2020-08-05
63
Міжусобицями і суперництвом емірів, які укріпилися в окремих провінціях Іспанії. Виникла, різниця між арабами, що осіли на півдні в Андалузії, і берберами, які зайняли північні землі. Чималу роль у цих міжусобицях відігравали нові вихідці з Малої Азії -- сирійці, яких направляв сюди дамаський халіф. Сирійці осідали головним чином в південних іспанських містах, але поселення в цих пунктах ставало можливим лише в результаті жорстокої боротьби з арабами, при чому сирійці використовували кріпосних християн як військову силу. Все це послаблювало натиск арабів на північ півострова, де основним центром опору стала гориста Астурія. Місцеві жителі рішуче вставали на захист своєї території. Повідомлення про загибель Родріго в Сегоюлелі змусило їх обрати нового короля, який би керував їхніми військовими операціями. Магнати і єпископи обрали королем Пелайо. Не відомо, чи існував в Іспанії інший центр опору, крім Астурії. Королівство Теодомира в Мурсії та інші маленькі королівства і графства, хоч і були незалежними, фактично підкорились маврам чи підтримували з ними добросусідські відносини. У той же час на Кантабрійському узбережжі із залишків вестготської монархії утворилося декілька невеличких держав, які тулилися в гірських ущелинах і вузьких долинах, захищених від плоскогір'я стіною високих гір. Тут ще зберегли свою незалежність і примітивний варварський лад давні племена, які частково злилися з іншими народностями, як, наприклад, в Галісії, колишнє Свевське королівство, а частково збереглися від давніх кельто-іберійських часів, як, наприклад, баски. Серед цих маленьких земель найбільшою була Астурія. Саме сюди направлявся з півдня потік біженців, представників панства і вищого духовенства. Вони несли з собою не лише коштовності і церковні святині, які врятували від погрому і конфіскації, але й уклад життя, який склався у вестготському королівстві, релігійний фанатизм і виховану віками схильність до самоуправства. Але перед лицем загальної небезпеки ці різнорідні сили на короткий час об'єдналися, включивши до свого союзу Галісію і Басконію. Королівство Астурія в 718 році силами місцевого ополчення нанесло поразку маврам під Ковадонгою. Так було покладено початок реконкісті -- відвоюванню народами Піренейського півострова територій, які захопили маври.
Астурійський двір продовжував традиції толедського. Тут, як і там, велася жорстока боротьба між панством і королем, тому боротьба проти завойовників не мала особливого успіху. Після Пелайр правив його син Фавіла. Пізніше на престол вступив Альфонс І, герцог Кантабрії і зять Пелайо. Скориставшись громадянськими війнами арабів і берберів, він здійснив ряд походів на Галісію, Кантабрію і Леон, але не зміг остаточно укріпитись на завойованих територіях. Перемоги королів, що правили після Альфонса І, потроху розширяли кордони королівства, але мова ще не йшла про те, що християни ведуть наступ на маврів. Кордон, який розділяв християнські і мавританські володіння, був не зовсім ясний і чіткий. Араби міцно володіли лінією річки Дуеро, а їх укріпленими пунктами були Коімбра, Талавера, Толедо, Гвадалахара і частково Помплона.
Північні держави володіли територією, яка примикала до моря. Вона включала Галісію, Сантандер, частково Бургос і Леон. Між цими двома лініями залишилась майже пустельна площина, яка постійно заперечувалась то однією, то іншою стороною. Таке нетривке становище в проміжній смузі зберігалося до XI століття. Астурія разом з прилеглими землями була не лише основним опорним пунктом у боротьбі проти арабів, але й тим зародком, з якого почала виростати в подальші століття сучасна нам іспанська народність.
4. Незалежний емірат. Правління Омейядів.
З середини VIII століття в арабській Іспанії відбулися великі зміни, пов'язані з ще більш значними зрушеннями в Передній Азії і Західній Європі. Майже увесь тодішній світ належав декільком великим державам: на азіатському сході простяглася велика арабська держава, кордони якої сягали Індії і Середньої азії. Візантійська імперія, яка займала Малу Азію, Архіпелаг і Фракійське узбережжя. На заході Європи швидко зростала Франкська держава, яка в кінці VIII століття перетворилась на велику імперію від Піренейських гір до річки Ельби та Адріатичного моря.
