Таким був соціально-політичний устрій Вестготського королівства

Та ще при Вамбі на північно-африканському узбережжі з'явилася нова сила, яка насувалась на півострів. Це були араби, які встигли підкорити собі всю Середню Азію і Єгипет, звідки вони просувалися далі на захід. Правда, Вамба зміг нанести поразку арабам у 677 році, але цим небезпека не усувалась, оскільки в самому Вестготському королівстві почали даватися взнаки занепад і ослаблення. Причиною того було засилля церкви, аристократизація всього суспільного ладу і встановлення кріпосницьких відносин, близьких до рабських форм залежності. У 710 році королем був призначений один з герцогів південної Іспанії Родріго -- останній король вестготів, якому довелося мати справу з арабами уже на території королівства, тобто на Піренейському півострові.

Пояснення до теми:

Гонорій -- (384-423) імператор Західної Римської імперії з 395 р. При Гонорії в 410 р. був взятий Рим вестготами на чолі з Аларихом І.

Гунни -- кочовий народ, який підкорив германські та Інші племена. Найбільшої могутності вони досягли при Аттілі. Просування гуннів на захід було зупинено на Каталунських полях (451).

Ромул Августул -- останній імператор (475-476) Західної римської імперії, скинутий Одоакром.

Питання до теми:

Хто був засновником Вестготської держави?

Що ви знаєте про королівство вестготів в Іспанії?

Яку політику проводив Рекаред?

В чому полягала суть соціальної і політичної організації Вестготського королівства?

Теми для самостійного опрацювання:

Причини завоювання Піренейського півострова вестготами.

Наслідки панування вестготів на Піренейському півострові.

Література:

Испания и Португалия. (Под ред. Петрова Н.А.) -- М.: ОгиЗ 1947

Корсунский А.Р. Готская Испания. -- М.: ЛГУ, 1969.

3. Historia de España Habana 1980.

Розділ IV. Іспанія під владою арабів.

1. Нові завойовники Іспанії.

Завойовників, які прийшли з Африки і сприяли падінню вестготського панування, називали завжди арабами, і ця назва вживається і зараз. Але слід дати дещо точніше визначення цього поняття.

На початок VIII століття араби уже завоювали всю Північно-Західну Африку, яка раніше належала Візантійській імперії. Тут араби зустріли корінне населення -- берберів. Це був народ іншого походження, ніж візантійці, у якого існувала племінна організація така, як і у арабів. власне, бербери і відомі під назвою маврів. Вони відрізнялися від арабів більшим фанатизмом, бо ними керував особливий клас священнослужителів ("святих"), яких бербери поважали більше, ніж вождів племен -- шейхів.

Бербери неохоче прийняли арабське панування, але змушені були підкоритися силі. Мусульманські війська, які перетнули кордони Іспанії під командуванням Тарика в 711 році, складалися в основному з племен берберів. Згодом Муса привів на півострів велику кількість арабів. Але в Іспанії і берберів і арабів називали або маврами, або арабами.

2. Завоювання і укріплення арабів в Іспанії.

Становище, що склалося в Іспанії на кінець VII -- початок VIII століття, сприяло завойовникам, які на цей час міцно укріпилися в теперішньому Марокко. Країна роздиралася боротьбою між різними великими родами цілком сформованого феодального панства. Сам король Родріго укріпився на престолі, скинувши свого попередника, представника іншого великого роду Вітіцу.

Історія має дуже мало відомостей, та ще й суперечливих, про те, що араби були запрошені на півострів тією частиною панства, до якої належав скинутий король Вітіца. Інша гіпотеза базується на такому факті: комендант іспанської фортеці Сеути на північному заході африканського узбережжя граф Юліан звернувся по допомогу до арабів, щоб помститися королю Родріго за наругу над його дочкою Флориндою. Ця остання версія стала темою створення цілої серії романсів присвячених протиборству між графом Юліаном і королем Родріго. Муса, правитель північної Африки, або Мавританії, не відмовив у проханні і доручив ведення військових операцій одному з найздібніших полководців Тарику. Останній підібрав невеликий, але міцний загін з африканських племен берберів, що жили в горах Агласа, і в 711 році висадився на крайньому півдні Іспанії.

