Історія створення роману «Тигролови»

 Роман «Тигролови» написаний І. Багряним протягом 1943-1944 рр. На літературному конкурсі у Львові ця книга під назвою «Звіролови» (скорочений варіант «Тигроловів») розділила перше місце з повістю Тодося Осьмачки «Старший Боярин». Роман зразу було перекладено англійською, німецькою та голландською мовами, що свідчить про його популярність за рубежем і увагу іноземного читача до тогочасної радянської дійсності.

 Ще у Львові І. Багряний якось розповідав друзям про життя українців на Далекому Сході, яке він пізнав, перебуваючи там на засланні. Висловлював неодноразово жаль, що жоден вид мистецтва художньо не досліджував, не сказав правди про долю закинутих на Зелений Клин українців, їх боротьбу за виживання в умовах суворої природи, про національні проблеми. «Мені не треба нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч потрапив до неї невільником… Усі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на материній мові в далекій чужині та ще й невільником. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам’яті…».

ЗАПИС У ЗОШИТИ

ü Паспорт твору «Тигролови»

ü Жанр: пригодницький роман.

ü Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в тоталітарному суспільстві.

ü Ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин кожен має залишатися Лю­диною.

ü Проблематика:

¾ виживання людини в умовах жорстокого світу;

¾ боротьби добра і зла;

¾ справедливості й кари;

¾ орального вибору;

¾ волі до життя і цілеспрямованості;

¾ відносин людини і природи;

¾ родинних взаємин і кохання;

¾ вічності давніх традицій предків.

ü Герої: Григорій Многогрішний; родина Сірків: Наталка, Гриць та їхні батьки — Денис Сірко та Сірчиха; майор НКВС Медвин.

Композиційно-стильові особливості: композиція роману зумовлена особливостями жанру: твір складається з 12 розділів, ряду підрозділів, схожих на новели, що мають інтригуючі назви: «Дракон», «Світ на колесах», «Навзаводи із смертю», «Заколот і капітуля­ція», «Бог кохання», «Весела робінзонада», «Не ходи босий» та інші.

Позасюжетні елементи — пейзажі, портрети, сценічні моменти — завжди роман­тично забарвлені. Особливо захоплюють уяву читача екзотичні панорами Сіхоте-Аліня, описи краєвидів на Зміїній та Голубій падях. Інтер’єри подано точно й барвисто, з багатьма промовистими деталями. Цікаві історичні екс­курси, що їх вкладено в уста різних персонажів.

Важлива роль належить експозиції зі своєрідно запрограмованою ідеєю тво­ру. Поїзд-дракон, якого веде паровоз-голова «Йосиф Сталін» і підпихає де­мон «Фелікс Дзержинський», який має черево, «натоптане вщерть» тисячни­ми жертвами, летить у чорну темряву, у прірву, небуття. Цей ешелон смерті, сформований ОГПУ-НКВД, уособлює загрозу знищення. Та ось зринає над обставленими багнетами й оповитими жахливою державною таємницею вагонами україн­ська розлога пісня. Вона «здіймається на крила», «шугає і б’є крильми над спиною дракона», «мелодія все більше стає потужною, кипить, вирує», і оскаженілі вартові безсилі спинити її. Бо то — голос невпокореної волі, свід­чення нездоланності українського духу. Сюжет розгортається з інтригуючої зав’язки: на останній станції виявляється, що втік найнебезпечніший в’язень Григорій Многогрішний, якого пильнував сам начальник ешелону. Подальший розвиток дії складається з ряду небезпеч­них для Григорія ситуацій, кожна з яких — провісник головного кульміна­ційного моменту. Ось голод і втома зовсім паралізували волю й виснажили сили втікача. Чи витримає? А ось його накрила разом з важкою ведмежою тушею чорна ніч непритомності. Чи не назовсім? Далі Григорій зі своїм на­званим братом Грицьком кидає виклик долі — їде поїздом без документів до Хабаровська, де кожної хвилини його можуть затримати. У місті хоче йти навіть у пащу до свого заклятого ворога — НКВД. Григорія помічають і пе­реслідують, але й тут щаслива доля рятує його. Найбільшої сили конфлікт досягає при майже неймовірній зустрічі Многогрішного і Медвина в тайго­вому безлюдді. Григорій розправляється з катом: «Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал!» Завершується роман повним тріумфом благородних ідеа­лів. Щаслива розв’язка теж відбувається на межі неможливого — закохана пара завдяки своїй кмітливості, винахідливості й сміливості переходить кор­дон і опиняється в безпечному місці. 

Назва твору є символічною. Змінивши її з початкової «Звіролови» на «Тигро­лови», Іван Багряний суттєво поглибив змістові акценти розповіді. Тигр — один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. Родина Сірків, жи­вучи в єдності з навколишньою природою, навчилася приборкувати цих тва­рин. Автор стверджує мужність, фізичну та моральну силу Сірків, представ­ників українського народу, їхню здатність перемагати найтяжчі обставини. Через мотиви втечі й «польованої людини» образ Григорія Многогрішного також асоціюється з цим сильним, сміливим і вільнолюбним диким звіром. Іван Багряний показує становлення «нового українця», який зможе здолати дракона і таким чином вибороти право свого народу на майбутнє. Нащадок козацької шляхти (предок Григорія — гетьман Дем’ян Многогрішний) всту­пає у боротьбу і вбиває новітнього тигролова, майора Медвина.

ЗАПИСАТИ У ЗОШИТИ

Практичне заняття.

ü Жанрові особливості роману «Тигролови».

 «Тигролови» І. Багряного за жанром — пригодницький роман: його сюжет насичений надзвичайними пригодами й характеризується несподіваними поворотами, динамічністю в розгортанні подій. Головні герої знаходять вихід з численних екстремальних ситуацій. «Тигролови» — роман багатоплановий, та передусім це твір-протест проти порушення людських прав.

