Лекція 3. Біфуркація логосу: софістика, риторика, маєвтика

Виклад натурфілософської проблематики, яка переважно панувала у перший період розвитку давньогроецької думки традиційно переривається так званим “Сократівським поворотом “у філософії. За звичай його значення намагаються вичерпати фразою про “перехід від проблем онтології до проблем людини”. Однак з огляду на радикальну значущість цього повороту для долі науки, філософії та і всього цивілізаційного розвитку Європи, причини цієї події, а отже і значення пояснюються не досить переконливо. Водночас логіка розгортання думки на цьому шляху веде у 20-му столітті до гайдегерівського “екзістенціалу”, яким позначується нероздільність людського буття і світу. Зважимо, що нероздільність життя Сократа і його смерті є, на наш погляд, абсолютним і остаточним доказом вірності його поглядів, що не потребують подальшого удосконалення та розвитку у новому “ повороті”, а тільки постійного повтору (рекурсії), у той час як екзістенціал Гайдегера у порівнянні з фактами біографії філософа і його неприкметної смерті свідчить скоріше про двохтисячолітню деградацію ідеї про велике ціннісне (божествене) призначення людини, ніж про піднесення сократівської практики життя і смерті.

У теперішній час наліпкою “філософія” прикривають великий спектр дії від нісенітниці до спроби ціннісно-ідеологічного впливу чи маніпулювання. Але це вже “плоди просвіти”. Натомість еристика і риторика постали перекидним містком від суто природничо-наукового спрямування філософії до усвідомлення її етичної квінтесенції і призначення. Названим “мистецтвам” навчали у Давній Греції софісти.Саме вони піднесли до рівня практичної корисності ті навички у здобуванні істини словом, яке спочатку було Логосом-Законом. Сократ же своєю маєвтикою - повивальним мистецтвом народження істини - і ціною власного життя спрямував величезну енергію думки-слова у річище проблеми людини. Адже думка, втілена у слові зберігає і несе потужну енергетику. І у цьому власне і полягає проблема. Адже воно здатне і відкрити і приховати істину в залежності від намірів “володаря слів”. Смисл же самого повороту у тому, що відкрилось Сократу в написі на стіні давньогрецького храму Аполона, де знаходився славнозвісний Дельфійський оракул - “Пізнай самого себе”. Власне “філософія науки” - це елемент ходи до самопізнання людини, де “людина як міра всіх речей” (Протагор) вичерпує себе власною мірою.

З самого початку софістами називали художників, винахідників, мудреців, людей поміркованих і розсудливих які виділялись талантами та розумом. Однак приблизно у другій половині V століття до н.е. у слова з‘являєтся новий смисл. Тепер так называють платних вчителів красномовства, які відрізнялись вмінням і бажанням сперечатися.

Софістів Давньої Греції V-VI ст.. до нашої ери традиційно поділяють на старших і молодших. До старших софістів відносять засновника вчення Протагора, а також його послідовників Горгія, Гіппія и Продика. Вони надавали значно більшого значення поняттям моралі і закону, ніж молодші софісти. Молодші софісти (Антифонт, Алкідамант и Критій) займались, переважно, соціально- політичними і практичними питаннями.

Навчали софісти: літературі, музиці, риториці (у Д.Гр. - мистецтво захисту та звинувачення у суді, історично - ораторське мистецтво) та еристиці - мистецтві вести суперечку, дискусію, полеміку. Головною перевагою участника суперечки вони вважали вміння перемогти в ньому будь за що. Наприклад, якщо учень відчуває, що він неправий, то має не визнавати це, а раптово припинити суперечку, посилаючись на термінові справи, або ввести опонента у стан афекту, щоб він не міг здраво мислити (навіть шляхом непрямих образ). Якщо нічого з названого не має успіху, можна перевести предмет суперечки у жарт і на тому його скінчити. Дехто з них доходили до тверджень, що справедливим слід визнати явище, вигідне більш сильному. Вони пропагували ідею егоїзму: кожна людина має піклуватись про власну вигоду.

Риторика – вміння говорити і переконувати.. Змістом дисципліни було: як подумки розділити промову на складові частини, як розтлумачити кожну з них, як ефективно похвалити чи посварити кого-небудь. Різні автори користувались декількома популярними промовами, наприклад «Олена» чи «Пеламед» за авторством Горгія.

