Розділ 3. П`ятидесятницька есхатологія: світовий та Національний вимір

3.1 Есхатологія північноамериканських та європейських п’ятидесятників: богословські та історико-культурні умови поширення диспенсаціоналістичної моделі

На цьому етапі дослідження, головним завданням є виявлення історико-культурних умов та богословських джерел формування есхатологічної доктрини «Асамблеї Божої», як «паралельного», по відношенню до вітчизняної догматики ХВЄ, локального богослов’я. Для більшості світових п’ятидесятницьких об’єднань, які історично мають спільний генетичний початок через служіння місії «Азуза-стріт», локальне віровчення «Асамблеї Божої» трансформувалось у власну богословську «Традицію».

На зламі XIX-ХХ століття євангельські церкви США жили в постійній напрузі очікування грядущого приходу Ісуса Христа, як реалізації «блаженної надії», яке гармонійно доповнювало богослов’я «третьої дії благодаті» Д. Веслі. П’ятидесятницька есхатологія сформувалась на основі ідей Д. Н. Дарбі, під впливом ревайвелізму та руху святості, який був зорієнтований на поновлення духовної сили Апостольської церкви [216, с. 147-164]. Цю думку підтверджує В. Сінан: «формування богословського й духовного змісту п’ятидесятництва найістотніший внесок здійснив якраз веслеянський рух святості середини і другої половини XIX ст. Ця релігійна течія стала найяскравішим вираженням соціального й богословського невдоволення, зрослого в середовищі американських церков у зв’язку із збільшенням їхнього матеріального забезпечення й ускладненням структури та форм служіння. Прихильники руху жили в атмосфері очікування близького другого приходу Христа й відновлення перед цією подією надприродної духовної сили, яка характеризувала апостольську церкву» [216, с. 149]. Відповідно, сприйняття новим рухом ідей диспенсаціоналізму було природнім явищем, адже представляло досвід нової персональної П’ятидесятниці, як виконання пророцтва про есхатологічний «пізній дощ Духа Святого» і реалізацію Божої обітниці із книги Йоіля, де сказано: «буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого на всяке тіло» (Дії.2:17).

В процесі розробки власного віровчення, п’ятидесятники виділили наступні доктринальні акценти своєї конфесії: Спасіння, Хрещення Святим Духом, Боже зцілення, служіння Святого Духа як особливості програми приготування до Другого Пришестя [273]. П’ятидесятники стверджують, що «доктрина про останні часи, це – середовище для живої надії на швидке настання Божого Царства[273]. Тому для них очікування «кінця світу» не є приводом для впадання у відчай, а мотивацією для посиленої місіонерської діяльності та практики із самовдосконалення.

Зародження Всесвітнього п’ятидесятницького руху, відносять до 1901 р., коли в Біблійній школі «Бет-ель» (м. Топіка, Канзас, США) почались масові прояви глосолалії. Керівник школи методистський пастор Ч. Пархам (1873-1929) мотивував студентів до колективного тематичного дослідження тексту Біблії, зосереджуючись на таких темах як: покаяння, навернення, освячення, Божественне зцілення, хрещення Духом Святим та Другий прихід Христа [269, p.6]. В ході дослідження студенти прийшли до переконання, що зовнішньою ознакою прийняття хрещення в Дусі Святім є говоріння іншими мовами земних племен (ксенолалія), яке супроводжує місію «церкви останніх днів» перед Другим Пришестям Христа. Перші послідовники Ч. Пархама обрала для себе назву «Група Апостольської віри», тим самим підкреслюючи свою безпосередню причетність до практики «говоріння іншими мовами» за часів Апостолів (Дії 2).

Р. П. Соловій підкреслює, що «дар інших мов Пархам трактував у есхатологічному розумінні. Він розглядав його як дієвий засіб проповіді серед нехристиян, так актуальної перед очікуваним тріумфальним поверненням Христа» [216, с. 147-164]. Впевненість у необхідності проповіді Євангелія у всьому світі перед Другим приходом Христа, мотивувала Ч. Пархама, до тлумачення, що «…дар мов є ключовою умовою для успішної євангелізації світу, адже за його допомогою кожен віруючий може проповідувати Євангеліє народам інших країн, навіть не вивчаючи їхніх мов…(інші) мови, як доказ другої дії благодаті, стали свідченням досягнення віруючим стану християнської досконалості» [216, с. 147-164]. Аналогічне місійне тлумачення ролі інших мов зазначається і в оксфордському керівництві з есхатології [273]. Таким чином, вихідні положення самоідентифікації перших п’ятидесятників базувались на розумінні себе як «останніх посланців» перед грядущим Пришестям Христа.

