Ренесанс. Темрява, що так густо обгортає процес розвитку української музики за доби готики, з добою ренесансу потроху розвіюється

Темрява, що так густо обгортає процес розвитку української музики за доби готики, з добою ренесансу потроху розвіюється, але дуже, дуже поволі. Принаймні в добі ренесансу ми можемо категорично твердити, що одноголосний мелодійний спів було заступлено більшеголосним гармонійним співом, але коли це сталося і з якою добою цю переміну слід зв’язати, сказати важко. Можна вагатися, чи це сталося в добі ренесансу, чи початки цього переходу зайшли ще за часів готики. В. Барвінський гадає за М. Грінченком, що вже в кінці доби готики «був на Україні більшеголосний спів, однак він уявляв собою образ спізненого примітиву. Це був так званий строчний спів, писаний трьома рядами крюків понад словами, причому середній голос, так званий путь, вів мелодію наспіву, а два інші, вторуючи, називались верх та низ. До тих трьох голосів долучався інколи четвертий, що був немов варіацією чи фігурацією тих трьох голосів. Гармоніка цього триголосу була дуже невпорядкована й нагадувала перші незугарні многоголосся Заходу з якого XIII століття».

Отже, українська церковна музика дуже відставала від церковної музики Заходу, і, певно, добі ренесансу треба приписати полагодження цього дефекту. З огляду розвитку інших галузей мистецтва ми знаємо, що доба ренесансу характеризується на Україні рішучим зближенням українського мистецтва із Заходом, поступовим відходом від старих візантійських традицій і засвоєнням успіхів західноєвропейського мистецтва. Але процес цей у добі ренесансу йде поволі, обережно: всі запозичення на Україні глибоко вдумливою працею перетворюються, приводяться до згоди з місцевими традиціями і так засвоюються українським мистецтвом. Це саме стосується вповні й української музики. В добу ренесансу українське суспільство ближче знайомиться з культурними осягненнями Заходу і, засвоюючи їх собі, зближається свідомо із Заходом. Тому немає нічого дивного, що українські братства старалися підняти мистецтво церковного співу на Україні, який відстав був навіть від Молдавії та Волощини: з листа молдавського господаря Олександра до Львівського братства знаємо, що у 1558 р. у Молдавії вчилося співу кілька дяків з Перемишля й туди ж за наукою мали послати чотирьох дяків із добрим голосом зі Львова. Так чи інакше, а в добі ренесансу в другій половині XVI ст. поліфонічний, т. зв. «партесний» спів (розложений на голосові партії) увійшов до церковного вжитку, досить швидко та добре на Україні розвивався й добре витримував конкуренцію з римськими костьолами, де поліфонічний спів було заведено раніше. Відомо, що в Луцьку братська школа підняла в братській церкві партесний спів до такої висоти, що їм заздрили луцькі отці-єзуїти і змагалися інтригами його знищити. Так само славилися хори при церковних братствах у Львові, а пізніше у Києві під орудою диригентів-протопсальтів. Львівське братство 1586 р. дало інструкцію дидаскалу своєї школи Руркевичеві дбати, аби в братському хорі всі чотири партії хору (сопрано, альт, тенор, бас) були заступлені щонайкращими голосами, а у 1604 р. Теодор Сидорович учив хор того ж братства церковного співу на 4, 5, 6 та навіть 8 голосів. Луцьке братство дбало про добре навчання церковного співу в братській школі «для вигоди дзвонення яко і співання церковного на крилосах обох».

Хоч поліфонію було запозичено на Заході, але партесний спів, поширюючись на Україні, користався мелодіями київського знаменного розспіву; ноти таких співів записувалися т. зв. «київським знаменем» від п’ятилінійного дещо відмінного письма. В партитурах звичайно не зазначалося ні музичного ритму, ані інших вказівок на музичне виконання та нюансування; так само не зазначалося й темпу. В кожнім разі знаменна нотація зникає в добу ренесансу слідом за кондакарною, що зникла ще в добі готики, а замість неї усталюється лінійна, найстаршою пам’яткою якої є «Супрасльський Ірмолай» 1593 року.

В світській музиці добу ренесансу Ф. Колесса уважає за добу, яка розпочинає «золоту добу в розвитку української народної поезії й музики, як на це вказують розквіт ліричної пісні й історичної думи, багатство ритмічних форм, поява нових інструментів струнових, ліри, кобзи-бандури, нового типу народних співців і музик, лірників і кобзарів-бандуристів... врешті й поширення нових форм танкових. У цій добі приходять до великого значення західноєвропейські впливи музики доби ренесансу, що розходяться й у широких народних масах... Згадані впливи спричинили витвір нової формації народних пісень, яку характеризує октавна система з дуровою та мольовою скалями модуляції до домінанти, субдомінанти й паралельної • тонації, впровадження характеристичної ноти і хроматики в європейському розумінні, звороти мелодій, витворені або сформовані через гармонійне розложення акордів, що вказує на вплив новішої інструментальної музики. Одначе мелодії найновішої формації по найбільшій частині амальгамують оригінальним способом західноєвропейські впливи, нав’язуючи до давніх традицій, до давнього, витвореного ще попередніми століттями, музичного стилю, до народних мотивів і ритміки». Такими словами Ф. Колесса характеризує в народній пісні ту характерну рису мистецької творчості доби ренесансу, яка полягає в запозиченні із Заходу нових формацій, пропущенні їх крізь горно української традиції і в перетвореному вигляді комбінації їх зі старим українським скарбом.

До доби ренесансу відноситься перший запис української народної пісні. Зробив цей запис чех Ян Благослав, що вніс до своєї граматики, написаної десь між 1550 і 1570 роками, текст пісні про Штефана Воєводу, що починається словами: «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» Цю пісню Ян Благослав записав десь на словацькому пограниччі в околицях Бенатки, на захід від Бардієва.

Одним із важніших явищ у світській музиці доби ренесансу було появлення бандуристів і, мабуть, перших творів їхнього репертуару. Правдоподібно, це були вже твори не зовсім примітивні, коли ще не були виробленими козацькими думами (що зовсім не виключено), бо бандуристи зразу стали улюбленими артистами всіх суспільних верств — від сільської хижі до королівської палати. Вже при, дворі короля Жигмонта І згадується королівський бандурист українець Чурило. В тій же добі маємо документальні звістки про українців — музик-фахівців, які з цього свого ремесла мусили й податок платити. M. Грушевський подає ці відомості за поборовими реєстрами: «Так, при поборі 1578 року в Августові (Мостах Великих) записаний один дудар (ausculista) і один гусляр чи скрипаль (cytharedus), в Любачеві один дудар, в Тишівцях — музика. В Луцьку в 1583 р. записано п’ять скрипалів, у Володимирі — три, в Клевані — три скоморохи, в Сокалі — два дударі, в Острополі теж, в Олиці — чотири, в Константинові — три, в Турійську — два, в Несухоїжі, в Янушполі, в Красилові, Шульжинцях, Лабуні по одному, в Нов. Збаражі чотири скоморохи, у Волочищах два, в Черникові один». Треба мати на увазі, додає Грушевський, що «назви тим забавникам прикладалися досить припадково, і в термінології їх було мало докладності... Дудар означає властиво музику, що грає на козі, але й ця назва уживалася в дійсності далеко ширше... Скрипак також означає часом взагалі музику». Зрозуміло, музик-професіоналів тоді на Україні було більше, але їх до реєстрів звичайно не вписували, бо зараховували до «різних гультяїв», а вищезгадані попали до реєстрів випадково.