Механізм поширення диспенсаціоналістської традиції у середовищі ЄХБ СРСР

Віровчення євангельського руху було сформульоване та систематизоване людьми, які мали богословську освіту західного зразка. Розуміння необхідності богословської освіти для служителів євангельського руху, бере свій початок від братських менонітів, пастори яких спочатку проходили підготовку в місцевих церковних громадах, а потім, для отримання академічної богословської освіти, відряджались до Німеччини (Гамбург, Берлін, Бремен), Швейцарії (Біблійна школа в Санкт-Кришоне та Базелі) або Англії (коледж імені Сперджена).

Відомо, що першими баптистськими студентами-богословами, що закінчили Богословську семінарію в 1870-1880 рр. в м. Гамбург, були: місіонер В. Г. Павлов, пресвітер І. В. Каргель, та литовський пресвітер І. Ейдеманіс.

За наявної інформації, в 1910 р. на Півдні України звершували служіння чотири випускники Гамбурзької семінарії, два випускники богословської школи в Санкт-Кришоне та один доктор богослов’я [102, с. 428]. Першою духовною (учительською) семінарією для підготовки вчителів християнської молоді, стало двоповерхове приміщення в с. Астраханка, (Мелітопольський район, Запорізької області, Україна). Засновником та директором семінарії був Вальтер Жак (1878-1939), цільова аудиторія – всі євангельські церкви, що були в окрузі [73]. Таким чином мінімальний вплив професійних богословів був присутній від самого початку зародження баптистських церков, що знайшло своє відображення у догматиці, і свідчить про те, що богословська освіта відігравала вирішальну, часто неусвідомлену, роль в подальшому розвитку віровчення вітчизняного «Євангельського» та «Баптистського» Союзів.

На початку ХХ ст. доступною для навчання баптистів Російської імперії була Богословська семінарія в польському місті Лодзь (1907). Для проходження навчання в якій в 1909 р. були направленні одинадцять абітурієнтів російських баптистів, майбутніх лідерів ЄХБ (М. Д. Тимошенко, П. Я. Дацко, Р. Д. Хом'як, 3. Я. Павленко, П. И. Кравченко, Е. П. Гриненко, А. Персіанов, Васильєв, Єфимови, Скороходів).

Зауважим, що В. А. Фетлер, інший лідер баптистів, вже навчався в Біблійному коледжі Сперджена, в м. Лондон (Великобританія). Відомо, що досвід навчання В. А. Фетлера максимально буде застосований у організації Біблійного інституту в м. Нью-Йорк та м. Філадельфія, через навчальні програми яких диспенсаціоналізм пошириться і на п’ятидесятницькі союзи СРСР.

В Російській імперії перші біблійні курси були відкриті тільки після пом’якшення релігійних утисків через лібералізацію законодавства 1905 р. В 1905-1907 рр. в будинку княгині Лівен (Санкт-Петербург) були проведені шеститижневі Біблійні курси для проповідників, на яких вивчали тлумачення Біблії, історію Церкви та євангельського руху, граматика та арифметика [115]. І. В. Каргель викладав «Тлумачення книги Об’явлення» та інші предмети. Також І. В. Каргель паралельно проводив Біблійні курси в Латвії (Лієпая та Вентспілс). Що черговий раз демонструє прямий взаємозв’язок між богословською освітою та формуванням есхатологічних поглядів у проповідників і в місцевих громадах відповідно.

Подальший огляд історії свідчить про тенденцію до підвищення рівня богословської освіти для місцевих лідерів.

В 1913 р. була в м. Москві зареєстрована Перша біблійна школа, хоча навчання через Першу світову війну так і не було розпочато. В 1923 р. в Москві В. Г. Павлов та М. Д. Тимошенко організували короткострокові біблійні курс для Союзу Баптистів Росії, які 1927 р. отримали статус діючих постійно. Керівником (відповідальний П. В. Іванов-Клишніков) [122].

Дослідження тенденції до отримання богословської освіти лідерами євангельського та баптистського рухів руйнує міфічне уявлення про відсутність богословської освіти у лідерів пізніх протестантів, і демонструє зв’язок вітчизняної догматики із богословською традицією диспенсаціоналізму, яка на той час вже поширилась в світовому баптистському русі.

Аналіз біографії ста лідерів «Євангельського» та «Баптистського» Союзів в СРСР, надали наступні результати:

79 лідерів– мали тільки богословську освіту;

4 лідерів- мали дві освіти: і світську і богословську;

17 лідерів – мали тільки вищу світську освіту [270].

