170 році інший арабський народ альмохади замінили альморавидів на півострові і об'єднали дрібні королівства в єдину державу. Вони також зупинили експансію християнських королів і перемогли в 1195 році короля Кастилії в Аларкосі.

Військова держава альмохадів сприяла розвиткові торгівлі, і в період їхнього панування Севілья перетворилась на столицю Західного мусульманського світу. Але панування альмохадів викликало невдоволення основної маси населення через релігійну нетерпимість. І арабська Іспанія знову розпадається на невеличкі князівства і королівства. У другій половині XI століття таких держав уже налічувалося 23. Розпад могутньої арабської держави означав не що інше, як занепад, роздроблення влади в руках феодальної верхівки, падіння питомої ваги тих прогресивних сил, які раніше впливали на політику халіфів і забезпечували єдність і силу держави. Такою прогресивною силою були: міська група вільного населення, вільне селянство, а також раби і колони. У період занепаду вільні селяни підпадають під гноблення місцевих феодалів і опиняються в залежному становищі.

Скориставшись суперечками арабів, Кастилія, Наварра і Арагон об'єднали свої зусилля і в боротьбі з арабами одержали рішучу перемогу під Навас-де-Толоса в 1212 році. Ця перемога відкрила християнам Долину річки Гвадалквівір і сприяла падінню альмохадів. Дрібні арабські королівства уже були неспроможними протистояти просуванню християн на південь і в 1224 році на півострові залишилось лише одне арабське королівство Гранада, яке проіснувало два з половиною століття.

У такій ситуації відбувся новий вирішальний поворот у житті іспанського народу. Послідовна зміна володарів на півострові накладала свій відбиток на іспанську народність, яка формувалась. Держави римлян, вестготів, арабів, які виникали, росли, міцніли і занепадали, ставали здобиччю нових завойовників, а іспанське суспільство зберігало свою життєздатність і силу опору, що і проявилося у реконкісті. Іспанська нація формувалась і міцніла. І якщо для правлячої верхівки занепад означав загибель, то для іспанського суспільства в цілому періоди криз і зміна влади були складним процесом зростання. Кожний з трьох попередніх періодів -- римський, вестготський і арабський -- залишили після себе багату спадщину виробничих сил і високу культуру. У цьому відношенні панування арабів перевищило всі інші періоди іспанської історії. Країна сильно просувалась вперед у своєму економічному розвитку. Це дало вихід для трудящих мас з того неймовірно важкого становища, в яке їх поставили світські і особливо духовні керівні групи вестготської монархії.

Пояснення до теми:

Альморавиди -- назва династії і держави у Північній Африці (1050-1146). На 1090 р. держава включала Марокко, Західний Алжир, Західну Сахару, мусульманську Іспанію, Балеарські острови.

Альмохади -- назва династії і держави у Північній Африці (1146-1269). Держава Альмохадів утворена у процесі боротьби з Альморавидами. Найбільшою держава стала в 1161 р. при Абд-аль-Мумині. Розпад держави почався в період реконкісти.

Питання до теми:

Яку політику проводили мусульмани у період завоювання Іспанії?

Що ви знаєте про полководця Тарика?

Коли утворився незалежний емірат на Піренейському півострові?

Правління Омейядів. Які його особливості?

Кордовський халіфат. Що вам про нього відомо?

Причини занепаду халіфату.

Теми для самостійного опрацювання:

Як відбувалось завоювання Піренейського півострова арабами?

Роль Кордовського халіфату у розвитку національної культури народів Піренейського півострова.

Література:

Испания и Португалия. (Под ред. Петрова Н. А.) -- М.: ОгиЗ» 1947.

2. КорсунскийА.Р. История Испании IX -- ХІІІ веков. -М.:

Высшая школа, 1976.

Леви-Провансаль Е. Арабская культура Испании. -- М. Наука, 1967.

Уотт,Какиал. Мусульманская Испания. -- М.: Наука, 1976.

Розділ V. Реконкіста.

1. Передумови реконкісти.

Починаючи із VIII століття, історичні шляхи Іспанії і решти Європи різко розходяться. На європейському континенті подальше формування феодалізму і пов'язане з ним утворення народностей знаходить своє відображення у розпаді великої імперії Карла Великого, із якої виділилися всі європейські нації. На Піренейському півострові хід подій відбувався Іншим шляхом завдяки тому, що вестготське королівство не виявило тієї життєздатності, якою відрізнялась сусідня франкська держава. і араби разом з африканськими маврами укріпилися на території колишнього вестготського королівства, відсунувши його жалюгідні рештки далеко на північ.

Період Кордовського халіфату був часом надзвичайного економічного, політичного і культурного розвитку Іспанії. і уже ця одна обставина не могла не видозмінити суттєво феодальні відносини, які склалися раніше на півострові. Саме Мордовський халіфат послабив гостроту кріпосницьких відносин попереднього періоду, відкривши простір суспільному розподілу праці. Але в цей самий час. протягом даного періоду і у сприятливих умовах продовжує формуватися іспанська народність.