Арабська держава, яка поглинула такі несхожі території і простяглася від Інду до Гібралтара, в середині VIII століття почала розчленовуватися на окремі складові частини. Це було пов'язане з тим, що влада сирійських халіфів Омейядів була повалена Абул-Аббасом, який спирався на Іран, що належав арабам. За його ім'ям заснована ним династія одержала назву Аббасидів. Центр халтіфату перемістився з Сирії на береги Тигру і Євфрату. Була перенесена і столиця із Дамаска в Багдад. Зміна династії супроводжувалась жорстокою розправою з Омейядами, аж до їх повного фізичного знищення, Лише одному з членів цієї сім'ї Абдаррахману вдалося врятуватися після тривалих поневірянь в Іспанії. Абдаррахман поставив собі за мету створити на півострові самостійну державу, незалежну від багдадського халіфа. Для цього він почав вербувати собі прихильників. У першу чергу до нього приєдналися іспанські сирійці. Проте в Іспанії були і прихильники Аббасидів на чолі з еміром Юсуфом. Тому Абдаррахман змушений був завойовувати Іспанію, хоча сирійці і визнали його за еміра в 755 році.
Абдаррахман переміг Юсуфа, але мир в арабській Іспанії ще не наступив. 32 роки правління Абдаррахмана були сповнені війнами: його не визнали кайсити, бербери і шейхи інших племен і заперечували владу нового незалежного еміра. Та все ж Абдаррахман спромігся досягти успіху.
Багдадський халіф, позбавлений можливості через далеку відстань безпосередньо втручатися в іспанські справи і укріпити там свою владу, звернувся за підтримкою до імператора Карла Великого, з яким він був у дружніх стосунках. Карл Великий із задоволенням відгукнувся на це прохання, розраховуючи дістати користь для своєї Імперії. Влітку 778 року, обігнувши Піренеї, він опинився біля стін Сарагоси. Але під час облоги міста Карл Великий отримав звістку про повстання саксів і поспішив з військами назад. Вже біля франкського кордону його війська зазнали нападу з боку войовничих басків. Загін потрапив в облогу і відбулася кривава сутичка, в якій загинув Роланд, граф Бретонський. В XI столітті цей епізод ліг в основу знаменитої "Пісні про Роланда", яка користувалася великою популярністю як одна з пам'яток художньої творчості середньовіччя. Кінець кінцем Абдаррахман узяв гору над своїми противниками і дістав загальне визнання як самостійний емір не лише в Іспанії, але і з боку багдадського халіфа. Столицею він зробив Кордову.
Виникнення в Іспанії могутньої арабської держави доводило, що поява нових завойовників на півострові дала вихід з тієї кризи, в якій знаходилась вестготська монархія в останій період свого існування. Араби і африканські маври заволоділи основною економічною базою півострова з квітучими і благодатними землями, з великими міськими центрами — спадщиною вестготських і римських часів. Самі араби як народність були на ранньому ступені свого зростання, але вони були дуже життєздатною силою, яка сприйняла багату спадщину грецької та східної культури. З приходом арабів внутрішнє становище в Іспанії ще більше ускладнилося: до місцевої класової боротьби та до соціальних протиріч додався племінний і релігійний антагонізм самих завойовників.
На розвиток подальших подій дуже вплинув той факт, що основна маса трудящих груп населення романо-вестготського походження залишалася на місцях і підкорилася новому політичному режимові. На північ тікали, головним чином, панство і верховне духовенство. Серед завойовників керівна роль належала арабському панству, яке і утворило правлячу верхівку на півострові. Але поряд з чистокровною арабською аристократією Іспанію заселяли і бербери, власне маври, які стояли на більш низькому рівні розвитку. Звідси неминуче народжувалися протиріччя між арабами і маврами. Разом з тим маври становили основну військову силу Мордовського емірату.
Араби застали на півострові уже зовсім сформований феодальний порядок з чітким розподілом на класи і групи. Тому затвердження завойовників в Іспанії могло означати лише заміну одних феодальних панів іншими і боротьбу як між ними, так і між окремими прошарками серед арабів. Оволодіння майже всім півостровом з його прекрасними природними багатствами і з не менш багатим культурним минулим створило умови для подальшого розгортання феодальних відносин на території Іспанії.