З метою отримання богословської освіти діючі керівники та перспективні лідери євангельського руху спрямовувались до закордонних вищих духовних закладів. Дослідження показало, що географія навчання лідерів Союзу баптистів також була дуже широкою. Вони були випускниками університетів в Англії: Оксфордський університет та Біблійний коледж в м. Бристоль. Інша частина студентів навчалась у США та Канаді: Колумбійський університет, університету м. Луйвіл (Кентуккі), Ньютонівський богословський інститут, Російські біблійні інститути в м. Нью-Йорк та в м. Філадельфія, Біблійний інститут Д. Муді (Чикаго), в семінарії Берклі (Каліфорнія) та богословській семінарії Лос-Анджелеса. Велика кількість навчалась в Європі: Берлінський університет, університет Галле (Німеччина), Рига (Латвія), Тарту (Естонія), семінарія м. Лодзь (Польща). Один з служителів закінчив богословський факультет американського університету в м. Пекін (Китай). Окрім того є відомості про навчання служителів-баптистів в Бразилії, Канаді, Франції, Швейцарії та інших країнах. Невелика кількість випускників закінчила Одеський та Санкт-Петербурзький університету.

Також, як вже зазначалось, підготовка проповідників проводилась на місцевому рівні на Біблійних курсах в м. Санкт-Петербург (Ленінград), та Москві.

Продемонстрована статистика та географія навчальних закладів, де лідери ЄХБ отримували богословську освіту демонструє багатоманітність богословських традицій та локальних богословських систем, які могли вплинути на формування вітчизняної догматики, і доводить, що формування віронавчальної традиції відбувалось у постійному напруженому діалозі.

Репресії, Друга Світова війна, та антирелігійна політика відтермінували можливість розвитку богословської освіти до 1968 р., коли в Москві, були відкриті «Заочні біблійні курси», – єдина легальна богословська школа для підготовки проповідників для всього ВРЄХБ. Аналізуючи зміст предметів які викладали на цих курсах, стає очевидним перманентний вплив диспенсаціоналістського преміленаризму. Догматику на курсах вивчали за підручником О. М. Бичкова (1928-2015) який теж був диспенсаціоналістом (стверджуючи головні тези про Підхоплення Церкви, Міленіум та інше). Завдяки цим курсам, богословську освіту отримало більшість лідерів ВРЄХБ та десятки проповідників із п’ятидесятницьких церков СРСР, які до 1989 р. були частиною Союзу баптистів. Відповідно, через вказаний освітній механізм, диспенсаціоналізм отримав позиції єдиної есхатологічної моделі майбутнього в усіх церквах СРСР.

В 1920 р. виходець із братських менонітів Півдня України В. Л. Жак разом із Я. Крекером заснували в Німеччині місію для проповіді військовополоненим росіянам «Світло Сходу» (зараз відома як «Світло для Сходу»). В результаті діяльності місії в 23 таборах виникли групи євангельських віруючих. Місія співпрацюючи із Союзом євангельських християн (І. С. Прохановим), В. Ф. Марцинковським (1884-1971) та княгинею С. Лівен. Представники місії займалась друком християнської періодики, літератури та організували в м. Вернигород Біблійну школу для охрещених солдатів, що приєднались до євангельського руху та мали повертатись на Батьківщину [167]. Гасло школи, яке було написане на семи мовах нагадувало студентам про християнську єдність: «Всі єдині у Христі!». Ця перша закордонна біблійна школа для російськомовних студентів проіснувала протягом семи років, і щорічно випускала двадцять студентів, яка проіснувала доти доки студенти із СРСР могли її відвідувати [249]. За спогадами очевидців, студенти цієї біблійної школи в 1920 р. письмово звертались до диспенсаціоналіста І. Я. Бокмелдера, декана Біблійного інституту в м. Нью-Йорк, з проханням про зарахування на навчання.

Есхатологічні догмати інтенсивно поширювались через євангельську періодику. Наприклад, журнал «Вісник любові та істини» (1920) друкувався в Німеччині і розповсюджувався серед російськомовних військовополонених. Зміст цього журналу спрямований до підбадьорення ув’язнених, зміцнення у вірі новонавернених та нагадування через вірш та біблійні цитати про наближення Другого приходу Христа. На титульній сторінці, в якості епіграфів, було написано два тексти: Фил.4:5 «Господь близько» та Об’явл.22:12 «Ось я скоро прийду!», що свідчить про впевненість видавців у наближені часу другого приходу Христа та бажанні передачі цієї надії читачам [125, с. 4-5]. Не виключено, що цей, або подібний журнал розповсюджувався співпрацівниками місії «Світло для Сходу».