Основними методами викладання були: суперечка у вигляді серії запитань та відповідей і лекції. Перший, як правило, допомагав учневі засвоїти мистецтво красномовства, вміння вести бесіду та таке інше. Другий був необхідним для отримання ними конкретних знань у царині точних наук, мистецтв і таке інше. Крім того, оскільки софісти вважали що кожен предмет може бути оцінений і позитивно і негативно, вони вчили своїх послідовників і цьому.

Приклади популярних софізмів вчать розуміти смисл і логіку побудови твердження, відшукувати суперечності, які вони містять всередині:1. повне відро дорівнює порожньому. З цим слід погодитись якщо ми погоджуємося що вислів «напівпорожнє відро» тотожний вислову «напівповне відро». Адже якщо рівними є половини, то логічно припустити, що рівними будуть і цілі частини.

2.якщо ліки є благом, то, відповідно, чим більше ліків вживати тим краще?

3. якщо ти маєш все те, що не загубив, то чи можна вважати що ти маєш роги? Адже ти їх не губив.

4. якщо брехун зізнається, що він брехун, то він говорить правду чи ні?

Водночас, софісти були не тільки фокусниками від мови. Насправді їм вдалося виявити обмеженість формально логічних конструкцій у мові, про що свідчить приклад «Вчитель і учень»: Учень уклав угоду з вчителем, за якою він заплатить за навчання тільки після того, як виграє перший судовий процес. Навчання закінчилося, але учень тривалий час не бере участь у судових процесах. Тоді вчитель погрожує подати до суду на учня. Якщо вчитель виграє, то винагороду він отримає за рішенням суду. Якщо програє, то йому заплатить учень: адже за умовами угоди учень платить, якщо виграє свій перший судовий процес. Парадокс полягає у тому, що ситуацію можна прочитати прямо протилежно: в разі виграшу вчителя, учень йому не платить за умовами угоди, а в разі виграшу учня останній нічого не платить згідно з рішенням суду. Зазначимо, що наведені софізми є тільки поверхневим відображенням логіко-пізнавальних проблем, спроби вирішення яких методами точних наук утворили фундамент сучасного математичного знання.

Фундаментальною причиною появи софізмів взагалі є, на наш погляд, сам механізм освоєння людиною реальності шляхом знакового описування речей і феноменів. Така модель створює розрив між кількісною і якісною єдністю, якою є світ сам по собі, і власне кількісним способом його засвоєння і описування, з якого починається і на якому базується знакова форма людської культури. При цьому ми виходимо з твердження, що знак, на якому базується мовне спілкування і описування (а йдеться саме про мову) має два ступені взаємодії зі світом. Він 1) принципово відмінний від символу як перехідної (об’єднувальної для людини) форми описування дійсності, і 2) протистоїть образу реальності як штучно розділена якісна і кількісна сторона речей. Іншими словами, без критерію емпіричного (тобто практичного і символічного) підтвердження смислу, значення і значущості мовної знакової системи неможливі не тільки софізми, але й будь-яка форма мовного чи іншого спілкування і пізнання дійсності. Наприклад, якщо звернутись до наведених нижче прикладів «порожне відро», «логіка крадія», чи навіть «вчитель і учень», з‘ясується, що всі сторони – суб‘єкти «з‘ясовування» штучних суперечностей, що начебто виникають у софізмах, практично знають як оцінювати наведені ситуації, як діяти в них і як їх вирішувати. Інша річ, що розум намагається винайти і взагалі подолати формально-логічні суперечності, що виявлені в процесі міркування і зафіксовані у софізмах. З цієї точки зору слід або прийняти їх як наслідок зазначеної кількісної абстрактності міркування як способу осягання світу і, тому постійної неповноти картини, що виникає у мовній моделі світу, або ж продовжувати удосконалення знакової мови в сфері науки-математики, як єдиної серйозної і послідовної спроби людства вивести абстрактно-кількісний опис світу у знаковій формі числа на якісний рівень. Тобто, це ідея, яку власне висловив і розвивав Піфагор і його школа.