Починаючи з XI століття, захисні функції християнських королівств Піренейського півострова змінюються на завойовницькі. Поступове просування християн на південь і завоювання арабських територій одержало назву "реконкісти", яка почалася в XI столітті і тяглася майже чотири століття. Реконкіста відбувалась у двох напрямках: боротьба з невірними і реставрація політичних традицій вестготської монархії. У реконкісті брали участь усі народи, які населяли Іберійський півострів, і лише після падіння Кордовського халіфату Іспанія могла почуватися вільною. Тільки двічі -- у кінці ХП і в кінці XIII століть — берберам (альморавидам і альмохадам) вдалося на деякий час об'єднати королівства халіфату, чим було загальмовано процес просування християн на південь.

Реконкіста -- це складний і глибоко суперечливий процес. Не можна уявити його як один ланцюг завойовницьких походів. Багатовікова боротьба між маврами і християнами мала той же історичний зміст, як і війни за території, і класова боротьба всередині окремих держав у решті Європи, що припадали на цю епоху. Це була боротьба двох великих коаліцій у межах одного і того ж феодального ладу, боротьба за оволодіння матеріальною базою півострова. На початок моменту реконкісти арабська Іспанія являла картину жорстокої боротьби між представниками панівного класу, який розпадався на окремі впливові роди. В силу цілого ряду причин іспано-арабський феодальний порядок вступив у таку фазу, яка не створювала необхідних передумов для економічного розвитку, в той час як північні іспанські держави продовжували повільно розвиватися по шляху оформлення феодальних відносин.

Реконкіста була масовим рухом на південь, який захопив усі верс­тви суспільства: не лише сеньйорів, але і жителів міст і сіл. Перших вабило на південь бажання земельних і матеріальних захватів, селянство шукало вихід із феодального гноблення, а для іспанського міста це відкривало широкі можливості розвитку як економічного, так і культурного.

Особливістю історичного розвитку Піренейських держав сталось те, що просування на матеріально багатий південь, освоєння всієї території півострова і оволодіння виробничими силами, успадкованими від маврів, з одного боку, створювали базу для економічного і політичного об'єднання країни, а з іншого боку, виявляли особливості окремих складових частин цього "загальнохристиянського" фронту, який сам роздирався глибокими протиріччями як між окремими землями, так і всередині кожної з них.

Основну причину виникнення реконкісти саме в XI столітті слід шукати на півночі Іспанії. Саме там намітився перелом у суспільному розвитку цих маленьких держав. Характерно, що і в решті Європи на те ж XI століття падає момент великого зрушення як в економічному, так і в політичному розвитку окремих країн. В основі цього перелому у феодальному розвитку Європи лежало відокремлення праці землеробів від праці промислової, села від міста. Цей процес суспільного розділення праці став показником економічного зростання в межах феодального ладу. Результатом такого розділення стало ускладнення картини суспільних відношень і загострення класових протиріч. В Іспанії цей загальноєвропейський перелом мав свої особливості, а щоб зрозуміти ці особливості, необхідно зупинитися на історії північних держав періоду існування Кордовського халіфату, який передував початковому моменту реконкісти, тобто XI століттю.

Протягом VПІ-Х століть північна частина півострова, яка уціліла від арабських завоювань, являла собою ряд невеличких територій, слабо пов'язаних між собою і відрізаних від зовнішнього світу уже в силу природних умов. Ці території складалися із королівства Астурії (спо­чатку із столицею в Ов'єдо, а потім у Леоні), Наварри та Іспанської Марки. Кожна з них у свою чергу складалась із ряду окремих земель, що тулилися в гірських ущелинах і долинах. Так, наприклад, Астурія вклю­чала в себе Галісію, Астурію і гірські землі басків; а Іспанська Марка, спочатку створена із земель, завойованих франками, на початку XI сто­ліття фактично стала незалежною і розпалась на окремі маленькі території, з яких у 874 р. утворилось графство Барселонське. Нарешті між верхньою і середньою течією річки Ебро і Піренеями намітилась і третя держава — Наварра і Арагон, із яких останній одержує перевагу і стає королівством з 1037 р.

На початку XI століття Санчо ПІ Великий, король Наварри, об'єднав усі християнські королівства. Але після його смерті держава розділилась на декілька окремих королівств, серед яких були Арагонське і Кастильське. Однією із визначних подій цього періоду було приєднання Толедського королівства до Кастилії і Леона Альфонсом VI (1072-1109рр.). Таким чином, кордони Леоно-Кастилії перемістилися від річки Дуеро до річки Тахо. Згодом були завойовані Саламанка, Авіла, Сеговія і Сорія. Арагонське королівство захопило Барбастро і Уеску.

Альфонс І (1104-1134рр.), король Наварри і Арагону, розширив кордони свого королівства до річки Ебро, захопивши Сарагосу. Прагнучи об'єднати всю християнську Іспанію, він одружився з дочкою Альфонса VI і королевою Кастилії і Леона Урракою, та панство і церква зробили все, щоб шлюб розпався.