Місія «Світло на Сході» відіграла важливу роль у поширенні баптистських догматів серед церков та груп СРСР. Зусиллями працівників місії в період із 1963 по 1989 рр. до Радянського Союзу було ввезено більш ніж 10 000 000 Біблій, Нових Заповітів, книг, брошур, календарів, пісенників і журналів. В цей же період Місія транслювала на СРСР християнські радіопередачі (А. І. Майером, М. О. Воднєвським, І. В. Магалем) [167].

Інша впливова місія, яка відіграла важливу роль у закріпленні диспенсаціоналістського світогляду серед євангельських церков СРСР була місія «Блага звістка» (Німеччина, GBV – Gute Botschaft Verlag), яка із 1980-х поширювала безкоштовно на території СРСР духовну та богословську літературу. Серед найбільш популярних книг, поширюваних ними були наступні книги диспенсаціоналістів: «Синопсис Біблії» Д. Н. Дарбі, тлумачення на книги Біблії В. Кейлі, праці В. Скотта [212], Г. Л. Гайкоопа [57], Т. Б. Бейнса [42],, та Х. С. Фоорхоефе [234]. Всі ці книги були важливим джерелом есхатологічних знань в період інформаційного голоду після розпаду СРСР. Автори-диспенсаціоналісти переконували читачів ясному скорому майбутньому: у апокаліптичній ролі всієї Західної Європи, Підхопленні Церкви, акцентували увагу на грядущій останній армагедонській битві, загальному воскресінні мертвих, створенні Нового Неба та Нової Землі. Особлива увага приділялась Ізраїлю, як окремому етносу, політичні зміни в долі якого презентують наближення приходу Христа. Зміст поширених видавництвом «GBV» книг з есхатологічної тематики є дуже подібний, і відрізняється лише різними методами побудови аргументації. Слід зауважити, що не зважаючи на масовість поширення, великого авторитету ці книги в середовищі п’ятидесятницьких церков – не мали. Основна причина – це певна міра упередженості, що «баптистська» література нічого не може навчити духовних християн. Останнє переконання стало результатом сформованої до 1980-х років упевненості у власній оригінальності.

Християнські радіопередачі Я. Пейсті (1920-2010) були важливим елементом механізму поширення вчення про Другий прихід Христа, адже починаючи із 1946 р. протягом п’ятдесяти років проповіді випускника Університету м. Нью-Йорк, слухали християни різних деномінацій за «Залізною завісою» СРСР [101]. За свідченнями очевидців, починаючи із 1970-х його проповіді були популярні серед проповідників ЄХБ. Виходячи із текстів проповідей Я. Пейсті, він проповідував вчення про Підхоплення Церкви, швидкий Другий прихід Христа в розумінні диспенсаціональної традиції. Таким чином через «Транс-Світове-Радіо» не деталізовані есхатологічні проповіді, поширювали головні принципи вчення про останні дні у відповідності до диспенсаціонального вчення, що зумовило поширення цих ідей серед більшості російськомовних євангельських віруючих світу.

Я. Гомінюк, був іншим баптистським радіопроповідником-емігрантом, тематику та зміст проповідей якого досліджуємо за збірником «Слава Ісусу Христу» [62, с. 354-363]. Він також навчає про реальний, близький, славний Другий прихід Христа, який мотивує всіх християн до самовдосконалення та активної духовної праці. Автор утримується від деталізації хронології есхатологічних подій (не розкриває тему Підхоплення, та не торкається Міленіуму). Таким чином автор свідомо ухиляється від дискусійних питань в радіопросторі, з метою охоплення більшої аудиторії.

В середині ХХ століття, в Південній Америці (Еквадор, Кіто) існував «Біблійний радіоінститут» який через радіостанцію «Голос Анд» транслював біблійні лекції. Постійні слухачі забезпечувались дидактичним лекційним матеріалом, аналізуючи який можна реконструювати погляди євангельської слов’янської діаспори. А. Гамільтон, упорядник лекцій, відкрито навчав про всі ключові елементи диспенсаціоналістського преміленаризму (Підхоплення, Скорбота, період Антихриста та Тисячолітнє царство). Описуючи методологію тлумачення Біблії, А. Гамільтон підкреслював: «нижченаведена схема майбутніх подій слідує буквальному розумінню чи тлумаченню головних Біблійних пророчих деталей» [58]. Можливо, цей радіоінститут був пов’язаний із біблійним радіоінститутом Івана Серегова (1915-?), який працював у м. Спрінгфілд, штаті Мізурі до 1977 р.