Однак не слід забувати, що крім «математичної» боку софізмів вони є свідченням двоїстості граматичних конструкцій, що відбиває неможливість формалізувати світ. Адже “математичний бік” світу не є очевидним і приступним для більшості людей. Стихією підтримання і розвитку свідомості пересічної людини залишається мова. У мовній практиці найбільш поширені софістичні прийоми поділяються на три групи: термінологічні, логічні і психологічні. Термінологічні – використання слова у різних значення (напівпорожнє відро). Логічні – з двох вірних тверджень (посилок) робиться не вірний висновок. Наприклад: всі, хто вважає, що ця жінка невинна мають бути проти її покарання. Якщо ви проти її покарання, то значить вважаєте її невинною. Психологічні – вміння одного подати неправду під виглядом істини і нездатність (небажання) іншого викрити її.

Поява пізніше аристотелевої “Риторики” систематизує і логізує прийоми винайдені софістами а також виявляє раціональний зміст засобів мовної деконструкції, якщо розуміти під цим поняттям руйнування стереотипу сприйняття або включення понять або тверджень у новий конекст. В контексті філософії науки основні положення праці Аристотеля мають принципове значення і до тепер як засіб подання і поширення наукових ідей, а виявлені та осмислені у мові ораторів та політиків дозволяють бути озброєними як на випадок спроб маніпуляції свідомістю так і в разі необхідності переконання аудиторії у позиціях промовця. Коло основних тем та засобів риторики достатньо широке і тільки втрачає у довільному переказі. Водночас варто звернути увагу на виявлену (хоча і не акцентовану) у праці суперечність, яка характеризує не думку самого Стагирита, а мовно-мисленеву практику як джерело цієї суперечності.

Отже, мислитель виходить виходить з тієї аксіоми, що правильний метод переконання взагалі базується на наведенні доказів. Водночас, риторичним методом є ентимема. Остання на думку Аристотеля становить собою род силогізму, тобто фундаменту логіки. Однак зауваження “ род силогізму” одразу додає елемент непевності у здавалося б непохитну до цього методологію досягнення істини, яку уособлює собою логіка. У праці “Що таке мислить” М.Гайдегер зауважує:” Згідно давньому вченню про мислення уявлення відбувається у λόγος, це слово у даному контексті означає висловлювання, судження. Тому вчення про міслення, про λόγος, називається логікою“.

Водночас, якщо силогізм можна розуміти як твердження, яке грунтується на таких посилка або аргументах, висновок з яких є необхідним, то ентимема- це неповністю наведений аргумент. Отже, виникає шпарина, крізь яку може “просвічувати” істина, або ж у яку може потрапити випадковий чи навмисно “проштовхнутий” вигідний для когось смисл. Класичний приклад ентимеми-”Юпітер- ти сердишся, значить ти не правий. Тобто- у тебе немає логічних аргументів, тому ти не правий. “

Можна говорити про силу та підступність ентимеми як засобу інформування, спілкування та переконання але нічого не можна заподіяти (крім знання і розуміння самої риторики) проти її універсальної розповсюдженості, що стверджує її в якості онтологічної характеристики людського боку реальності, або феноменальності екзістенціала.

Саме про це говорить Аристотель коли визначає цілі, а відповідно і засоби риторики. “Риторика складається з науки аналітичної та науки політичної, а остання прагне використати знання звичаїв та рис людської природи, і що вона в одному випадку подібна діалектиці, а в другому-софістичним балачкам. Якщо ж ми захочемо розглядати діалектику і риторику не як здібності але як науки, тоді, самі того не помічаючи ми знищимо їхню природу бо ставлячись до них таким чином ми переходимо у область наук, яким підпорядковані певні предмети, а не одні розмірковування. (переклад мій В.С)

Теоретичні наслідки, що їх несе визначена і вказана розбіжність силогізму і ентимеми ніяким чином не співставні з їх практичними наслідками. На початку теми було вказано на досить радикальну відмінність життя Сократа і Гайдегера. Цей приклад несе у собі зерно суперечності між наукою і філософією. Наука спокушає людину безмежними глибинами теоретичної думки, що ведуть до коштовних розсипів практичної користі отриманих результатів і водночас наведене порівняння як реальне, тобто таке, за яке заплачено життям раз і назавжди доводить ницість теорії у філософії, оскільки вона з часів сократівського повороту є етикою. Власне ця неминучість людського екзістенціалу, відкрита потім Гайдегером змушує детально розглянути постать самого Сократа. Сократ (469–399 рр. до н. е.) посідає особливе місце в історії світової філософії і культури. Мислитель- перший в своєму роді приклад непорушної єдності духу філосфсько-етичного вчення с духом його носія, яке втілилось у вчинкі та виборі, що вінчав земне життя філософа та продовжував її в памяті учнів та послідовників.