У першій же сутичці з вєстготським загоном Теодомира виявилася перевага арабів. Король Родріго був у цей час далеко на півночі, зай­нятий придушенням повстання в Памплоні. Одержавши повідомлення про вторгнення арабів, король почав поспіхом збирати війська, надзвичайно строкаті за своїм складом. Це були зігнані силою і примушуванням раби і кріпаки, які йшли пішки, а також представники панства та інші суспільні елементи. Більшість з них мріяли про те, щоб перейти на бік ворога або поживитися в загальній метушні. Суперництво і ворожнеча окремих родів не затихала і в годину зовнішньої небезпеки.

Між тим Тарик потроху стягував на півострів все нові і нові загони войовничих берберів. 19 липня 711 року обидва війська зустрілися недалеко від сучасного міста Медіна-Седонія, де відбулася жорстока битва, яка тривала три дні. Чисельна перевага була на боці Родріго, але під його знаменами воювали люди мало знайомі з військовою справою. Крім того, підлеглі селяни байдуже ставились до наслідків битви, а серед панства були і кровні вороги короля. Саме вони і вирішили кінець битви, відкрито перейшовши на бік арабів. Війська останнього вестготського короля Родріго були оточені. Велика кількість його солдатів була перебита, а рештки разом з Родріго врятувалися втечею. Ця перемога арабів по суті вже вирішила участь вестготської держави.

Далі Тарик продовжував діяти, явно порушуючи наказ Муси, який наполягав, щоб після битви Тарик повернувся до Африки. Але становище, яке склалося на півострові, відкривало привабливі перспективи перед переможцем. Тарик просувався зі своїми військами до столиці королівства, до міста Толедо, направляючи одночасно загони в міста, що траплялися на їхньому шляху і беручи їх приступом. Армія Тарика без буд-яких зусиль оточила Толедо: їй ніхто не чинив опору. Гарнізон, що охороняв місто, дезертирував, і мусульманські війська увійшли в місто, наполовину пограбоване Іспанськими солдатами. Населення, що залишилося, зустрічало їх не як ворогів, а як союзників і рятівників.

Взяття Толедо віддавало до рук переможців майже весь півострів. Окремі загони Тарика без особливих зусиль зайняли найважливіші міста південної Іспанії. Залишилось оволодіти провінціями, що лежали на північ від річки Тахо. І Тарик був би спроможний це зробити, якби не наштовхнувся на протидії свого володаря Муси, який ревно слідкував за успіхами полководця.

У червні 712 року на півострові висадився вісімнадцятитисячний загін самого Муси. Цей загін складався головним чином з арабів. Муса заволодів незайнятими ще містами південної Іспанії, спочатку Севільєю, а потім Меридою, багатою і сильно укріпленою столицею колишньої римської Лузитанії. Заволодівши півднем, Муса спішно пішов на Тодедо, боячись подальших успіхів Тарика. Між володарем і полководцем відбувся розрив, і Тарика було заарештовано. Пізніше за наказом халіфа з Дамаска обидва полководця примирилися і разом пішли на північ, завойовуючи території, які пізніше стали називатися Стара Кастилія і Кантабрія. До вересня 713 року були підкорені великі центри північної Іспанії. Лише гірські райони Галісії, Астурії і Басконії залишалися за межами досяжності для арабських завойовників.

Слід зазначити, що до 713 року війна велась досить гуманно. Наприклад, при взятті Мериди Муса залишив на свободі всіх жителів міста і зберіг їхнє майно. Переможці конфісковували лише те, що належало убитим, емігрантам та церквам. Але кампанія 714 року була вже жорстокою і араби вдавались до пограбувань і знущань, хоча і залишали християнам їхні храми.