Альфонс VII, син Урраки (1126-1157рр.), прийшовши до влади, оголосив себе імператором, чим ще більше роз'єднав країну. Після його смерті на території Іберійського півострова утворилося п'ять незалежних держав: Португалія, Наварра, Леон, Кастилія і Арагон. Із них лише Арагон об'єднався із графством Барселонським.

Ці роздроблені і роз'єднані держави, які займали вузьку північну частину півострова, економічно різко відрізнялися від арабської Іспанії, яка володіла найбільш родючими і багатими землями. Перевага натурального господарства, слабкий розвиток промислів, обмежений обмін, нестача необхідних засобів існування, відсутність постійних відношень із зовнішнім світом, набіги і спустошення норманів і маврів, часті голодовки та епідемії -- таким був загальний фон життя на півночі півострова. У VІІI-Х століттях у цих невеличких державах все нагадувало вестготські часи. Сюди тягнувся потік еміграції з півдня саме тих суспільних груп, які найбільше постраждали від арабського завоювання. Перш за все це представники духовенства, іспано-готське панство, яке не порозумілося з новим режимом. Панування фанатичного духовенства і постійна ворожнеча між окремими панівними родами створювали для місцевого селянства нестерпне становище. Особливо великою була роль католицької церкви, яка добилася цілковитого визволення від будь-яких податків, будувала монастирі і храми, виховувала свою паству у дусі виключної ненависті до невірних. Розвиток феодальних відносин тут продовжувався із тією лише різницею, що в державах північного узбережжя, із яких виділилося королівство Леон, а потім і Кастилія, помітна була сила опору з боку селянства, в той час, як на території Іспанської Марки, більш тісно пов'язаної з півднем Франції, ніж з півостровом, закріпачення селянства йшло повним ходом.

За час арабського панування стосунки між християнською північчю і мавританським півднем мали різний характер, але частіше ворожнечий. Боротьба йшла головним чином за проміжний простір між річками Дуеро і Ебро, з одного боку, і Тахо, з іншого. Тут і готувалася реконкіста, яка почалася в XI столітті. Але складалися і мирні стосунки: тривікове сусідство арабів не могло не відбитися на економічному розвиткові північних держав.

2. Перший етап реконкісти.

У Х столітті, коли Кордовський Халіфат знаходився на вершині своєї могутності, північні королівства були відсунуті до прибережних гірських хребтів. Але в XI столітті у співвідношенні сил на Піренейському півострові почали відбуватися великі зміни. На території колишнього халіфату у цей час знаходилося вже 23 окремих мусульманських держави, які перебували між собою у стані безперервної війни, між тим як північні християнські держави починають повільно, але неухильно розширювати території у південному напрямку. В результаті виникають нові державні утворення. Старе королівство Астурія з 923 р. перетворюється на королівство Леон, яке розширило свої кордони до річки Дуеро. Із складу цього королівства тоді у водорозділі між Ебро і Дуеро виділилося графство Кастильське із головним містом Бургос. У 1037 р. Кастилія стає королівством і в подальшому відіграє керівну роль у просуванні на арабський південь. До цього часу відноситься також виникнення Арагонського королівства і територіальне розширення графства Барселонського, яке одержало у XII столітті назву приципата Каталонського.

Це збільшення територій північних королівств, яке почалося, само по собі служило показником їхнього економічного зростання, установлення більш тісних зв'язків між окремими землями і більш тісних стосунків із європейськими країнами і арабською Іспанією.

Зовнішня історія реконкісти вимальовується у такому вигляді. Про­відна роль у просуванні на південь належала Леоно-Кастильському об'єднанню, інше ж — Арагоно-Каталонське -- було тісно пов'язане із середземноморським узбережжям і південною Францією і його доля в освоєнні мавританських земель виявилася значно меншою. В XI столітті боротьба йшла перш за все за панування на всьому великому Кастильському плоскогір'ї, яке відокремлювало північ від основної території маврів, півдня Іспанії.

Визначним етапом у цьому наступальному русі було повне оволодіння басейном річки Дуеро (включаючи і португальську частину ріки) при першому кастильському королі Фердинанді І (1037-1065рр.) і взяття Толедо його сином Альфонсом VI (1072-1109рр.) у 1085 р. Це означало утвердження в долині річки Тахо, тому що Толедо займало керівне становище в центральній частині Кастильського плоскогір'я. Саме з моменту його взяття і починається великий колонізаційний рух на південь. У подальшому, протягом ХІІ століття боротьба йшла із перемінними успіхами. Так, ще при Альфонсі VI, зразу ж після взяття Толедо, запрошеному до Іспанії вождю африканських маврів Юсуфу Альморавиду вдалося завдати жорстокої поразки в 1086 р. у битві біля Бадахоса об'єднаним силам Кастилії, Наварри і Арагону і об'єднати під своєю владою розрізнені мусульманські князівства. Володарювання фанатичних альморавидів різко погіршило становище християнської частини населення арабської Іспанії, мосарабів, і вони масами переселяються з Андалусії, Валенсії на береги Дуеро та Ебро, а ті, що залишилися на місцях, полегшили своїм опором тиранії африканських володарів просування іспанців на південь.