Також значний вплив на формування світогляду українських християн мали п’ятидесятницькі радіопроповідники: канадський пастор І. Зінчик (1924-2001) який із 1970 р. готував євангелізаційні радіопрограми і, американський проповідник Л. Якобчук (1932 р.н.).

Також переконаності у вірності обраної есхатологічної моделі додавало те, що всі авторитетні проповідники ХХ століття, теж притримувались диспенсаціоналізму. Ця богословська позиція сповідалась всесвітньо відомим баптистом, доктором Б. Гремом (1918-2018), який в 1982, 1984, 1988, 1991 та 1992 роках відвідував СРСР для проповіді, а також генеральним суперінтендантом «Асамблеї Божої» Т. Зіммерманом (1912-1991), який в 1976 р. теж відвідував країну Рад. Таким чином, прийняття диспенсаціоналізму сприяло догматичній інтеграції баптистів та п’ятидесятників у світовому євангельському руху.

Взаємному обміну догматичними положеннями між ХВЄ та ЄХБ сприяло сорок чотири роки спільного перебування в одному Союзі, де проходили спільні наради, єдиний друкований орган – «Братерський вісник», одне джерело богословських знань – Заочні біблійні курси в Москві.    

Для поширення есхатологічних ідей євангельські віруючі намагались використовувати різні методи, у тому числі і численні періодичні видання.

Розглянемо приклад авторитетного Союзного журналу – «Братерський Вісник», в якому зрідка публікувались статті на есхатологічну тематику О. В. Карева та А. І. Міцкевича, лекції для ЗБК, статті із Біблійного словника Е. Н’юстрема та «Тлумача Біблії» І. Я. Бокмелдера. Журнал видавався в період з 1945 по 1993 роки але тематика доктрини про останні часи майже не висвітлювалась, незважаючи на величезний попит від членів церкви ЄХБ, адже зміст журналу ретельно перевірявся співробітниками КДБ, а апокаліптична тематика могла бути розцінена як антирадянська агітація.

Нижче ми розглянемо приклади есхатологічних тем опублікованих у «Братерському віснику», завдяки якому, через авторитет авторів статей «Братерського вісника», та масовість тиражу (3000-5000 екземплярів) додатково сприяли утвердженню диспенсаціоналістського преміленаризму, як спільної позиції у всіх церквах ЄХБ СРСР.

Викладач ЗБК, А. Й. Міцкевич, у статті «Другий прихід Христа» у на сторінках Братерського Вісника №5 за 1965 р. навчав есхатології диспенсаціоналістів. Спираючись на 25 розділ Євангелія від Матвія він конструює майбутній суд Христа над народами, які залишаться на землі після Підхоплення Церкви. Другий прихід Христа нерозривно пов’язується із зібранням євреїв у власній державі в Палестині. Під текстом статті зроблена примітка, що повідомляє, про існування інших точок зору з приводу питань, піднятих в статті. Головна педагогічна мета вказаної статті – спонукати віруючих до побожного життя. Автор не намагається вивести формулу правдивої Церкви («справжньої нареченої Христа») чи конкретизувати типології «оливи» як образу Духа Святого, чи Слова Божого. Тим самим автор уникає загострення конфесійних дискусій і обмежується загальними настановами на збудування членів церкви у вірі.

 В №6 Братерського вісника (1964), у статті «Про Божі суди», А. Й. Міцкевич, посилаючись на притчу про десять дів робить наголос, що не всі члени Церкви будуть Підхоплені, а лише ті хто були готові. Аналізуючи багатогранність поняття Суд Божий, А. І. Міцкевич вчив про види Суду (засудження, суд Великого Білого Престолу). Очевидно, що формулювання та термінологія, які використовувались авторами ЄХБ та ХВЄ – однакові. Це важливо для розуміння походження спільного вчення, адже, як вже зазначалось, до 1989 р. велика частина п’ятидесятників адміністративно знаходились у ВРЄХБ.

В наступній статті А. Й. Міцкевич, ґрунтуючись на текстах Пс.44 та Іс.53 р. та Матв.25 р. автор змальовує образ Христа-нареченого в контексті східної весільної традиції. Головна мета А. І. Міцкевича – мотивувати читача до ревного християнського життя в очікуванні Христа з Небес [159, с. 27].

Додатково, для оцінки преміленаристичних поглядів очільника ВРЄХБ О. В. Карева можна завдяки архівному аудіозапису його проповіді на тему «Христос в Тисячолітньому царстві», що доводить, тезу про поширення О. В. Каревим ідеї преміленаризму, як буквального розуміння Тисячолітнього царства, як періоду виконання всіх Божих обітниць та благословень для земної планети, коли людство зможе оцінити велич та красоту життя з Богом [111].