Другою ключовою фігурою в поширенні ідей п’ятидесятників став афроамериканець В. Сеймур (1870-1922), колишній студент Ч. Пархама. У квітні 1906 р. в м. Лос Анджелес, на вулиці Азуза-стріт 312, він розпочав богослужіння, які переросли у масштабний всесвітній рух. За свідченнями очевидців, під час цих зустрічей, люди переживали потужний спільний містичний досвід (говорили іншими мовами, отримували зцілення, починали пророкувати, приймали рішення їхати на місійне служіння). Новий рух швидко набирав популярність і кількісно зростав. П’ятидесятницьке тлумачення про рівність усіх людей перед Богом («вилиття Духа на кожне тіло») призвело до нівелювання расового чи статевого обмеження для участі в богослужінні. В результаті під час богослужіння в «Місії на Азуза-стріт» чорні та білі разом звершували служіння, а жінкам дозволялось проповідувати та приймати священство. Такі дії були викликом тогочасним релігійним та суспільним нормам, адже серед проповідників було популярним вчення про обраність англо-саксів, як нащадків загублених племен єврейської діаспори (позиція якої притримувався Ч. Пархам, що стала однією із причин розриву із В. Сеймуром).

Як зазначає Д. Шеріл, «люди, що приїздили на Азуза-стріт, були самого середнього рівня, часто бідні, нерідко без освіти…» [255, с. 49]. А за свідченням очевидця подій, доктора В. К. Гувера, «ентузіазм, свобода вираження, спонтанність в прославленні Бога, крик та плач, це було правилом замість того щоб бути виключенням в ранніх п’ятидесятницьких служіннях».[269, p. 7]. Зазначені фактори створи сприятливий ґрунт для швидкого поширення п’ятидесятництва в усьому світі. Простота та практичність звістки, близькість до вже відомого євангельського вчення запалювала проповідницький ентузіазм. Відвідувачі служіння на Азуза-стріт із інших країн, після повернення, ставали місіонерами.

Розпочате В. Сеймуром богослужіння тривало протягом трьох років, з 1906 по 1909 рр., і ввійшло в історію як «Пробудження на Азуза-стріт». А сама Місія на вулиці на Азуза-стріт 312 в Лос-Анджелес існувала до 1931 р. поширюючи головні тези п’ятидесятницького руху, надихаючи відвідувачів до приготування себе до Другого приходу Христа виконавши «Велике доручення».

Популяризація нового вчення, та значний відтік членів євангельських церков до п’ятидесятників викликало швидку реакцію серед церковних лідерів. Звинувачення у фанатизмі, єресі, та одержимості формували ореол «мракобісів» та «бузувірів» довкола послідовників п’ятидесятницького вчення.

Гнівний протест проти п’ятидесятницького руху був висловлений в «Берлінській декларації» (1909) яку підписало вісімдесят три теолога (в тому числі і граф М. М. Корф), стверджуючи, що походження п’ятидесятництва – «з низу». Криза викликана початковим непорозумінням на початку ХХ століття не вичерпалась і до сьогодні [43, с. 294-297].

Аналізуючи культурно-історичні умови розвитку «Пробудження» та причини загострення есхатологічних очікувань населення США, не можна ігнорувати наслідки Великого землетрусу в Сан-Франциско 1906 р. Питанню впливу цієї катастрофи на розвиток п’ятидесятницького руху була присвячена частина докторської дисертації норвезького церковного історика Н. Блох-Гоель, (опублікована в 1956) [204, с. 80]. А також в роботах історика релігії А. Андерсона та норвезького дослідника Г. Свенсена.

Ф. Бартлеман, один з лідерів на Азуза-стріт, переживаючи особисту кризу та відчуття наближення дня Божого суду, в 1906 р. опублікував брошуру «Останній заклик» (тираж 10 000). У цьому тексті автор наголошував, що Бог готовий дати людству останній час, щоб люди покаялись, пробудились та слідували Його вченню: «І знову, на самому кінці часів, нас кличе Бог. Останній поклик, крик опівночі лунає над нами, і наші вуха добре його чують. Господь бажає дати нам останній шанс. Останній поклик, всесвітнє пробудження. Над усім світом вершитиметься суд. Скоро відбудуться жахливі події» [204, с. 76-77]. Через місяць після публікації брошури Ф. Бертлемана, 18 квітня 1906 р., стався Великий землетрус у Сан-Франциско. За даними «Encyclopedia Britannica» землетрус силою 7.9 балів зруйнував 80% міста, загинуло біля 3000 жителів, і залишилось без житла біля 250000 населення. Сила поштовхів відчувалась на відстані біля 430 км. Від Лос-Анджелеса (Каліфорнія) до Кус Бей (Орегон) [279].