Між північними державами протягом всього ХІІ століття теж відбувалися постійні війни за території і за владу. Головними суперниками у цій боротьбі були Кастилія і Арагон, столицею якого з 1118 р. стало місто Сарагоса. Взяття Сарагоси мало таке ж важливе стратегічне значення, як і взяття Толедо для Кастилії. Здавалось би, що після таких значних успіхів залишалось тільки наполегливо вести наступ на південь далі. Але у тому і полягають особливості реконкісти, що вона була не лише серією військових походів. Просування на південь відбувалося стихійно, розрізнено, кожна держава діяла самостійно. І лише інколи створювався загальнохристиянський фронт. Найчастіше ці королівства діяли нарізно, одночасно ведучи війну і між собою.

Боротьба з маврами не припинялась, але незважаючи на окремі вдалі експедиції, вона не давала відчутних результатів. Між тим і у мусульманській Іспанії відбувалися нові великі зміни. У 1125 р. влада Альморавидів була повалена африканськими горцями-берберами, які називали себе альмохадами (єдиновірцями). Установивши своє панування у Африці, вони прийшли в 1146 р. в Іспанію і протягом декількох років підкорили всі мусульманські землі. До кінця XII століття нічого істотного на півострові не відбулося.

У північній частині півострова не припинялись міжусобиці, якими супроводжувалося малолітство кастильського короля Альфонса VIII (115 8-1214рр.), але як тільки він взяв кермо влади у свої руки, то повів рішучу боротьбу із панством, знаходячи постійну підтримку у городян. за Альфонса VIII розпочався рішучий етап реконкісти. Заручившись підтримкою Арагону, кастильський король переходить у наступ. Але на перших порах вождю альмохадів Альмансору вдалося утримати території, і навіть перемогти кастильців при Аларкосі в 1193 р. Крім того, були повернені всі завойовані на південь від Тахо землі, крім Толедо. Та ця поразка Кастилії була лише прелюдією до вирішальних подій. Альфонс VIII одночасно продовжує розширювати територію королівства за рахунок сусідніх християнських держав і готує новий похід проти маврів.

Кінець XII та початок XIII століття був часом найвизначніших подій і по всій Європі. Те, що відбувалося на Піренейському півострові, не могло не привернути увагу з боку керівних сил європейського феодального суспільства, у першу чергу папи Іннокентія III. У відповідь на прохання Альфонса VIII папа оголосив хрестовий похід до Іспанії і на його заклик відгукнулися італійські лицарі на чолі з єпископами.

У самій Іспанії на допомогу кастильцям почали стягуватися сили окремих піренейських держав, причому велику роль в організації походу відігравали три багатих і могутніх іспанських ордени Калатрава, Алькантара і Компостела. Ще раніше на півострові поселились значні групи інших орденів (тамплієри і госпітальєри). Так утворилася велика хрестоносна армія. Вирішальна битва між об'єднаними арміями Кастилії, Аргону, Наварри і Португалії та маврами відбулася 16 червня 1212 р. при Лас Навас де Толоса, як раз біля входу в ущелину, яка відкривала прямий шлях до Андалузії.

За цим успіхом прийшли й інші, але вони випали уже на долю наступника Альфонса VIII -- Фердінанда III, прозваного "святим" (1217-1252 рр.). Здійснивши ряд військових експедицій в Андалузію, Фердінанд III заволодів долиною річки Гвадалквівір з найголовнішими центрами колись наявного тут Кордовського халіфату: у 1236 р. була взята Кордова, у 1241 р. -- провінція Мурсія, у 1246 -- Хаен, у 1248 р. за сприяння кастильського флоту було взято найважливіший промисловий центр арабської Іспанії -- Севілью, а після неї до рук переможців потрапили Херес, Медіна-Седонія, Кадис, Санлукар та інші міста. У маврів залишилося лише королівство Гранада, прикрите гірським ланцюгом Сьєрра-Невади, і частина території Уельва, яка була відвойована при наступному королі Альфонсі X. Ще до перелічених завоювань у 1230 р. відбулося остаточне об'єднання Кастилії і Леону. Таким чином, у середині XIII століття Кастилія виросла у велику державу, яка займала 3/5 території півострова.