Спираючись на есхатологію Каргеля, очільник ВРЄХБ О. В. Карев та А. Й. Міцкевич популяризували ідею таємного приходу Христа за Церквою з метою Підхоплення [112, с. 13-25]. В результаті торжества ідей І. В. Каргеля, доктрини преміленаризму та про «Таємний прихід Христа» були відображені у новій редакції віровчення ЄХБ 1985 р. та в усіх інших догматичних положеннях та документах, як офіційне віровчення ВРЄХБ [113, с. 36-43].

Вершиною есхатологічного вчення стала публікація в останніх номерах «Братерського вісника», на початку 1990-х в книга Б. Грема – «Чотири вершники», в якій аргументовано викладалась позиція про настання останніх днів перед приходом Христа, тим самим підвищуючи градус есхатологічних очікувань релігійного населення (бувшого) СРСР до максимального градусу [72]. Що і вилилось в інерції есхатологічних очікувань 1990-х р. коли на порозі нового тисячоліття «Других прихід Христа» був головною темою проповідей у всіх євангельських церквах.

Важливим елементом механізму прийняття та поширення єдиної есхатологічної традиції була емігрантська література надрукована в повоєнний час в Аргентині, США та Канаді. Дослідження змісту якої свідчить про те, що переконлива більшість ЄХБ в середині ХХ століття стали послідовниками диспенсаціоналізму. В якості зворотного зв’язку, емігранти намагались різними нелегальними засобами передати цінну богословську літературу до СРСР. Адже в країні Рад надрукувати книги присвячені есхатологічній тематиці було неможливо.

П. Т. Плешко (1896-1996) баптистський пастор із м. Клівленд (Огайо, США) багаторічний редактор журналу «Євангельський вісник» був одним із перших авторів, хто написав коментар до книги Об’явлення. Як випускник Біблійного інституту диспенсаціоналіста В. Фетлера в м. Нью-Йорк, він був плідним послідовником свого вчителя: всі праці П. Плешко побудовані на ідеї диспенсаціоналістського преміленаризму [183]. Автор робить великий наголос на ознаках другого приходу Христа (спокуси, проповідь по всьому світу, лжехристи та війни), тлумачить послання до семи Церков в книзі Об’явлення, слідуючи уже сформованій методиці І. Я. Бокмелдера, К. Ларкіна та І. Сейса [182]. При цьому наголос робився на тому, що виникнення нових християнських деномінацій – це ознаки очищення та реставрації Церкви в процесі приготування до Підхоплення (Філадельфійський період). Продовжуючи вірність традиції, автор навчає про Підхоплення, Скорботу та буквальне Тисячолітнє царство.

У тому ж диспенсаціоналістському ключі тлумачиться книга «Таємничий зміст книги Об’явлення Івана Богослова» (Н. Ерн, 1956 р. Буенос-Айрес, Аргентина). Очевидно, що ці книги могли бути використані, як підручники для навчання в аргентинській Біблійній семінарії для російськомовних студентів, випускником якої був редактор книг із диспенсаціоналістським нахилом – П. Харчлаа (1918-2015).

Серед найбільш популярних книг, виданих емігрантами в Північній Америці є «Пояснення на книгу Об’явлення» І. Барчука, в якій автор дотримується тлумачення семи періодів Церкви як історії в якій відображається історія Християнства, вчить про Підхоплення Церкви до Великої Скорботи та відстоює позиції преміленаризму [13].

Надаючи велику увагу деталізації майбутнього Міленіуму, та майбутнім «Новим речам» І. Барчук розділяє спасенних на дві категорії: «Церква і святі з Ізраїлю» які будуть жити в місті Новому Єрусалимі та спасенні народи з поган в усі часи, що свідчить про існування «попередніх» та «паралельних» богословських систем, по відношенню до віровчення нелегальних ХВЄ, де вже були розроблені припущення про дві категорії спасенних (Церква та спасенні народи) [13, с. 272]. Питанням есхатології І. Барчук приділяв увагу в тексті «Пояснення чотирьох Євангелій», слідуючи вже панівній на той час прийнятій у ЄХБ Канади та США доктрині про останні часи [14, с. 423-430].