Історичні умови. Обставини вибору, які підтвердили незмінність його людської та філософської позиції такі: Афіни переживали історичний період відомий як «п’ятдесятиліття» (пентеконтаетія) – 480-431 р.р. до н.е. Це проміжок між переможними битвами з персами (Саламін та Платеї) і початком Пелопонеської (переважно афіно - спартанської) громадянської війни в якій Афіни зазнали поразки. Ці події припадають на другу половину життя Сократа, який чесно виконав свій громадянський військовий обов’язок і виявив себе мужнім і витривалим воїном.

Процес і розв‘язка. Навесні 399 року до н. е. в Афінах розпочався процес над Сократом. Троє громадян Афін звинуватили Сократа у плюндруванні богів та (духовному) розбещенні молоді. Промову Сократа на процесі, вирок та останні години філософа у колі учнів та друзів описує Платон у діалозі «Апологія Сократа». Саме в дусі цього діалогу трагічна розв‘язка процесу трактується як перемога духу і мужньої гідності філософа над оманами натовпу та підступами наклепників. Однак ще один документ – «Апологія Сократа» давньогрецького історика Ксенофонта подає вчинок Сократа як свідомий вибір смерті. Сократ не бажав втрачати зі старістю фізичні і розумові сили і тому кинув виклик афінянам на суді своєю сміливо-зухвалою промовою і сам підписав собі смертний вирок. Після оголошення вироку Сократ промовив: «Ви йдете звідси щоб жити, а я- щоб померти. А що з цього краще – невідомо нікому крім бога». Згідно життєписам Плутарха винуватці загибелі Сократа вдавились.

Смисл та значущість життя Сократа. В "Державі", під час захисту на суді, платонівський Сократ говорить таке: "Справді, афіняне — справа ось у чому: де хто зайняв місце у ряду, визнаючи його найкращим для себе, або де його поставив начальник, то там, на мою думку, і має залишатися, не дивлячись на небезпеку, нехтуючи смертю, та й усім, окрім ганьби... як би тепер, коли мене бог поставив у ряд та зобов’язавши, як я вважаю, жити, займаючись філософією та випробуючи самого себе і людей, я б раптово злякався смерті та залишив ряд, це був би жахливий вчинок. І за цей вчинок мене і насправді варто було б…притягти до суду та звинуватити у тому, що я не визнаю богів, боюся смерті та уявляю себе мудрим, а таким не є. Адже боятися смерті, афінянє, - це ні що інше, ніж приписувати собі мудрість, якою не володієш, тобто забрати в голову, що знаєш те, чого насправді не знаєш. ( Платон. Апология Сократа, 28 е-29 а). (Пер мій В.С.)

Метод Сократа. Сократ не претендував на володіння істиною. Щоб встановити її, Сократ використовував особливий метод, який отримав назву «індуктивного» (його іноді називають маєвтика, іноді його розуміють як «Сократівська діалектика».)

Сутність методу. Всі діалектичні розмірковування здійснюються за принципом ділення родового поняття на види, що його складають. Таким чином, важливим компонентом сократівської діалектики є процедура надання визначення одному поняттю з різних боків. У цьому процесі, на думку Сократа, і народжується істина.

Сама методология умовно, може бути представленою як така, що складається з п’яти кроків::

1) сумнів (або «я знаю, що я нічого не знаю»);

2) іронія (або виявлення суперечностей). Іронія Сократа — це приховане глузування над самовпевненістю тих, хто уявляє себе «усезнайкою». Прикидаючись простаком і ставлячи запитання, Сократ виявляв суперечності у судженнях співрозмовника та незбіги між вихідними посилками та кінцевими висновками. Таким чином філософ позбавляв самовпевненості тих, хто вважав, що все знає. Позиция, що її займав Сократ, створювала для нього більш вигідні умови ведення діалогу, ніж для його співрозмовника, якому доводилось відповідати на запитання Сократа. Сократ глузував не з кожного, але з того, хто, подібно Фразімаху, ні в чому ніколи не мав сумніву.