Аналогічний описаному процес відбувався і в сусідньому Арагонському королівстві. Після остаточного об'єднання Арагону і Каталонії відбувається подальше розширення цього королівства і при тому одночасно у двох напрямках. Альфонс П (1162-1196рр.) і його послідовники різними засобами -- війнами чи вдалими шлюбами прагнули оволодіти півднем Франції. Це втягнуло їх у тривалу боротьбу, тому що на півдні Франції, у багатому Провансі, зіткнулися інтереси великих держав і численних феодальних володарів, що і відволікало Арагон і Каталонію від боротьби з маврами. Але все ж вони взяли участь у вищезгаданій битві при Лас Навас де Толоса, а в 1229 р. був захоплений арагоно-каталонцями острів Майорка, у 1232-1235 рр. решта Балеарських островів. Одночасно йшло завоювання прибережної смуги на південь від річки Ебро: у 1238 р. було завершено підкорення Валенсії. У результаті цих завоювань з середини VI століття на півострові остаточно сформувалось інше велике об'єднання -- Арагон, Каталонія і Валенсія. Сформувалась і третя, невелика за розмірами держава -- Португалія, яка виділилася із складу Леону.

3. Рушійні сили реконкісти.

Вивчаючи хід реконкісти можна із твердістю сказати, що чим далі на південь просувався потік завойовників, тим різкіше відокремлювалися держави, із яких кожна відрізнялася і в економічному відношенні, і за своїм суспільним ладом, класовими взаємовідносинами, нарешті, за своєю мовою і культурою. У складному стихійному процесі реконкісти протягом низки століть склалась не одна народність, а декілька народнстей, створювалась багатонаціональна держава. У реконкісті брали активну участь усі суспільні верстви населення, але роль окремих суспільних рушійних сил реконкісти в кожній із основних держав півостро­ва була дуже різна.

До початку реконкісти соціальний лад Леоно-Кастилії ще здебільшого нагадував вестготську монархію. На вершині суспільної градації стояв привілейований клас аристократів, які одержали на кінець XII століття назву "рікос омбрес" (багаті люди). Вони відвоювали собі незалежне становище і широко користувалися правом денатуралізації, тобто вільної зміни володаря на свій розсуд. За час реконкісти в обстановці постійних війн і міжусобиць виробився своєрідний тип авантюриста-завойовника, який діяв самостійно, не зважаючи при цьому на жодні норми і зобов'язання.

Дещо нижче за своїм станом стояли так звані "сегундос". Це аристократія другого рангу, яка залежала безпосередньо від короля. Повного свого розвитку ця група досягла під час реконкісти. Від цих двох різновидів родової знаті дуже відрізнялось за своїм походженням середнє і нижче дворянство. Звичайно воно називалось “ідальго” і поді­лялось за видом зброї на "кабальєрос" (які йшли на війну на своєму з повним знаряддям коні) і "ескудерос" (щитоносці). В обстановці пос­тійних війн кабальєрос давали основні військові кадри і постійно поповнювалися з бідних і середніх розрядів населення.

Поряд із світським панством великого значення, особливо в період реконкісти, набуло духовне панство -- магнати і прелати церкви. Специ­фічні умови, які створилися в той час на Піренейському півострові, зробили звичним явищем перебування на військовій службі і прелатів церкви, причому, у разі відхилення від цих обов'язків, служителів церкви ставили на вид, оскільки боротьба була з невірними, і прелати повинні були першими жертвувати своїм життям. У XII столітті в Леоні і Кастилії, як згадувалось вище, виникли могутні напівдуховні напівсвітські організації -- ордени Калатрава, Алькантара і Компостела. У рішучі моменти реконкісти в кінці XII на початку XIII століття кабальєрос цих орденів складали найбільш численну і організовану частину християнських армій, які боролись проти маврів. Не дивно, що в XI столітті ці ордени змогли захопити у свої руки великі території і значні багатства.

Таким чином, протягом XI століття завершилось формування панівного класу кастильських феодалів із розшаруванням їх на всесильну верхівку і широку масу кабальєрос -- своєрідний іспанський різновид типового для решти Європи лицарства. Як і в попередню епоху, могутність і добробут іспанських феодалів покоїлися на праці закріпачених селян» але в долі кастильського селянства ранній період реконкісти був часом великого перелому. Саме з цього моменту селянство Кастилії та Леону веде наполегливу боротьбу за своє визволення. Дух опору селян, учасників реконкісти, без сумніву посилився, і вони добилися часткового визволення від феодального гноблення раніше, ніж де б то не було в Європі. Причини такої наполегливості, можливо, відносяться ще до вестготських і арабських часів.

При вестготах основна маса землеробського населення перетворилась на сервів і колонів, які опинилися на різних щаблях кріпацької залежності. У період арабського панування уже починається процес емансипації і пом'якшення форм кріпосництва, яке спиралося на рештки общинного ладу. З XI століття боротьба пригнобленого класу набуває широкого розмаху і супроводжується певними успіхами. Сума селянських шарварків все частіше фіксувалася в особливих хартіях, які звичайно називалися "фуероси". У подальшому ці фуероси стають гаслм боротьби за права і вольності та за їхнє закріплення у певному документі. Селянство виступає все більш згуртовано, об'єднуючись у бойові союзи з містами.