Книги «Історія Світу в світлі Біблії» (1927) та «Царство Боже та Царство Світу цього» (1964) пресвітера баптистської церкви в м. Нью-Йорк М. Салов-Астахова (1893-1965?) більше відомого як автора популярної в церквах ЄХБ розповіді «Юдит» про діяльність наметової місії в післяреволюційні Росії. М. Салов-Астахов, стверджує, що у своїх дослідженнях він не спирається на інших авторів, а пропонує власне біблійне дослідження спираючись на загальну методологію диспенсаціоналістів, в якому він досліджує долю людства та історію Спасіння від створення Світу до настання Вічності. В своїх текстах він фактично ретранслює вже загальноприйняту в ХХ столітті есхатологію ЄХБ [201].

Фундаментальна двотомна праця «Божий план Спасіння» Івана Марка Галустянця (1899—1987) пастора ЄХБ (Ашфорд, США), розкриває «Божий план спасіння» як метатему, всіх ключових богословських питань [151]. В цій роботі автор досліджує не тільки есхатологію, а й багато суміжних тем: Христологію, еклезіологію та пневматологію, створюючи у читачів комплексну уяву про єдину, гармонійну та досконалу волю Божу. Конструюючи біблійний наратив, автор вчить про вознесіння Христа, Хрещення Духом Святим, принципи богослужіння, ознаки відродження, вчення про покладання рук, про суд Божий та сім періодів Церкви, Підхоплення Церкви, Армагедон, Гога та Магога, майбутню Вічність та Нове Небо та Землю. Іван Марк пропонує власну графічну диспенсаціоналістську схему Божого плану спасіння, не копіюючи зміст К. Ларкіна чи І. Я. Бокмелдера (хоча подібність образів та хронологія подій – збігаються).

П. Й. Рогозін (1898-1974) пастор-емігрант в США, співпрацівник В. Фетлера в роботі Російського Біблійного Інституту у м. Філадельфія в 1964 р. опублікував «Таємниці Апокаліпсису» [196]. В радянські часи ця книга як і багато подібної літератури розповсюджувались самвидавом – передрукованою на друкарській машинці, що свідчить про її популярність серед баптистів. Його коментар також став засобом популяризації ідеї диспенсаціоналізму в середовищі російськомовних євангельських емігрантів проголошуючи Підхоплення, таємний прихід Христа за Церквою (двофазний прихід) та буквальне «Тисячолітнє царство Христа» на землі.

Порівнюючи богословські вподобання емігрантів-баптистів можна виділити спільні риси: 1) визнання основ диспенсаціоналістської методики тлумачення Біблії; 2) проповідь преміленаризму; 3) віра в швидкий Другий прихід Христа; 4) віра у Підхоплення Церкви. Продовжуючи порівняльний аналіз поглядів баптистських богословів-емігрантів, можемо виявити також і розбіжності: 1) неузгодженість у часі Підхоплення; 2) різне розуміння можливості покаяння після Підхоплення Церкви; 3) Різне розуміння призначення Церкви у Вічності; 4) Різні графічні моделі «Огляду Божого Спасіння». Тому догматична гомогенізація досягалась через популяризацію праць авторитетних богословів. Наприклад канадське емігрантське видавництво «Дорога Правди» розповсюджувало книги німецького богослова Е. Зауера (1898-1959). В 1978 р. була опублікована «Тріюмф Розп’ятого», а в 1991 «Бог, людина, вічність». Е. Зауер виділяє тему «завіту», як центральної у розумінні розвитку Божого Царства. Традиційно для диспенсаціоналістів Е. Зауер конструює картини майбутнього (антихрист, Підхоплення, грядуще Царство). Через ці публікації, авторитет особи богослова допомагав узгодити протиріччя і досягти однодумності у есхатологічних питаннях.

Важливо наголосити, що саме П. Харчалаа (1918-2015) пастор-емігрант (Ашфорд, США), через редагування перекладених книг, та популяризацію богословської американської літератури закріпив позиції диспенсаціоналізму в бувшому СРСР та в середовищі емігрантських церков. Окрім редагування російської версії «Біблії Скоуфілда», йому належить невелика за об’ємом книга «Об’явлення» (1991), призначена для занять із новонаверненими в біблійних класах [241]. Головна мета цієї книги полягає у донесені ключових диспенсаціоналістських правд до читачів: про сім періодів Церкви, претрибуляціонізм та буквальне розуміння Тисячолітнього царства. До його напрацювань також належить підготовка російськомовного авторитетного академічного видання «Тлумачення Біблійних книг» Далласької богословської семінарії (1990) у п’яти томах. Есхатологія концентровано викладена в п’ятому томі – «Тлумачення послань Нового Заповіту та книги Об’явлення» [242]. Автори «Тлумачення», зберігаючи вірність диспенсаціоналістський традиції, пропонують поміркований коментар, і утримуються від категоричних хронологічних меж кожного із семи періодів Церкви, м’яко коментують тему про Антихриста. Таким чином, наявність академічного біблійного коментаря зміцнило усвідомлення приналежності до диспенсаціоналістичної традиції в середовищі євангельських церков бувшого СРСР і вплинув на розвиток самоідентифікації віруючих.