Наприклад. У бесіді з Фразімахом, який був упевнений, що справедливість – це те, що вигідно сильнішому, Сократ просить уточнити дане твердження.: "Ти стверджуєш, що те, що найбільш придатне і корисне найсильнішому – це і є справедливе? Тоді виходить, якщо Полідамант у нас найсильніший у боротьбі та у кулачному двобої, а для здоров‘я його тіла найбільш корисна яловичина, то буде корисним і разом з тим справедливим призначити таке харчування і нам всім, хоча ми й слабші за нього?" (338 с-d).

3) маєвтик а - метод ведення діалогу, заснований на впевненості, що людина приховано володіє правильним знанням (знанням «всезагального»), і мета полягає у тому, щоб за допомогою майстерних запитань та відповідей видобути з нього це знання.

Аналогія з повивальним мистецтвом у тому, що він як повитуха сприяє народженню думки у його співрозмовника в процесі спілкування на запропоновану тему. Відмінність лише у тому, що він приймає пологи у чоловіків, а не у жінок і та допомагає у пологах душі а не плоті. Найбільш величне у нашому мистецтві, говорить Сократ, це те, що ми можемо різними способами допитуватися, чи народжує думка юнака хибну примару або ж істинний та повноцінний плід.

Сам Сократ іронізує над собою. До того ж і у мене виходить те ж саме, що з повитухами: сам я щодо мудрості вже яловий, і за те мені багато хто дорікав, що це я все випитую у інших, а сам ніяких відповідей ніколи не даю бо сам ніякої мудрості не знаю – так це правда. А причина ось у чому: бог змушує мене приймати пологи, а їх самі мені забороняє.

4) і ндукція (або звернення до фактів) – спосіб встановлення загального на основі порівняння, логічного узгодження та узагальнення окремих фактів та тверджень: щоб дійти до загального потрібно спиратися на окремі факти і з них робити необхідні висновки. Наприклад: що таке мужність? Мужність скифа, моряка, смертельно хворого – це різні речі. Виходячи з багатьох прикладів необхідно прийти до загальних понять- це і буде наукою. Індуктивне міркування передбачає, що в процесі аналізупевної кількості речей або окремих суджень можна вивести загальне на основі поняття. Так, наприклад, (в діалозі Платона “Горгій”) із тверджень про те, що той хто навчався архітектурі є архітектором, хто навчався музиці є музикантом той, хто вивчав медицину – став лікарем, Сократ доходить до загального тобто поняття, що той,хто вивчав науку той створив саму науку. Таким чином, індуктивне міркування призначено для певного поняття і це поняття має виражати сутність або природу речі, тобто, чим у дійсності воно є. Чи правильно цей ряд продовжити: хто ніколи не вчився співу той не може співати, а хто навчився писати - той письменник?

5) дефініція (або остаточне встановлення шуканого поняття). У пошуках істини Сократ прагнув підвести все різноманіття явищ під загальне визначення. Наприклад, говорять: “красива зоря”, “красива квітка”, “красива тварина”, “красива жінка”. Всьому приписується краса. А що таке краса взагалі? Спробуйте дати визначення, запитує Сократ.

Істина – завжди процес. Наприклад розходження, що їх спостерігають в міркуваннях Сократасвідчать про відкритість істині, її незавершеність.Сократа. Так, вустами Лахеса в одноіменному діалозі, заперечується визначення мужності, яке досягнуто в діалозі «Протагор». Водночас, звертає на себе увагу, що у «Лахесі» (195 а) мужність визначається як «знання» (episteme) в смислі інформованості про небезпечне і безпечне, в той час як у «Протагорі» (360 d) сутність мужності визначається як «мудрість» (sophia), тобто як «розуміння» безпечного та небезпечного.

Етика.

Пізнання та людина. Людина розглядається Сократом як моральна істота. Він вважав, що різниця між добром і злом не відносна а абсолютна. Мислитель стверджував, що світ є непізнаваним, а можна пізнавати тільки душу людини, і в цьому полягає завдання філософії.

