Правовий статус члена парламенту

Правове становите депутата визначається конституційними, конституційними і органічними законами, регламентами палат і звичаями.

Конституційно-правова доктрина демокра­тичних країн розглядає депутатів (від латинського deputatus - уповноважений) парламентів як представників усієї нації, а не відповідних виборчих округів, і в силу цього не можуть бути відкликані виборцями. Логічним наслідком цієї концеп­ції є заборона імперативного мандата і права відкликання, їхній мандат прийнято називати вільним. (У ст. 67 Консти­туції Італії зазначено: "Кожний член парламенту представляє націю і виконує свої функції без зобов'язального мандата". А ст. 38 (п. 1) Основного закону ФРН містить таке положення: "Депутати німецького Бундестагу... є представниками усього народу, не пов'язані наказами, дорученнями, і підкоряються тільки своїй совісті").

У більшості країн члени парламенту є професійними парламентарями та мають вільний (факультативний) мандат – представники усього народу, вне 1 виборчої дільниці.

У минулому існував так званий "імперативний мандат", відомий з часів Паризької комуни. I.M. від лат. владний, наказо­вий — мандат депутата парламенту чи іншого представницького органу, який передбачає юридичну відпові­дальність депутата перед виборця­ми. І. м. означає, що депутат пов'я­заний наказами виборців і у своїй діяльності відповідальний перед ни­ми. І. м. передбачає можливість до­строкового відкликання депутатів, які не виконують накази виборців і не виправдали їх довіри — виявили­ся некомпетентними, нечесними або вчинили проступки, несумісні зі званням депутата. Принцип І. м. за­стосовується найчастіше в соціаліс­тичних країнах.

Він позначав, що депутати повинні бути пов'язані зі своїми виборцями. Вважалося, що цей зв'язок втілюється у обов'язкових наказах, обов'язкових звітах перед виборцями. І головне — у праві відкликання де­путата, якщо виборці ним незадоволені і він не виконує їхніх наказів.

У державах ліберальної демократії імперативний мандат, як правило, не застосовується через його протиріччя принципу національного представництва. Одним з винятків є імперативний мандат в одній з палат парламенту Німеччини - бундесраті, що формується не виборцями, а урядами земель федерації: депутати зобов'язані дотримуватися рекомендацій своїх урядів.

Не маючи імперативного мандата, закордонні депутати на­справді мають більш тісний зв'язок з виборцями, ніж колишні "народні обранці" у СРСР, оскільки якщо депутат хоче бути переобраним (а він, як правило, завжди цього хоче), він сам без будь-яких обов'язкових мандатів вивчає думку своїх ви­борців, зустрічається з ними, проводить соціологічні дослі­дження для того, щоб під час засідань говорити те, що від нього хочуть почути виборці. Тому реальні вибори роблять зв'язок депутата зі своїми виборцями набагато тіснішим, ніж теорія "імперативного мандата". Крім того, у більшості закордонних країн депутати здійснюють свої повноваження професійно. Іншими словами, депутат є професійним політиком, протягом часу скликання законодавчого органу він часто втрачає інші професійні навички, депутатство стає для нього єдиним засо­бом заробітку.

Зарубіжна конституційна теорія й практика виходять із того, що депутат є професійним парламентарієм Тому правове становище парламентаріїв у значній мірі визначається принципом несумісності депутатського мандата ні з якою державною або іншою посадою, крім зазначених у законодав­стві. У різних країнах принцип несумісності визнається у рі­зному обсязі. В Конституції США (розділ 6, ст. 1) записано, що жоден член конгресу на період його мандата не може за­ймати "публічну посаду на службі Сполучених Штатів". У Швеції депутати, які займають посади на державній службі, повинні під час засідань парламенту йти у відпустку. В Іспа­нії, Люксембурзі, Фінляндії та деяких інших країнах несуміс­ність стосується лише окремих, найвищих посад, перелік яких дається в законодавстві. Зокрема, повсюдно визнано не­сумісність депутатського мандата і професійної служби в ар­мії, поліції та службі безпеки. Виняток становить законодав­ство і політична практика країн із парламентарною формою правління. В них існує і діє правило, за яким міністри повинні бути членами парламенту (звичайно, нижніх палат).

До юридичних умов, які визначають статус депутатів, треба віднести індемнітет та імунітет парламентаріїв.

По­няття індемнітету (англ. indemnity – безущербність, беутратність)означає:

1) член парламенту не несе юридичної відповідальності за свої висловлювання і голосування під час виконання обов'язків у представницькому органі. В теорії і практиці ан­гломовних країн цей термін замінений поняттям привілею свободи слова. В деяких країнах цьому принципу надають дещо звуженого значення. Так, у Латвії та ФРН депутати на загальних підставах несуть відповідальність за наклеп, а у Литві - за наклеп і образу;

2) винагорода (депутатів) за парламентську діяльність, включаючи покриття витрат на офіс, листування, поїздки то­що. Наприклад, у 1998 р. компенсації на утримання своїх бю­ро і службовців, річний оклад депутата Бундестага ФРН складав 141 тис. 900 марок, але з цієї суми відраховують по­датки. Однак до цього додаються кошти на оплату депутатсь­кого бюро у виборчому окрузі, зарплату секретарів і поміч­ників. Депутат не вносить плату до страхового і пенсійного фондів. У деяких країнах (Фінляндія, Франція, Японія) депутатський індемнітет прирівнюється до платні чиновників ви­щого розряду, тобто міністрів.