Для Ф. Бартлемана, Великий землетрус у Сан-Франциско був доказом Божого втручання в історію людства та «Божим покаранням для надзвичайно гріховного міста». Ці події безумовно, сприяли початку духовного пробудженню на Азуза-стріт, в м. Лос-Анджелес під час якого з квітня до вересня 1906 р. навернулось біля 13 000 осіб [204, с. 76-77].

Продовженням заклику до покаяння серед жителів США стала брошура Ф. Бертлемана на дві сторінки під назвою «Землетрус!!!». Він розповсюдив 125 000 примірників в районі Лос-Анджелеса та Сан-Франциско. В тексті цієї брошури на першій сторінці містились цитати з Біблії, а далі автор аргументовано доводив, що «землетруси є Божою карою для людей і прямим наслідком Божого гніву» [204, с. 76-79]. Важливим аргументом в тексті цієї брошури було пророцтво американського проповідника Лі Спренглера, який стверджував, що після Христового знамення почнеться потужне релігійне пробудження в США. Наприкінці брошури лунали палкі застереження та заклик до покаяння.

Зауважимо, що хоч землетрус в Сан-Франциско не був вирішальним фактором в розвитку п’ятидесятницького руху, одначе Блох-Гоель підкреслює: «Катастрофа справила сильне враження на сучасників, особливо у Каліфорнії. У апокаліптично налаштованих колах катастрофу легко могли інтерпретувати як есхатологічний знак. У тому ж місяці відбулося велике виверження Везувію. Натхненні та зацікавлені в апокаліпсисі люди, не вагаючись, прямували до Азуза-стріт, де вони могли почути пояснення стихійних лих у світлі Біблії…» [204, с. 80]. І продовжуючи цю думку Блох-Гоель пише: «…наплив людей на зустрічі на Азуза-стріт частково виявились результатом апокаліптичних настроїв, які викликала катастрофа у Сан-Франциско» [204, с. 80].

В результаті того, що богослужіння Місії на Азуза-стріт відвідала велика кількість лідерів євангельського руху зі всього світу, вчення «про хрещення Духом Святим» в есхатологічному світлі розповсюдилось дуже швидко і в більшості країн були організовані національні об’єднання п’ятидесятницьких церков. Для організації їхньої діяльності та розповсюдження були випрацювані церковні статути та погоджені віровчення.

П’ятидесятники усвідомлювали себе «Нареченою Ісуса Христа», якій потрібно прокинутись, та приготувати себе для зустрічі із Нареченим (Мтв.25р.). Тому на зібраннях місії на вулиці Азуза-стріт та в газеті «Апостольська Віра» постійно лунали заклики до пробудження [273].

П`ятидесятницький рух, ідентифікуючи себе із виконанням Божої обітниці про вилив Духа Святого в останні дні, та розвиваючи своє віровчення в напрузі між герменевтикою біблійного тексту та історико-культурними подіями орієнтувався не тільки на природні катаклізми, а й на політичні події та суспільні кризи.

В 1906 р. Т. Б. Баррат, який став засновником п’ятидесятницького руху в Норвегії, відвідав Нью-Йорк, прийняв п’ятидесятницьке вчення та заснував у Христіанії (Осло) першу п’ятидесятницьку громаду. В 1913 р. цю громаду відвідав Ф. Бартлеман, на зустріч із яким прийшла велика кількість людей. У вченні Т. Б. Баррат робив акцент на виділення ознак кінця світу (стихійні лиха, «зневажання Бога в Росії та жахливе ставлення до євреїв»). Визначення ознак останнього часу повинно було вказати на настання семилітнього часу володарювання антихриста (Великої скорботи), після чого Христос зацарює, а сатана буде скинутий у вогняне озеро [204, с.81-83].

Таким чином, п’ятидесятницька есхатологія в США та Європі на початкових етапах розвивалась в герменевтичній напрузі між культурними питаннями (інтерпретацією суспільно-політичних процесів, екологічних катастроф та інше) та буквальною інтерпретацією біблійного тексту.