Після смерті Абдеррахмана І (788 р.) на престол сів його син Хішам І, людина надзвичайно набожна і милосердна. Після нього правив Аль-Хакам, який підкорив своїй владі Толедо. Його спадкоємцем став Абдаррахман II, який продовжував війну з Толедо ще 8 років. взагалі ж після смерті Абдаррахмана І протягом ста років зміцнення емірату і зростання могутності емірів йшли паралельно з тривалими міжусобними війнами. Політичний лад держави за формою являв собою деспотію східного типу, тобто верховним і необмеженим головою держави був емір, який призначав своїх міністрів і правителів окремих провінцій -- валі. Провінції розпадались на більш дрібні підрозділи і міста, в яких вся влада належала посадовим особам, що залежали від валі або губернатора. Еміри призначали собі наступників і в цьому відношенні емірат відрізнявся від вестготського королівства. В іншому система управління суттєво не змінилася і, не дивлячись на деспотичний характер влади емірів, їх держава, як і вестготська, підривалася кривавими міжусобицями і повстаннями. Досить часто центром невдоволення ставала столиця емірату Кордова, яка вже тоді вражала блиском і пишністю своїх будов, казковими багатствами, але разом з тим і соціальними контрастами, глибиною протиріч між вищими і нижчими верствами населення.
Найбільшим і серйозним осередком повстань протягом десятків років було місто Толедо -- колишня столиця вестготських королів. Тут переважало іспано-готське населення, так звані мосараби. Серед них було багато вихідців з нижчого стану, аж до звільнених рабів. Кастильське плоскогір'я, в центрі якого стояв Толедо, відокремлювало арабську Іспанію від північних держав, які були готові скористатися кожним зручним моментом, щоб розширити свої території і просунутись на південь. Між населенням Толедо і північними державами існувала взаємодія, яка являла небезпеку для арабів.
У 822 році на престол сів Абдаррахман II, правління якого відзначилося придворним блиском і пишністю, сприянням розвиткові наук і мистецтв, а також зовнішніми успіхами в боротьбі проти північних держав.
В останні роки правління і при його наступнику Магометі І класові протиріччя всередині емірату мали особливо заплутаний характер. Поряд з повстаннями в окремих землях, які боролися за свою незалежність, в самій Кордові виник рух, дуже своєрідний за формою. Слід сказати, що в другій половині IX століття півторавікове панування арабів на півострові почало приносити плоди. Країна економічно розвивалась. Сільське господарство, промисловість, торгівля втягували обидві складові частий населення -- весттотську і арабсько-берберську у вирішення загальних господарських проблем. Давалась взнаки і культурна перевага переможців над переможеними. Деякі християнські письменники того часу жалкували за тим, що книги священного писання і сама латинська мова у великій зневазі. Всі в захопленні від арабських поем і романсів, наполегливо читають мусульманських богословів і філософів, не хочуть знати ніякої літератури, крім арабської, забули свою власну мову.
Економічне зростання країни при арабах, яке викликало розшарування населення, відсувало на задній план і правовірність як магометанську, так і християнську. Захоплення класичними письменниками, розвиток наук і загальний культурний підйом, що виявився в розквіті художньої літератури і мистецтва (в основному, архітектури) -- все це породжувало сумніви або байдужість до "релігії батьків і пращурів". Таким був настрій передових кіл суспільства, незалежно від національності. Але звідси стає зрозумілим, чому саме в цей час з'являються ревнителі "старої віри" як у християнсько-католицькому середовищі, так і в магометанському. Серед магометан ця течія фанатиків з'явилася раніше, а серед християн з особливою силою вона проявилася в другій половині IX століття. Центром руху стала Кордова, а виразником цієї течії був єпископ Євлогій, завзятий ненависник магометанства. Під його впливом утворилася значна група фанатиків, яка навмисне ображала мусульман, проклинала Магомета, висміювала магометанські обряди для того, щоб досягти переслідування і смерті, прийняття "мученицького вінця".
5. Кордовський халіфат.
У 912-961 роках країною правив Абдаррахман III, при якому арабська Іспанія досягла своєї найвищої могутності. На час вступу на престол нового правителя громадянська війна, яка тяглася десятками років, розділила країну, підвладну Кордовському емірату, на ряд відокремлених і незалежних земель. Здавалося, могутності володарів Кордови прийшов кінець.