ü Роман пригодницький — великий за обсягом, переважно прозовий твір, насичений незвичайними подіями й несподіваними пригодами, сюжет якого розгортається у зв’язку з долею героїв. Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення і переслідування, ситуація загадковості, таємничості.

Закріплення знань

• Які два світи змальовує автор? Через які образи-символи? Хто є представником кожного? (Перший розділ свого роману І. Багряний називає «Дракон». «Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетрі, вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. Не з китайських казок і не з пагод Тибету — він знявся десь з громохкого центру країни «чудес», вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами…». Це символічна картина паралельного майже незалежного існування в одній державі двох світів. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі мислено летять у невідоме, у чорну сибірську ніч, на край світу. Як протиставляються два світи, так протягом твору йде протиборство їх представників: Г. Многогрішного й Медвина).

 

·  Образ Г. Многогрішного (монолог-розповідь від першої особи про головного героя роману).

Колись я захоплювався спортом, учився на авіатора. Колись разом з молоддю гуляв на Трійцю, слухав пташині переспіви, ночами пас коней і варив кашу… Колись…

 Моє прізвище Многогрішний, я славний нащадок давнього козацького роду. Мій предок Многогрішний Дем’ян Гнатович — гетьман Лівобережної України (1668-1672 рр.). Звинувачений у державній зраді, Многогрішний був підданий тортурам. Дем’ян відкидав звинувачення в зраді, але зізнався, що в п’яному стані говорив «несамовиті промови». Старшини від імені всього малоросійського народу просили стратити колишнього гетьмана і його брата. Засуджених вивели на страту в Москві, однак цар вислав гінця з повідомленням, що він змінює смертну кару засланням у Сибір.

 За що я став каторжником, як колись мій прадід? Напевне, за те, що дуже любив Україну, людей, не міг змиритися з тим злом, що відбувалося з моїм народом. А ще я не міг змиритися зі становищем в’язня. Ви думаєте, мені було не страшно стрибати з потяга «у певну смерть»? Але «ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи».

 Рятуючись у тайзі, я зустрів сім’ю Сірків. Ці люди стали мені за родину. А ще я покохав, по-справжньому. «Григорій носив у серці ту хворобу, що його напала, кохання до химерної лісової дівчини Наталки — і боровся сам з собою… він кликав його на допомогу, той тверезий розум, і всю міцну вдачу й учиняв сам над собою суд. Розум повставав проти серця…». Як було все прекрасно. Єдине, що турбувало, то цей майор Медвин. За своєю спиною я постійно відчував його подих. Я знав напевне, удвох на цій землі нам не жить: або я, або він!

 Чому я так ненавидів Медвина? Медвин, відбиваючи мені печінки, ламаючи кості, розчавлюючи мою молодість у катівнях два роки, сподівався видряпати із грудей серце. Мріяв у божевільні упокорити мене, примусити забути хто я, вирвати з розумом любов до батьківщини.

 Але я втік з божевільні. І ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Потім мене знову піймали й знову мучили такі, як він,— його поплічники… Він думав, що присудивши мені 25 років каторги за те, що я любив свій нещасливий край, похоронив мене. Але цього не буде, бо я дух, який живе в кожній вільній людині. Бо я — народ, якого чим нижче гнеш, тим у ньому більше спротиву.

 

· Від першої особи характеристика майора Медвина.

Експресом тільки на інше полювання їде майор ОГПУ-НКВД Медвин. «Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держави. У цім експресі не тримається ніхто так… гордовито… з незрівнянним почуттям вищості. Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим…».

 Я начальник етапу Медвин. Мене вчили пильнувати, полювати на людей, залякувати, катувати й принижувати непокірних.

 У моїй практиці зустрічалося небагато сміливців, але був один, який примусив мене задуматися, що знищити всіх неможливо. Він утік з ешелону, випав у безвість.

 Ніколи не думав, що доля мене зведе з ним ще раз. Я вважав його мертвим.

 Що я з ним не робив! Мені вже не зізнання його потрібні були, я добивався, щоб він заскавчав і почав благати мене, як то роблять усі. Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка. Це в моєму житті виняткове слідство над цим «зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини».

 Ті очі з кривавими росинками на віях, вони стоятимуть переді мною вічно… Ще на початку слідства той «диявол» сказав мені: «Я тебе пререслідуватиму все твоє життя. І всі ми… пререслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили,— нас тисячі, замучених, закатованих… Ти матимеш дітей, але не матимеш радості,— з дитячих очей дивитимемося ми. І ти втікатимеш од них геть… І ніде від нас не втечеш…».

 

· Цитатна характеристика образу Наталки.

Дівчина — «хороша та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця, що виступає, мов горлиця».

 У ній «якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера. І така ж метка, мабуть, а строга, як царівна».

 «Ось вона — козача кров! І ось вона — найвищий вияв не тільки жінки, а взагалі людини його крові. Така юна, квітуча — і така сувора, гартована і гонориста».

 «Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… звели їй до відьми в зуби полізти — полізе. Їй треба хлопцем родитись…».

 «Кінь під нею був мокрий і аж тремтів — то ж гнала без сталого відпочинку, без зупинок, либонь. А сама… сама була спокійна. Побачила ще здалеку, що хлопці живісінькі, і була спокійна, весела. А до Григорія навіть байдужа. Не наближалась до нього, уникала зустрічатися поглядами».

 «Гнучка, мов вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною».

 «… Враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно — це розтавання. Це навіки.

 Боже мій! І поцілувала… ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу».

 

У творі автор змалював дві України: Україну Сірків і Україну Многогрішного.