Кристалізація богословських сповідних формул відбулась вже після початку процесу інституалізації американського п’ятидесятницького руху і створення перших церковних Союзів. Так 1914 р. триста служителів, що репрезентували різні регіони США, заснували п’ятидесятницьке об’єднання церков «Асамблея Божа» (обираючи назву вони посилались на послання до Євреїв 12:23 в перекладі Короля Якова) [274, p. 7].

2-7 жовтня 1916 р. був прийнятий віросповідний документ, «Ствердження (Положення) фундаментальних правд, погоджених Генеральною Радою Асамблеї Божої», який складався із сімнадцяти параграфів [269]. В цьому документі було проголошено сповідання віри: 1) благословенну надію на Підхоплення Церкви та воскресіння із мертвих; 2) віру в буквальне Тисячолітнє царство; 3) вогняне озеро останнього суду; 4) Нове Небо та Землю.

Богословський курс «Асамблеї Божої» зафіксований в 1916 р. залишився незмінним і до сьогодні, постійно залишаючись у затверджених межах диспенсаціоналістського преміленаризму та претрибуляціонізму. На практиці, для п’ятидесятників, есхатологічне очікування преображення тіла в майбутньому надає право для боротьби проти хвороб та бідності сьогодні, адже будь-яке зцілення розцінювалось як дотик до «сили воскресіння» (Фил.3:10).

М. Вольф відмічає певне співпадіння між сотеріологією п’ятидесятників та пристрастю до соціальних преображень в теології звільнення, адже обидва мають на увазі певне «матеріальне» розуміння спасіння (хоча п’ятидесятники намагаються розглядати спасіння перш за все як остаточну есхатологічне дію, на фоні якої соціальні дії менш важливі в порівнянні із вічністю) [273].

Підтверджуючи незмінність проголошених догматів, доктор К. Нельсон доповнив прийняті сімнадцять параграфів, прояснивши деякі важливі питання («коли настане підхоплення Церкви?») [168, с. 74-75]. Дотримуючись диспенсаціоналізму, як основної богословської методології «Асамблеї Божої», віровчення було поглиблене в працях видатних богословів С. Гортона [66], В. Мензіса [157], Б. Пірса [12] та інших. З позиції «Асамблеї Божої» есхатологія сприймається і проповідується не як апокаліптичне жахіття, а як звістка радості та втіхи у виконанні Божих обітниць [243].

Класична п’ятидесятницька апокаліптична модель, не проповідує постміленаристську модель приходу Царства шляхом політичних преображень суспільства в історії. Головною темою є сходження Царства Божого згори, при завершенні історії, що несе в собі певну есхатологічну сміливість зберігати відокремлення від світу.

Важливий внесок у створення спільної п’ятидесятницької есхатологічної парадигми в світовому масштабі належить «Вогненній Біблії» («Біблія з коментарями для повноцінного життя» під загальною редакцією Д. Стемпса), де всі навчальні матеріали в питанні есхатології написані в руслі диспенсаціоналізму, претрибуляціонізму та преміленаризму [26]. Також популяризації спільного вчення служить переклад підручників з богослов’я (С. Хортона та В. Мензіса) які стали базовими джерелами для підготовки майбутніх священнослужителів та місіонерів через систему богословської освіти п’ятидесятників. За цією схемою і була поглиблена есхатологічна позиція українських п’ятидесятників із УЦХВЄ та ОЦХВЄ, що закріплено у відповідних віросповідних документах [52].

У порівнянні із вітчизняними п’ятидесятниками, сучасні американські богослови із «Асамблеї Божої», зберігаючи акцент на вченні «про останні дні», не пропагують крайнощів «есхатоманії», представляючи роздуми над апокаліптичною тематикою як «благословенну надію» для Церкви [78]. Хоча, протягом ХХ ст., спостерігались і певні виключення, коли окремі проповідники робили завеликий наголос на тлумаченні пророчих текстів, співвідносячи їх із особистим життям, і таким чином впадали в богословські крайнощі.