Щодо депутатського імунітету тобто недоторканність депутатів парламентів, то це означає заборону арешту або притягнення до судової відповідальності депутата за всі його дії, включаючи дії, що здійснені ним не при виконанні парла­ментських обов'язків.

Недоторканністю депутати користу­ються тільки на час дії депутатського мандата. В літературі правильно підкреслюється, що зміст і обсяг депутатського імунітету в різних країнах неоднакові, але ніде він не має аб­солютного характеру. Практично в усіх країнах депутат по­збавляється імунітету у випадку затримання його на місці злочину: арешт здійснюється без санкції парламенту. У ФРН без дозволу парламенту не можна пред'являти навіть цивільні позови. У цілому ряді країн депутати користуються імуніте­том лише під час парламентських сесій. (США, Японія), а в деяких країнах законодавство встановлює умови, коли при­пускається арешт депутата і порушення проти нього криміна­льної справи без санкції парламенту. У Фінляндії це можливо у випадку, коли його дії кваліфікують як злочин, за вчинення якого передбачено позбавлення волі на строк не менше, ніж шість місяців, у Швеції, якщо міра покарання визначена в два роки, а в Македонії, Словенії, Хорватії та Югославії - п'ять років позбавлення волі. У цілому тенденції розвитку консти­туційного права в сучасних умовах характеризуються посла­бленням депутатського імунітету.

Нарешті, законодавство зарубіжних країн детально рег­ламентує питання, пов'язані з припиненням повноважень де­путатів:

а) у зв'язку із закінченням строку скликання пред­ставницького органу або його дострокового розпуску чи са­морозпуску;

б) у разі добровільної відмови депутата від ман­дата;

в) у зв'язку з позбавленням депутата його мандата (за ухвалою суду, якщо не бере участі в роботі парламенту, вступ до партії, від якої не балотувався на виборах).

У багатьох державах існує також практика тимчасового усунення депу­тата, яка застосовується як дисциплінарна санкція за грубі порушення регламенту і порядку в палаті. Але термін такого усунення, як правило, не перевищує двох тижнів.

ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ДЕПУТА­ТА ПАРЛАМЕНТУ – встановлені конституцією і законами повнова­ження та обов'язки депутата парла­менту в самому парламенті й за йо­го межами. П. та о. д. п. є складо­вою його статусу. Депутату надають­ся широкі можливості для участі роботі парламенту та його органів виконання функцій, зумовлених де­путатським мандатом. Реалізація депутатом його прав значною мірою залежить від становища в парламенті тієї депу­татської фракції, до якої він нале­жить.

Права депутата ( закріплені у правових ак­тах можливості певної поведінки ):

· брати участь у засіданнях парламенту, комітетів, палат;

· подавати запити до органів державної влади, вимагати від них пояснень та уточнень з певних питань;

· вносити законопроекти та пропозиції щодо внесення змін та доповнень до них

· має право дорадчого голосу та ін.;

· право на отримання необхідної інформації.

Обов’язки депутата ( вид та міра необхідної поведінки ):

· представляти суверенну волю народу;

· дотримуватися Конституції та законів України;

· дотримуватися порядку та дисципліни;

· відвідувати сесії;

· не розголошувати відомості, що мають таємний характер;

· не ви­користовувати своє депутатське зван­ня для здійснення торговельної, промислової або професійної діяль­ності;

· постій­но дотримуватися встановлених конституцією і виборчим законом вимог щодо несумісності депутатсь­кого мандата з іншими видами ді­яльності.

· Депутат повинен бути активним, ініціатором, креатором, реалізатором, ідеологом т.д. Інакше його внутрішньопартійна конкуренція не допустить до наступного терміну.

· Депутат повинен звітувати про свою роботу у парламенті перед суспільством.

«СПІЙМАТИ ОЧІ СПІКЕРА» - у парламентській практиці Великої Британії вислів, що означає нама­гання парламентарія звернути на се­бе увагу спікера (голови палати), щоб отримати слово. У Палаті Гро­мад парламенту Великої Британії немає попереднього запису для участі в дебатах, надання слова де­путату залежить від спікера. Тому депутат своєю поведінкою нама­гається привернути до себе увагу спікера. Свій виступ він може роз­почати тільки після звернення до нього спікера.

За невиконання обо­в’язків передбачено заходи впливу на депутата – від зауваження до втрати мандата. Особливо жорстки­ми санкції є тоді, коли депутат не відвідує пленарних засідань і не бе­ре участі в голосуванні. У деяких країнах (наприклад, у США) немає суворої парламентської дисципліни, парламентарії з'являються на пле­нарних засіданнях здебільшого в ра­зі розгляду особливо важливих пи­тань і голосування.