Для закріплення своїх завоювань араби створювали в різних містах військові колонії. У провінції Вальядолід Муса зустрів упертий опір і змушуний був затриматись там на деякий час. Згодом він напав на астурів. Та останні сховалися в недоступних горах Пікос-де-Еуропа і нанесли арабам жорстокий удар. У цей час. Муса отримав наказ халіфа прибути до нього і подати звіт про свою поведінку, бо було багато скарг на цього полководця.

На чолі арабських військ залишився Абд-аль-Азиз, син Муси, який захопив Малагу і Гранаду і здійснив ряд походів до Португалії, Андалузії. На території Мурен граф Теодомир вчинив Абд-аль-Азизу великий і енергійний опір, в результаті якого була прийнята угода, де говорилось про незалежність Теодомира і його підданих, що проживали на територіях Оріуели, Валентенти, Аліканте, Мули, Бегастро, Анайї і Лорки. Іспанці могли сповідувати свою релігію і зберігались їхні храми. Араби лише зобов'язали їх сплачувати невеликі податки грошима або натурою.

Абд-аль-Азиз був убитий, так і не завершивши завоювання Іспанії. Справу, яку почав він, завершив новий правитель Аль-Хурр. Спочатку Аль-Хурр вирішив, що завоювання півострова вже закінчилося, а опір іспанців подолано протягом семирічних боїв з 712 по 718 рік. Тому він перейшов Піренеї і окупував Галлію. Але Аль-Хурр помилявся, бо саме в цей час проти арабських завойовників почалася нова і вже не оборонна, а наступальна війна.

3. Політика мусульман у період завоювання Іспанії.

Влада арабів над населенням завойованих провінцій на перших по­рах не була міцною перш за все через невелику кількість мусульмансь­кого елемента на території Іспанії. І порядок, який вони встановили на півострові, не можна було назвати занадто суворим, якщо не врахо­вувати окремих випадків жорстокості і насильства. Араби залишили повністю недоторканим все попереднє управління і не зазіхали на міс­цеві вірування та звичаї. Вони надавали право вибору: приймати іслам чи, крім поземельної ренти, ще сплачувати й подушну данину. Взагалі завоювання нових територій не було для арабів справою релігійної пропаганди, а являло собою більшою чи меншою мірою систематичне пограбування. Тому землі найчастіше залишалися їхнім господарям, а конфісковувалися головним чином церковні землі та землі тих осіб, що втекли або чинили опір арабам. 1/5 всіх земель -- це конфісковані землі, які були виділені в державний фонд, з якого давали наділи арабам, що прийшли на півострів. Землю обробляли кріпаки, становище яких змінилось при арабах на краще: при них легше можна було викупитись на волю. Нові властителі не вимагали обов'язкового прийняття магометанства і проявляли велику терпимість, але саме населення не було міцно пов'язане з християнством і досить часто добровільно переходило в іслам, що давало йому полегшення від данини або визволення від залежності. Державні землі в більшості роздавалися невеличкими наділами і це сприяло зростанню кількості дрібних власників. Найбільше постраждала католицька церква: її рухоме і нерухоме майно було конфісковане, а багато храмів перетворено на ісламські мечеті.

Таким чином, основна маса іспано-римського і вестготського населення продовжувала жити в умовах повної громадянської незалежності під владою мусульман: ними продовжували управляти свої графи, судді, єпископи, а також вони користувалися своїми храмами. Еміри встановили для них два законних податки: подушний, розмір якого коливався від кількості майна, того хто сплачував цей податок, і поземельний, який сплачували і мусульмани, правда, лише з тих маєтків, які раніше належали християнам або євреям. Слід зауважити, що подушну ренту не сплачували жінки і діти, ченці, каліки, жебраки і раби. Церкви і монастирі також сплачували податки. Що ж стосується приватних осіб, воїнів і нобілів, які капітулювали чи підкорились, завойовникам, то араби визнавали за ними право власності на все їхнє майно або на його частину і при бажанні могли вільно його продати.

З плином часу угоди, які укладались з підкореним населенням, порушувались, а податки збільшувались. Все це було причиною постійних хвилювань і сутичок між арабами і місцевим населенням.