Прикладом може слугувати особа проповідника-пророка В. М. Бранхама (1909-1965) який позиціонується Р. Ліардоном як один із «Божих Генералів» [137]. Проголосивши себе пророком Іллею, головне завдання якого приготувати Церкву до другого приходу Христа, він проводив активні Євангелізаційні кампанії та служіння зцілення, як в США так і в Південній Африці. В. М. Бранхам [35] є автором ряду книг з тлумачення книги Об’явлення («Відкриття семи печаток», та «Виклад семи періодів Церкви») в яких використовуючи авторитет особистого відкриття від Бога, слідуючи формально диспенсаціоналізму та визначаючи різні Божі ознаки у природних явищах (фази місяця…) та пропонуючи власний погляд на розвиток історії Християнства пророкує швидке наближення дня Другого приходу Христа в Славі [34]. Не зважаючи на його відверту антитринітарну позицію та містичний характер вчення, запропонована ним есхатологічна модель була розповсюджена як серед його послідовників так і серед представників різних п’ятидесятницько-харизматичних конфесій. Позиція В. Бранхама не набула значного поширення серед сучасних євангельських церков України, хоча мала певну стимулюючу дію на загострення есхатологічних очікувань.

Пастор Д. Вілкерсон (1931-2011) є представником американських п’ятидесятників, який представляє збалансований підхід між тлумаченням біблійного тексту та проголошенням особистого містичного досвіду Божого відкриття. Як пастор “Times Square Church” (Нью-Йорк, США) він довгий час залишався одним з найбільш впливових п’ятидесятницьких проповідників, якому вдавалось постійно тримати свою аудиторію в стані есхатологічної напруги без проголошення чітких хронологічних меж повернення Христа. Не відомі факти використання ним схем чи карт для поширення есхатологічного вчення. Як автор ряду книг він стимулював людей до побожного життя в очікуванні Другого приходу без есхатоманії. До добірку Вілкерсона належать бестселери: «Хрест та ніж», «Видіння: пророцтво про наближення Армагедону» (1978 р.) [48], «Сила життя» [50], «Останній заклик до Америки» та «Божий план в грядущій депресії», «Притули трубу до вуст твоїх!» [49], та дуже популярна в Україні християнська газета «Віник Пришестя». Книги Д. Вілкерсона стали широко відомими українському читачу вже після розпаду СРСР, і стали засобом переорієнтування уваги віруючих від зусиль розкрити таємниці Апокаліпсису, до власної моральної відповідальності в очікуванні парузії. Проводячи ретроспективний аналіз його пророцтв від 1978 р. стверджують, що він попереджав про економічний безлад (створення нової грошової системи, банкрутство…), кліматичні зміни та землетруси, голод та епідемії, розбещеність та занепад моралі, релігійне відродження. Пророцтва Д. Вілкерсона відігравали та відіграють важливу світоглядну роль, адже ідеально доповнювали та доповнюють п’ятидесятницький есхатологічний наратив, дозволяючи віруючим в процесі конструювання дійсності, та пошуку відповідей на питання «проблеми зла» та «теодицеї» знаходити для себе логічні обґрунтування всього, що відбувається.

Розглянувши процес та умови формування американської п’ятидесятницької богословської традиції в питанні есхатології, було з’ясовано, що вона була сформована на основі диспенсаціоналізму, спираючись на буквальну герменевтичну традицію, в умовах загострених есхатологічних очікувань, як реакції на природі та суспільно-політичні кризи. І саме віровчення «Асамблеї Божої» в питанні «вчення про останні» дні сильно вплинуло на формулювання національної догматичної позиції в УЦХВЄ під проводом єпископа М.С. Паночко [52].

Так що і «Асамблея Божа» і УЦХВЄ, згідно позиції вчителя Союзу, А. І. Кліновського, дотримуються: 1) Претрибуляційної точки зору – Підхоплення до Великої Скорботи; 2) Преміленаристи – вірять в буквальний період правління Христа протягом Тисячі років; 3) Прихильники «Трифазного приходу Христа». Трифазний прихід Христа за Церквою складається в свою чергу із трьох етапів: 1) Таємний прихід за Церквою перед Скорботою; 2) Прихід із Церквою в кінці правління Антихриста; 3) Прихід після Тисячолітнього Царства [120, с. 10].

Запропоноване формулювання віровчення відповідає догматиці «Асамблеї Божої» і наочно демонструє результат впливу американської богословської традиції диспенсаціоналізму на формування вітчизняного віровчення «про останні дні» в об’єднанні УЦХВЄ. В наступних розділах буде запропонований детальний аналіз механізму обміну богословськими ідеями між американськими п’ятидесятниками та найбільшим п’ятидесятницьким союзом України (УЦХВЄ).