Серед вітчизняних ЄХБ, традиція тлумачення книги Об’явлення, яка була започаткована І. В. Каргелем, отримала своє продовження в працях білоруського баптистського автора В. Я. Канатуші. В кінці 1980-х та на початку 1990-х років в Україні його праця була досить популярною серед ЄХБ та ХВЄ. Це тлумачення представляє собою одну із небагатьох спроб переосмислити життя сучасних українських баптистів в світлі есхатології. Автор дає оцінку суспільно-політичним та релігійним процесам свого часу, а також релігійним рухам; також він дає негативну оцінку Р. Бонке, інтерпретує події 1917 р, розглядає питання еміграції до США, оцінює етичні питання та елементи богослужбової практики (використання рок-музики в євангельських церквах) тим самим поєднуючи есхатологію та етику в практичних питаннях життя та служіння євангельських віруючих сьогодення [105].

Висновки до другого розділу

На основі залученні значного масиву першоджерел з’ясовується історія розвитку і суть диспенсаціоналістського преміленаризму як спільної богословської традиції пізніх протестантів. Окреслено основні причини поширення есхатології Д. Н. Дарбі, особливості погляду євангельських християн та баптистів, описаний механізм поширення есхатологічних ідей в СРСР.

Запропоновано визначення «диспенсаціоналізму» та зроблений детальний аналіз змісту цього поняття й окреслений його богословський контекст. Введені та пояснені такі базові поняття для дослідження: «Підхоплення», «Велика скорбота», «Тисячолітнє царство» та «диспенсаціоналістський преміленаризм». Продемонстровано, що диспенсаціоналістський преміленаризм є молодою богословською системою, яка первинним аргументом мала містичний аргумент, що був посилений раціональною аргументацією та популяризований через праці Д. Н. Дарбі.Реконструйовано історичний шлях поетапного розвитку диспенсаціоналізму в зв’язку із рухом пізніх протестантів (пуритан, баптистів, руху ревайвалізму, плімутських братів). Розкрито вплив творчості таких богословів-диспенсаціоналістів як В. Блекстоун, І. Сейс, К. Ларкін, С. Скоуфілд та інші, а також доведено вплив російських перекладів цих публікацій на процес формування віровчення вітчизняних баптистів і п’ятидесятників. Доведено, щоприйняття й поширення диспенсаціоналістського преміленаризму як визнаної есхатологічної «Традиції» в середовищі євангельських богословів Північної Америки та Західної Європи визначило вектор розвитку есхатології в середовищі вітчизняних ЄХБ та ХВЄ.

Продемонстровано есхатологічну складову мотивації переселення німецьких колоністів до північного Причорномор’я й історико-культурні умови розвитку євангельського руху в Російській імперії. Проаналізовано есхатологічну складову у віросповідних документах «штундистів», молокан, «пашковців» баптистів та євангельських християн і доведено вплив віровчення Г. Онкена та Гамбурзької семінарії на поширення уніфікованого вчення, що сформувало дискурс «попереднього» локального богослов’я. Доведено, що постміленіаризм І. С. Проханова поступився диспенсаціоналістській доктрині, яка була репрезентована у віровченні І. В. Каргеля і стала визнаним віровченням ВРЄХБ СРСР та ХВЄ, залишаючись до сьогодні панівною доктриною.

Доведено, що віровчення, зокрема есхатологічна доктрина, євангельського руху було систематизоване та сформульоване людьми, які мали богословську освіту західного зразка, та зміцнилось через поширення диспенсаціоналістської богословської літератури (видавництво GBV) як найбільш популярного напряму в середовищі американського та європейського баптизму та підкріплювалось протягом десятиліть через емігрантські радіопередачі (А. І. Майер, М. О. Воднєвський, І. В. Магаль Я. Пейсті) і лекції біблійного радіоінституту. Значну увагу приділено аналізу періодичних видань, на кшталт «Братерського вісника» (статті А. І. Міцкевича та О. В. Карева), та змісту ідей богословської літератури, виданої Б. Геце, В. Маловим (В. Фетлером), П. Т. Плешко, Н. Ерном, І. Барчуком, М. Саловим-Астаховим, Іваном-Марком Галустянецем, П. Рогозіним, П. Харчлаа, Е. Зауером та Я. В. Канатушою. Таким чином, у радянський період вітчизняними та закордонними есхатологами ЄХБ була сформована «паралельна» у відношенні до ХВЄ система вчення про «останні дні».