Первинним етапом у процесі розкріпачення селян було утворення своєрідних селянських об'єднань "бегетеріи". На початку, створення бегетерій на них лежала печатка деякої залежності від сильного сеньйора, який розглядався як заступник. Бегетерії були двох видів: одні могли вибирати собі у заступники будь-якого сеньйора, інші -- лише серед певного кола феодальних родів. Перші по суті уже мали повну волю, бо у разі невдоволення вони могли міняти заступника без усяких обмежень. По мірі просування реконкісти на південь і осідання на нових місцях, становище бегетеріи укріпилося ще більше. Завдання господарського освоєння країни і специфічна обстановка перманентної війни змушували королів опікуватися бегетеріями, розширяти їхні права і привілеї, визволяти від кріпацької залежності і від всілякого роду платежів. Переселення на території селянської і міської общини робило серва вільним.

Після наполегливих селянських повстань уже на початок VIII століття залежні групи селянства завойовують собі персональну волю і добиваються формального закріплення своїх прав і вольностей як у фуеросах, так і в законодавчих актах. Ці закони давали сервам право сховища і точно фіксувати розмір платежів і шарварків на користь сеньйора; забороняли продаж кріпаків разом, із землею, дозволяли селянам вільний продаж майна, не потребуючи згоди сеньйора.

Боротьба кастильського селянства за визволення у багатьох випадках відбувалася у союзі із городянами, і саме останнім належала головна роль. Уже з XI століття виростає значення міських общин.

Міста, які виникли на відвойованих частинах Кастильського плоскогір'я, стали опорними пунктами для колонізаційного руху на південь, і це давало їм можливість зайняти дуже стійкі позиції у боротьбі з панством. Вони добивалися широких прав самоуправління і ряду привілеїв, також закріплених в особливих фуеросах. Фуероси, як правило, створювали для общин і міст майже повну незалежність і демократичний характер управління. Міська община завжди складалась із головного міста і оточуючих поселень. На чолі міста стояла рада "консехос", яка керувала всіма галузями управління і мала власну міліцію. Маючи військову силу, міста відігравали важливу роль у війнах з маврами. По мірі розвитку реконкісти зростала матеріальна могутність міст, що поповнювалися жителями, які сприяли, розвиткові промисловості і торгівлі. У ХІІ-ХІІІ століттях кастильські міста перетворились на значну політичну силу, яка впливала на політику уряду і на хід реконкісти. Міста посіли особливе, керівне положення, виступаючи в союзі із селянством проти панства.

Але часто найсильніші міста, маючи на меті свої інтереси, виступали самостійно, ведучи боротьбу і проти маврів, і проти панства, і проти інших міст. На першому місці стояв захист власних пільг, і тому кожне іспанське місто було типово феодальним, так само, як і селянські бегетерії. У міру того, як між панством розпалювалася боротьба за сфери впливу, міста почали об'єднуватися у федерації -- "гєрманади", які мали власну армію, адміністрацію і суд, виносили рішення і накази, не зважаючи на королівську владу. На кінець XIII століття окремі германади злилися в один союз, який став великою політичною силою.

Такими були ті рушійні сили, з яких складався і впроваджувався у дію процес реконкісти. З одного боку, територіальне зростання держави, розширення матеріальної бази, сильний натиск з боку міст і селянства сприяли концентрації влади в руках короля. Але з іншого боку цьому перешкоджали глибокі протиріччя класових відношень І класової боротьби. Процес централізації влади набував затяжного характеру Поряд із органами управління, які безпосередньо підкорялися королю, існували набагато сильніші адміністративні і судові організації міст, сеньйорів, духовного панства, військово-лицарських орденів тощо.

Керівна роль Кастилії у реконкісті витікала із співвідношення класових сил та великого значення в державі міських та селянських общин, які утворювали сильну противагу насильницьким і загарбницьким прагненням панства:

Зовсім інакше склалися соціальні відносини в іншому великому об'єднанні -- Арагоно-Каталонському. Територіальне зростання його було лише частково обумовлено реконкістою. Складові частини цього об'єднання Арагон, Каталонія та Валенсія надто відрізнялася один від одного: найбільше економічно розвиненою була Каталонія,, але політична перевага була на боці більш відсталого Арагону. Феодальна система цього району дуже нагадувала французьку, тобто тут склалась могутня і впливова аристократія, яка корінням сягала вестготських часів. Арагонському дворянству завдяки своєму об'єднанню вдалося закріпити за собою значну частину королівських доменів і цілковиту свободу від загальнодержавних податків. Міста внаслідок своєї економічної слабкості були не в змозі протистояти об'єднаній аристократії, незважаючи на те, що і тут були германади. У Каталонії міста були сильніші, ніж в Арагоні, але в силу соціального розшарування населення вони не змогли відіграти ту видатну роль, яка випала на долю кастильських міст. Міська верхівка охоче йшла на союз із арестократією, а не з ремісничою масою.