Перші роки правління Абдаррахмана III пішли на ліквідацію тих провінцій і міст, що відокремилися. Емір рішуче діяв не лише проти іспанців, але й проти власного арабського панства, яке укріпилося в окремих місцевостях і займалося пограбуванням і розбоєм. Всі їхні укрілення були взяті, і влада еміра встановилася в усій південній Іспанії. Абдаррахман III проводив енергійну політику: здібний політик і талановитий військовий, він за короткий час підкорив всіх ворогів центральної влади. Згодом емір перейшов до завоювань більш північних провінцій. У 930 році він взяв Бадахос значний центр опору в Естремадурі. Залишалось лише місто Толедо, яке здалося після важкої дворічної боротьби. З 932 року вся країна знаходилась у цілковитому підпорядкуванні у Абдаррахмана III.
Зовнішні успіхи, підкорення Мавританії, поряд з вдалим кінцем внутрішньої боротьби підняли авторитет монарха на недосяжну висоту. До цього часу Абдаррахман III, як і всі його попередники Омейяди, мав титул Еміра, тобто "сина халіфа", а найвищий титул халіфа був лише у Багдадського володаря, якому належала влада над священними для магометан містами Меккою і Медіною. Але в Х столітті міжнародне становище у великому арабському світі дуже змінилося. Влада багдадського халіфа обмежувалась лише одним Багдадом, в той час як могутність Кордовського емірату надзвичайно виросла. Прагнучи заснувати міцну абсолютну монархію, Абдаррахман III у 929 році видав наказ, в силу якого він повинен був називатися "халіф, володар вірних, захисник віри".
Успіхи Абдаррахмана III привернули до нього увагу всієї Європи. Він не лише створив велику армію, наслідуючи приклад своїх попередників, але й збільшив морський флот, який в період його правління став наймогутнішим флотом в Середземному морі. Всі європейські королі визнавали могутність Абдаррахмана III і прагнули укласти з ним союз. Арабська Іспанія перетворилась на політичний і культурний центр Європи.
З цього часу Кордовський халіфат вступає в період свого найвищого процвітання, який тривав ціле століття. Спадкоємець Абдаррахмана III Хакам II (961-976рр.) продовжував політику батька, особливо в галузі культури. Він також успішно вів війну спочатку з християнами півночі, а потім з повсталими африканцями. Військова могутність халіфату досягла апогею в період правління Хакама II і Хішама II (976-1009 рр.). Влада Халіфа в цей час спиралась на широку економічну базу, бо саме в першій половині Х століття Іспанія стала найбільшим центром торгівлі, однією з найбагатших і густонаселених країн світу. В усіх галузях господарського життя вона переживала небувалий розквіт. Так, в сільському господарстві поряд з традиційними культурами вирощувались нові, завезені з азіатського сходу: цукрова тростина, гранати, пальми тощо. Надзвичайно піднялась техніка сільського господарства: була створена прекрасна система зрощування, яка перетворила пустелі на квітучі поля. Особливо слід підкреслити розвиток вівчарства. Араби стали творцями особливої породи тонкорунних мериносів, які давали вовну високої якості.
Не менш вражає і могутній розвиток промисловості, в першу чергу рудної справи і металевого виробництва, а також текстильної промисловості -- суконної і шовкової. Набули Слави керамічні вироби, скло, папір, різні предмети розкоші. Особливе місце займало виробництво зброї всіх видів з прекрасним художнім оздобленням. Найбільшим центром торговельних операцій була Севілья.
Столиця халіфату Кордова за своїм багатством, пишністю і красою будов, храмів, палаців, фонтанів являла собою восьме чудо світу, з яким тоді можна було порівняти лише Багдад. Населення міста становило, за повідомленнями письменників, 500 тисяч чоловік. У ній було 13 тисяч будинків, сотні храмів і палаців, громадських лазень, 28 передмість. Особливою славою користувався Кордовський університет, в якому навчались також і представники західноєвропейського феодального панства. Вже в ІХ-Х століттях арабська Іспанія була найбільшим центром вченості і освіти, мистецтва і культури, в той час як решта Європи перебувала в стані глибокої неосвіченності і відсталості в усіх сферах життя.
Останній період розквіту халіфату і початок його занепаду припадає на час диктатури Аль-Мансура (977-1002рр.). Як міністр Хішама її, сина Хакама II, він здійснив військову реформу, створивши могутню армію, до складу якої входили бербери і раби. За допомогою цієї армії йому вдалося сконцентрувати всю владу в руках халіфа і здійснити декілька загарбницьких експедицій проти християнських королівств.