Щастя означає значает розважливе, доброчесне буття Таким чином, тільки моральна людина може бути щасливою (а також розумною, що, практично, одне й теж саме).

Самоцінність моралі. Не сама мораль підпорядкована природному прагненню людини до щастя, а навпаки, щастя прямо залежить від морального габітусу людини тобто сукупності характеристик які відповідають сполученню “дорочесна людина”. У з'вязку з цим уточнюється завдання самої етики: допомагати кожній людині стати моральною, а разом з тим, щасливою.

Головними чеснотами людини він вважав: мудрість, помірність, мужність, справедливість, яка підкреслює значущість морального самовдосконалення людини. Кожна чеснота – певний вид знання. Розум, знання є основою доброчесності. Невідання, незнання є джерелом аморальності.

(Якщо) Поняття істини та добра збігаються, Можливо, за твердженням Сократа про те, що вчений мудрець не здатен на зло,знаходиться глибока думка: моральні цінності лише тоді мають важливе функціональне значення, коли визнані людиною як істинні.

5.Основні твердження:

- моральною людина може бути лише тоді, коли знає, що таке доброчесність.

- знання - передумова моральності.

-справжня моральність – це пізнання блага

-знання та мораль виявляються нероздільними.

- вчиняти доброчинно та мужньо виявляється неможливим якщо людина не знає, що таке доброчинність та мужність.

- вчинок має моральний смисл тільки у тому випадку, якщо людина, що його здійснює робить це за внутрішнім переконанням, свідомо. Якщо, наприклад, людина робить добро тому, що так водиться, тому що всі так вчиняють, то у випадку, якщо всі стануть вести себе неморально, причин залишатись доброчинним просто не буде.

-У таких важливих питаннях як добро, істина, покладатися на на думку більшості не можна. Моральні норми, на думку Сократа, мають бути незалежними. (Пізніше Кант вивів принцип про автономію моралі),

-"Того, хто пізнав добре й погане ніщо вже не змусить вчиняти інакше, ніж вимагає знання, і розум є достатньо сильним, щоб допомогти людині.

В чому сила Сократа: людина, яка знає істину -а це знання блага - не буде коїти зло. Вона не захоче спричинити собі, своїй душі невиправну шкоду. Звідси віходить, що сутність людини – душа.

Невідання більшості людей виявляється у тому, що знання та доброчесність вони розглядають як дві різні субстанції, незалежні одна від одної. Вони вважають, що знання не впливає на поведінку людини і людина часто вчиняє не так, як того вимагає знання, а у відповідності зі своїми чуттєвими імпульсами.

Згідно Сократу, наука у більш вузькому смислі – знання, яке демонструє нездатність впливати на людину особливо у моменти дії чуттєвих імпульсів, не може вважатися наукою. У світлі зазначеного стає зрозумілим, що етична концепція Сократа ґрунтується переважно не на моральності, а швидше на подоланні невідання та на знанні. Тлумачення сутності вчення Сократа. Головне, щоспускається з ока – знання слід розуміти не як просту і необов’язкову інформацію, а як мотив і рішучу спонуку до дії. Акцент у цьому випадку має ставитися не на знанні і не на дії, а на єдності слова і справи, прикладом чого стало життя самого Сократа.

Запитання до Сократа: чому ж таки людина, яка знає багато все ж таки робить зло? Згідно Сократу, тільки здається, що злодій багато знає. Насправді його знання не торкаються душі?

Питання до лекції 3.

1. У чому полягала сутність “сократівського повороту” у давньогрецькой філософії?

2. Яке, згадуване в лекції поняття у 20-столітті пов'язане з означеним проворотом?

3. Які дисципліни стали перекидним містком від природничо-наукового до етичного спрямування філософії?

4. У чому було їх спрямування?

5. Як називав своє мистецтво Сократ?

6. Наведіть один з софізмів та розкрийте його “хитрість”

7. Що таке знак? Самостійна відповідь

8. Що таке символ- самостійна відповідь

9. Що таке образ?- самостійна відповідь.

10. Які прийоми використовує софістика?-

11. Наведіть один з варіантів тлумачення поняття деконструкція?