Звідси стає зрозумілим, чому каталонські міста добиваються вольностей пізніше, ніж кастильські. Роль духовенства тут була такою ж сильною, як і в Кастилії, а в Арагоні духовенство вважалося найвищою кастою. Ця могутність і об'єднаність панівного класу спиралась на безмежну владу над закріпаченим селянством. У цей самий період, коли кастильські селяни успішно боролись за своє визволення, в Арагоні і Каталонії кріпосницьке гноблення посилювалося. Більше того, становшце місцевих селян наближалось до рабського. Через таке співвідношення сил на політику державної влади дуже впливала арестократія. Процес централізації утруднювався тут ще більшою мірою, ніж у Кастилії, засиллям феодального панства.

Третя держава півострова Португалія за своїм суспільним і політичним устроєм нагадувала Леон і Кастилію, але вплив церкви тут був значніший, ніж в інших частинах півострова. Королівська влада була в Португалії могутнім фактором економічного і політичного об*єдйання країни, хоч завдяки тісному союзу із церквою вона носила теократичний характер.

4. Другий етап реконкісти*

В результаті реконкісти ХІ-ХІІІ століття на місці колишніх маританських володінь утворився ряд держав. З них Кастилія посіла перше місце за розмірами території і тією роллю, яка випала на її долю в майбутній історії Іспанії. Під владою кастильських королів опинилися великі центри арабської Іспанії із розвинутою промисловістю і сільським господарством, торгівлею і дуже різноманітним за своїм складм населенням. Хід і характер реконкісти створив сприятливі умови для процвітання цієї нової держави. Якщо володіння основною частиною півострова і центрами промисловості і торгівлі, що залишилися від маврів, давало поштовх економічному підйому країни, то і суспільні відносини у Кастилії, що склалися в перший період реконкісти, створили відносно здорову соціальну основу для розвитку Кастилії. Найважливіша роль міст і селянства у реконкісті послабила засилля світського і особливо духовного панства у військових експедиціях і колонізації.

Кастильський народ у повному розумінні цього, слова демократична сила, яка вийшла в процесі реконкісти на перший план: саме вона стала основною рушійною силою у процесі формування Іспанії як нації, як національної держави. У Кастилії з'явилося дуже багато міст із більш демократичним управлінням ніж те, що існувало в інших країнах середньовічної Європи, з вільними селянськими общинами-бегетеріями та вільним селянством, якого ще не знала решта Європи. Населення на відвойованих землях було дуже різноманітним за племінним і соціальним складом. Перш за все тут проживала значна кількість мусульманського населення, яке весь час поповнювалося переселенцями із Північної Африки, -- мудехари. Під час реконкісти мудехари, що чинили опір християнам, ставали рабами або залежними, але в більшості випадків при захваті населених пунктів і міст вони залишалися на своїх місцях, зберігаючи нейтралітет. Їм надавалась свобода релігії і право жити за своїми законами і звичаями. Але на території всієї Кастилії не було єдиного порядку: в одних місцевостях мудехари жили разом із християнським населенням, в інших їм виділялись окремі квартали.

Друга група населення -- мосараби (християни, які перейняли араб­ську мову та культуру, а деякі прийняли іслам). Під час реконкісти вони, як правило, сприяли завойовникам в оволодінні містами, а потім підкорялися загальним законам королівства. Слід підкреслити, що попередній період мавританського панування особливо позначився на них, і вони відрізнялося від решти як особлива група населення і одержували від королів особливі фуероси.

Третя частина населення -- євреї, досить значна група в кількісному відношенні. Під час реконкісти вони допомагали завойовникам: служили посередниками між іспанцями і мусульманами, виступали навіть як військова сила. В основному євреї займалися торгівлею, але були і представники інтелігенції: медики, учителі, письменники. На першому етапі реконкісти кастильські королі сприяли їм.

У той же час Арагоно-Каталонське об'єднання, і особливо Катало­нія, в економічному відношенні посіло перше місце серед інших областей всього Піренейського півострова. Каталонія і Валенсія дуже рано по­чали втягуватися в торговельні стосунки з європейськими країнами, африканським і малоазіатським узбережжям, з Італією і південною Францією. В результаті Арагоно-Каталонія перетворилася на велику морську державу з найважливішим центром у місті Барселона.

На XIV століття на півострові почала створюватися єдина економічна система, яка, здавалося б, створювала сприятливі умови для перетворення Іспанії на таку міцну державу, як англія або Франція. Але хоч політичне об'єднання країни. завершується на кінець XV століття, абсолютна іспанська монархія весь час наштовхувалася на опір окремих частин королівства і різних верств суспільства.

Основний зміст політичної історії другого періоду реконкісти полягав не стільки в боротьбі з арабами (у них лишилася одна Гранада), скільки в боротьбі з кожною із держав за уже завойовані території, за їхній розподіл між окремими угрупуваннями іспанських феодалів. В об­становці такої жорстокої боротьби і відбувається поступове зближення двох найбільших держав півострова і злиття їх в єдину монархію.

