Зараз я хочу навести цитати з деяких виправдовувальних вироків постановлених суддями, які слухають дану справу

1. Справа 200/4323/13-к вирок від 24.11.2015 року суддя Карягіна.

Відповідно до ст.190 КК України обєктивна сторона шахрайства полягає у протиправному заволодінні майном або придбанні права на нього шляхом обману потерпілого чи зловживанням його довірою. З обєктивної сторони злочин полягає в тому, що особа, у віданні або під охороною якої знаходиться майно, сама передає таке майно винному, вважаючи, що останній має право на нього. Шахрай має на меті шляхом обману чи зловживання довірою викликати у потерпілого впевненість про вигідність або обовязковість передачі йому майна чи права на нього. Психологічною особливістю шахрайства є те, що шахрай викликає у потерпілого спонукання, бажання передати йому майно чи уступити право на нього. Введений в оману, потерпілий сам добровільно передає винному майно чи право на майно.

Субєктивна сторона злочинів, передбачених ст.190 та ст.192 КК України характеризується прямим умислом, поєднаним з корисливим мотивом та метою.

Відповідно до ст.62 Конституції України, ч.2 ст.17 КПК України, ніхто не зобовязаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданий, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Якщо на підставі доказів, які розглядаються в кримінальному процесі, не виникає безсумнівного переконання в доведеності винуватості обвинуваченого, т.б. якщо докази спірні або допускають різне тлумачення, рішення має прийматися на користь обвинуваченого. Вирок суду не може ґрунтуватися на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

У відповідності до положень п.3 ч.1 ст.284, п.2 ч.1 ст.373 КПК України, у разі, якщо не доведено що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення, не встановлено достатні докази для доведеності винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримання, судом ухвалюється виправдувальний вирок.

З урахуванням викладеного, розглянувши кримінальне провадження в межах висунутого та підтриманого потерпілою стороною обвинувачення, дотримуючись принципів змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості, дотримуючись принципу диспозитивності, створивши необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обовязків.

2. Справа 200/3030/14-к вирок від 03.06.2015 року суддя Марущак та справа 200/24405/15-к вирок від 17.03.2017 суддя Татарчук.

Відповідно ч.5 ст.95 КПК України, суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору або посилатися на них.

Сторона обвинувачення, відповідно до ст.96 КПК України, не довела недостовірність показань свідків ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_13, ОСОБА_9, ОСОБА_8 та ОСОБА_10 та не спростувала їх. Враховуючи вищевикладене у суду не має підстав вважати їх недостовірними.

Згідно ст.92 КПК України, обов'язок доказування обставин, передбачених ст.91 КПК України, покладається на сторону обвинувачення.

Відповідно до положень п.3 ч.1 ст.284, п.2 ч.1 ст.373 КПК України, у разі, якщо не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим, не встановлено достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримання, ухвалюється виправдувальний вирок.

Щодо якості судового рішення:

Доповідь Голови Верховного Суду України Ярослава РОМАНЮКА на тему: Аргументація як ключовий критерій якості судового рішення:

Право людини на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, – це фундаментальне право; і без його гарантій не може йтися про правову державу. Таке право повинно бути не примарним, декларативним, а ефективним, тобто дієво застосовуватися на практиці. Дещо перефразувавши відомий висновок Європейського суду з прав людини, скажу так: правосуддя повинно бути якісно здійснене будь-яким судом у будь-якій справі. Це беззаперечний факт. Однак для виконання судовою владою суспільної місії цього не досить. Для суддів не менш важливо повсякчас демонструвати суспільству, що правосуддя справді здійснюється, тобто давати зацікавленим суб’єктам можливість упевнитися, що будь-який спір розглядається незалежним судом, безсторонньо, справедливо, з належною старанністю, увагою та повагою суду до позицій і аргументів сторін конфлікту. Належне обґрунтування – загальний стандарт для більшості рішень, постановлених судами. Консультативна рада європейських суддів у Висновку щодо якості судових рішень № 11 (2008) на рівні рекомендацій, що мають характер норм «м’якого права», наголосила: якість будь-якого судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування. Аналіз практики ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції свідчить, що право на мотивоване судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес. Це право, у свою чергу, базується на стандарті відкритого й прозорого здійснення правосуддя, а отже, покликане захищати осіб від свавілля та зловживань у процесі судочинства. Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ щодо принципів належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів повинні бути відповідним чином викладені мотиви, які лежать в основі цих рішень. При цьому ЄСПЛ виділяє декілька цілей мотивування судових рішень. По-перше, ціль мотивування судового рішення полягає в тому, щоб продемонструвати і довести передусім сторонам, що суд справді почув їхні позиції, а не проігнорував їх. По-друге, мотивоване судове рішення надає сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження. По-третє, належне мотивування судового рішення забезпечує ефективний апеляційний перегляд справи. По-четверте, тільки мотивоване судове рішення забезпечує можливість здійснювати суспільний контроль за правосуддям. Так, наприклад, у справі «Хіро Балані проти Іспанії» Європейський суд установив, що відмова вищої судової інстанції розглянути головну підставу апеляції була порушенням права на справедливий судовий розгляд за статтею 6 Конвенції. У справі «Суомінен проти Фінляндії» Суд констатував відповідне порушення, оскільки національний суд відмовив у прийнятті наданих заявницею доказів невмотивованим рішенням, що перешкодило їй ефективно оскаржити таку відмову в апеляції. У справі «Ільяді проти Росії» Європейський суд також дійшов висновку про порушення статті 6 Конвенції. Суд зазначив, що заявник обвинувачувався у вчиненні злочину й у суді ясно та чітко стверджував і надавав докази, які стосуються надійності основного свідка обвинувачення. Проте його доводи й докази не знайшли ясної та чіткої відповіді при розгляді судами справи на національному рівні, що обмежило право заявника на захист до рівня, несумісного з гарантією права на справедливий суд. Так само в справі «Красуля проти Росії» було констатовано порушення права на справедливий суд, оскільки суд першої інстанції відмовив заявнику в прийнятті висновку лінгвістичної експертизи як доказу у справі, а касаційний суд «повністю промовчав» щодо цього доказу і не дав жодної відповіді на чітко та ясно сформульований довід заявника в касаційній скарзі про незаконність такої відмови суду нижчого рівня.