Чи є аргумент сильним?

Побудова діаграми аргументу не тільки дозволяє наочно уявити його структуру, а й відобразити силу зв'язку резонів та висновку. На цій підставі стає можливим розрахувати суттєву кількісну характеристику аргументу, а саме ймовірність того, що висновок є істинним. Ця ймовірність визначає силу аргументу.

Для такого розрахунку необхідно ввести критерії оцінки сили аргументу, що визначається як вірогідність істинності його висновку. Істинний аргумент умовно позначимо "1", а хибний – "0". Але аргумент може мати й інші характеристики, що знаходяться поміж цих двох критеріїв, тому загальний їх вигляд має бути таким:

Хибний аргумент	р(Cï…R_y…) = 0
Слабкий аргумент (W)	0 < р(Cï…R_y…) £ ½
Середній аргумент(M)	½ < р(Cï…R_y…) £ ⅔
Сильний аргумент(S)	⅔ < р(Cï…R_y…) < 1
Істинний аргумент	р(Cï…R_y…) = 1

де р(Cï…R_y…)– сила зв'язку між висновком (С), та декількома резонами (…R_y…).

Наприклад: "Нам відомо, що 30% врожаю, який вирощують фермери України може йти на експорт. Крім того, Міністерство аграрної політики дає свою оцінку, свій відсоток врожаю, який міг би йти на експорт. Надійність такого прогнозу, такої оцінки з боку Міністерства складає усього 40%. Фермери отримали врожай (R₁), а Міністерство спрогнозувало рівень його конкурентноздатності (R₂). Яка надійність прогнозу, що цей врожай може бути експортований?"

Діаграма цього аргументу з двома незалежними один від одного засновками доповнюється характеристикою сили зв'язку резонів з висновком, тобто вірогідність отримання істинного висновку.

Завдання в тому, що за відомими незалежними один від одного засновків визначити вірогідність істинності висновку р(CïR₁, R₂). Алгоритм розрахунку р(CïR₁, R₂) – "простої суми" – розрахував Р.Янал. Своє обґрунтування він представив у вигляді конкретного міркування з приводу наведеного вище приклада.

Розглянемо аргумент: R₁, R₂, отже С. Уявимо собі, що R₁ само по собі обґрунтовує С з вірогідністю 0,3, а R₂ – з вірогідністю 0,4. Очевидно, що вірогідність отримання С буде більше ніж 0,4. Але якою є ця величина? Ми можемо уявити просту суму вірогідностей таким чином: вірогідність С при R₁ дорівнює 0,3. Віднімаючи від одиниці 0,3 отримаємо 0,7 (назвемо їх "невідомим"). Якщо тепер буде задана R₂, ми можемо дізнатися про 0,4 з раніше не відомого 0,7 або 0,4∙0,7=0,28, тобто на 0,28 більше, ніж ми знали перед цим. Звідси отримуємо для С вірогідність р(CïR₁, R₂) – 0,3+0,28=0,58.

Таким чином, відповідно до цього алгоритму, вірогідність істинності висновку дорівнює р(CïR₁, R₂) = 0,58. Оцінка сили аргументу здійснюється не по одній, а по двом його характеристикам: по вірогідності істинності резонів та по їх зв'язку із висновком.

Критика аргументації

Бажання критики виникає у людини тоді, коли вона зустрічає міркування, що суперечать її власному. Як оцінці, так і критиці підлягають усі основні складові міркування, аргументації: проблема, висновок, система доводів, а також різного роду зв'язки між цими складовими. Критика ґрунтується не простій незгоді з чимось іншим, а на його хибності, недоведеності чи неправильності.

Іншими словами, критика є виправданою тоді, коли:

§ виявлені хибні судження (висновок, резон-факт, резон-закон тощо);

§ є сумнів з приводу суджень, істинність яких не доведена і які з тією чи іншою вірогідністю можуть біти хибними;

§ виявлені невідповідність складових міркування чи їх структурних зв'язків законам та правилам логіки, що може призвести до хибних висновків чи помилкових дій.

Метою критики є отримання правильних висновків та досягнення істини. Для цього потрібно, спираючись на попередню оцінку точно назвати та усунути будь-які помилки – софізми та паралогізми, а також їх наслідки.

Якою ж є послідовність конструктивної критики, її алгоритм? По-перше, якщо під час аналізу, розуміння та оцінки міркування було виявлено помилку у проблемі чи її формулюванні, то критика повинна бути складена з фіксації цього факту з обов'язковою вказівкою суті помилки (наприклад, проблема є абсурдною, внаслідок непоправної хибності передумови тощо).

По-друге, якщо проблема коректна і сформульована бездоганно, то слід проаналізувати, чи відповідає проблемі висновок, чи не допущена логічна диверсія. Якщо висновок не відповідає проблемі, то критика складається з констатації цього факту і, ймовірно, вказівки на ту проблему, по якій реально є висновок.

По-третє, якщо немає сумніву у відповідності проблеми та висновку, треба звернути увагу на те, чи є у міркуванні така помилка як "підміна тези (висновку)".

По-четверте, якщо не виявлено жодної помилки, то критика може бути пов'язана з оцінкою висновку як хибного. Критика такого висновку повинна супроводжуватись його спростуванням (тобто доведенням його хибності). Існує два види спростування: пряме та непряме. Пряме спростування часто здійснюється за допомогою методу "зведення до абсурду". Непряме спростування висновку будується на доказі істинності суперечного йому твердження, внаслідок чого (на підставі закони протиріччя) стверджується про його хибність.

По-п'яте, доведення хибності висновку – найсильніший спосіб його критики. Якщо цього довести неможливо, слід звернути увагу на обґрунтування висновку. Цей етап ґрунтується на оцінці резонів та зв'язків між ними, а також між резонами та висновком. В результаті, можливо буде доведено, що висновок обґрунтовано недостатньо. Якщо оцінка виявила відсутність обґрунтування, слабке, середнє чи, навіть, сильне обґрунтування висновку, але не його доведення, то стає припустимим відмовитися від визнання істинності висновку внаслідок невиконання закону достатньої підстави. Причиною відсутності доведення може бути виявлення ймовірного, а не демонстративного зв'язку доводів та висновку, а також хибність або спірний характер резонів. В цьому випадку критика має складатися з констатації вашої незгоди з висновком через невиконання вимог закону достатньої підстави.

По-шосте, якщо проблема є коректною, правильно сформульованою, відповідає висновку тощо, потрібно звернути увагу на її відповідність певній системі цінностей. Аналогічно критиці можуть бути піддані і дескриптивні пропозиції автора. Але це вже буде критика не логічна, а аксіологічна.

Таким чином, після проведення всебічної критики аргументації, можна прийти до висновку про її сильний характер, про її відповідність вимогам пізнавальної діяльності суб'єкта, про активний пошук істинного знання тощо.