В процесі дослідження богословського аспекту есхатології було дане визначення «диспенсаціоналізму» та зроблений детальний аналіз змісту цього поняття в світлі його богословського контексту, а також уточнені ключові богословські терміни та поняття даного дослідження (Підхоплення, види требуляцонізму, різні погляди на міленаризм, та інше).

Зазначено, що «диспенсаціоналістський преміленаризм» є основною богословською традицією для баптистів та п’ятидесятників по території бувшого СРСР.

Аналіз історичних умов розвитку диспенсаціоналізму продемонстрував, що диспенсаціоналістський преміленаризм, є порівняно молодою богословською системою, розвитку якої сприяв містичний аргумент індивідуального відкриття, який був популяризований через праці Д. Н. Дарбі. В ході дослідження, було проаналізовано історичний шлях поетапного розвитку диспенсаціоналізму у зв’язку із рухом пізніх протестантів (пуритан, баптистів, руху ревайвалізму, «Плімутських братів»). Розкрито вплив творчості таких богословів-диспенсаціоналістів як В. Блекстоун, І. Сейс, К. Ларкін, С. Скоуфілд, та інших, та доведено вплив російських перекладів цих публікацій на процесс формування віровчення вітчизняних баптистів та п’ятидесятників. Доведено, що поширення диспенсаціоналістського преміленаризму, як есхатологічної «Традиції», в середовищі євангельських богословів Північної Америки та Західної Європи визначило вектор розвитку есхатології в середовищі вітчизняних ЄХБ та ХВЄ.

Проаналізувавши історико-культурні умови та джерела формування есхатологічних переконань українських євангельських християн і баптистів було вивчено есхатологічну складову мотивації переселення німецьких колоністів до північного Причорномор’я й історико-культурні умови розвитку євангельського руху в Російській імперії. Проаналізовано есхатологічну складову у віросповідних документах «штундистів», молокан, «пашковців» баптистів та євангельських християн і доведено вплив віровчення Г. Онкена та Гамбурзької семінарії на поширення уніфікованого вчення, що сформувало дискурс «попереднього» локального богослов’я. І виявлено, що початковий аміленаризм успадкований штундистами від східного православ’я трансформувався у потсміленаризм І. С. Проханова та Ч. Сперджена. І лише у відповідь на праці Раймера та І. В. Каргеля, під дією складних історико-культурних умов антирелігійної політики СРСР постміленаризм поступився диспенсаціоналізму і став визнаним віровченням ВРЄХБ СРСР та ХВЄ, залишаючись до сьогодні панівною доктриною.

Слідуючи методології Р. Шрайтера, можна стверджувати, що диспенсаціоналізм, як частина світогляду вітчизняного євангельського руху, отримав сприятливі умови для поширення в результаті напруги між відповідними історико-культурними умовами («Культурою»), місцевою групою євангельських церков («Церквою») та змістом проповіді («Посланням»). І завдяки поширеності, тяглості та визнанню в СРСР трансформувався із окремої форми локального богослов’я започаткованого І. В. Каргелем у віронавчальну «Традицію» затверджену у сповідальній формі віровчення ВРЄХБ. Ця модель віровчення стала богословським фоном, для розвитку різних есхатологічних наративів та «есхатологічної еклезіології» нелегальних п’ятидесятників СРСР.

Також було продемонстрований механізм поширення диспенсаціоналістської традиції у середовищі ЄХБ СРСР і доведено, що як загальне догматичне віровчення, так і есхатологічна доктрина, євангельського руху було сформульоване й систематизоване людьми, які мали богословську освіту західного зразка, та зміцнилось через поширення диспенсаціоналістської богословської літератури як найбільш популярного напряму в середовищі американського та європейського баптизму та підкріплювалось протягом десятиліть через емігрантські радіопередачі і лекції біблійного радіоінституту. Аналіз періодичних видань, на кшталт «Братерського вісника», та опублікованої емігрантами богословської літератури довів, що диспенсаціоналістський преміленаризм залишався безальтернативною богословською системою протягом всього радянського періоду. Таким чином, у радянський період вітчизняними та закордонними богословами із ЄХБ була сформована «паралельна» у відношенні до ХВЄ система вчення про «останні дні».