Після завоювань, здійснених у першій половині XIII століття за Фердінанда III, політика його найближчих наступників знаходилася під впливом міст, які створювали міцну противагу домаганням духовного і світського панства.

Але слід мати на увазі, що за час реконкісти більша частина відвойованих територій і багатств дісталася різним групам панства. Якщо основною рушійною силою реконкісти були міста і селянство, то керів­ництво належало верхівці панства і прелатам церкви, зокрема духовнолицарським орденам. Крім того, церква давала і прапор боротьби з невірними: вона розглядала війну з маврами як війну священну, як хрестовий похід. З не меншим завзяттям утверджувалась на завойованих місцях, відновлюючи і створюючи нові храми і монастирі, пускаючи в хід всі способи ідеологічного впливу на маси. Через це містам і бегетеріям доводилося постійно відстоювати здобуті свободи шляхом напруженої боротьби. Тому і політика кастильських королів носила суперечливий характер. З одного боку, вони прагнули централізувати управління і зламати політичну могутність панства, а з іншого, давали нові дарування духовним і світським магнатам.

Такою ж була політика одного з найвидатніших кастильських королів Альфонса Х Мудрого (І252-1284рр.). У внутрішній політиці він прагнув створити єдину систему управління. Саме за часів його правління з'являється ряд законодавчих збірників, в яких робиться спроба звести воєдино вестготські закони, численні фуероси, церковне законодавство і елементи римського права. Збірник називався "Сім частин", де наполегливо впроваджувалася ідея про виключне право короля видавати закони, карбувати монету, чинити правосудця, розпоряджатися військовими силами держави, тощо. Підтримуючи міста, Альфонс Х одночасно проводив протилежну політику, підігруючи феодальним магнатам. Так, останні домоглися встановлення успадкування для старшого в сім’ї, так званого майорату, що утруднювало, відчуження дворянського майна і його роздріблення. Ос­кільки саме в цей час іде широка практика роздачі цілих територій, населених пунктів і міст верхівці кастильського дворянства, майорат не лише посилив процес збирання земельної власності в руках небагатьох, але й юридичне закріпив за ними це надбання. Молодші паростки дворянських фамілій, позбавлені спадщини, поповнювали ряди дворян­ства Другого рангу -- "сегундос". Таким чином, поряд з магнатами ство­рюються кадри лицарства, або кабальєрос. Маючи військову силу, велике панство самовільно захоплювало нові території, не зупиняючись і перед розкраданням коронних земель.

В результаті вже за часів Альфонса Х укріпилось матеріальне становище верхівки панівного класу в міру захоплення арабських територій. Просторі пасовиська Естремадури і Андалузії, які створювали сприятливі умови для розвитку іспанського вівчарства, опинилися в руках магнатів, головним чином, орденів, які і монополізували торгівлю вовною.

У 1273р., виникає об'єднання кастильських вівчарів "Месета", яке згодом перетворилося на могутню організацію з власною адміністрацією, казною і судовим трибуналом. Завдяки цьому, один із найцінніших ресурсів національного господарства став з самого початку джерелом збагачення для великих феодалів. Така політика Альфонса X, Незважаючи на об'єднувальні тенденції, що намітилися в період його правління, сприяла класовій боротьбі: постійно виникало протистояння двох великих сил -- міст і феодального панства.

Правління наступників Альфонса Х Мудрого було цілком заповнене кривавими смутами, заколотами, міжусобицями, у яких принци і знатні сім'ї відстоювали свою незалежність від короля. І Альфонс XI, і Педро Жорстокий удавалися до терору і жорстокостей по відношенню до знаті; за часів їх правління міста значно посилили вплив у політичному житті країни, посідаючи у кортесах першість.

Після поразки і загибелі Педро Жорстокого кастильська корона переходить до династії Трастамара. В результаті соціальної політики, яка проводилась королями цієї династії, в класових угрупуваннях Кастилії відбулися зміни, які поставили земельне панство в ситуацію, схожу на арагонську. За цей час вплив міської демократії, яка так завзято протистояла земельним магнатам у попередні століття, сильно похитнувся. Про це наочно свідчить скорочення представництва від міст у кастильських кортесах. Причину цього явища слід шукати в укріпленні земельного панства, духовного і світського, яке захопило у свої руки великі території, міста і містечка, представництво від яких переходило до тих же сеньйорів. І в самих містах у зв'язку із їхнім економічним зростанням спостерігались розшарування і захват керівної ролі в консехос привілейованою верхівкою.

За. останнього короля династії Трастамара, Генріха IV, феодальна анархія досягла небувалих розмірів. Він, як і його попередники, почав з роздачі земель великим панівним фаміліям. В Андалузії виникають великі латифундії, які збереглися до наших днів. Кастильське панство розпадається на окремі банди, які чинили розбійницькі напади на міста і села. Таку картину являли собою Кастилія і Арагон у другій половині XV століття, точніше в сімдесятих роках, безпосередньо перед своїм об'єднанням.

Пояснення до теми: