Лекція 2. Початок філософії. Давня Греція

Філософія виникає не у всіх народів. Власне у європейському варіанті тільки у давніх греків. У південно- східному- в давній Індії. Тай то у своєрідному власне не європейському смислі. В азійському- у Китаї. Але й тут особливості світосприйняття у Піднебесній не дають однозначно поставити знак рівності між понттям європейської (давньогрецької) та китайської філософії. Водночас встановлення змістовної тотожності на підставі застосування єдиного поняття “філософія” до різних відмінних між собою культурних феноменів не є метою у даному випадку. Скоріше навпаки. У тих відмінностях, що будуть окреслені в структурі феноменів різних етнічних культур, що об'єднані поняттям філософії можна знайти по справжньому єдине спільне явище, точніше- джерело руху та живлення пізнання. Не слід тільки поспішати вбивати його живий рух процедурою називання, яка знекровлює історичний феномен життя кожного разу, коли скальпель історичного пізнання відсікає онтологічний шматок, з якого за допомогою вогнища категорій та набору різноманітних за смаком “знакових” спецій готують страву під загальною назвою “знання”.

Саме такий спосіб пізнавальної діяльності, поданий у “кулінарній метафорі” склався і традиційно використовується у європейській філософії та науковому знанні, чим сама Європа дуже пишається. Базується він на раціональному типі світосприйняття і пов'язаний з “логоцентризмом”. (у постмодерністському варіанті, уведеному Дерідой - “онто-тео-телео-фало-лого-центризм” - комплекс парадигмальних установок культури класичного типу). І хоч це поняття набуло широкого культурно-філософського ужитку тільки в добу постмодерну, його смислова протооснова- логос має давнє історичне коріння з якого і слід власне починати.

Початок розповіді має збігатися з історичним початком розвитку єдиного феномену пізнавальної, тобто відображувально-творчої діяльності свідомості, якщо сказати максимально точно “у людський європейській формі”. Він постає як єдиний феномен науки-естетики і моралі-цінності. Філософія пізнання, яка у нашій назві отримала назву науки полягає у тому, щоб підвести і обгрунтувати їх подальше розділення та смисл і необхідність цього розділення. Прослідкувати їх окремішню історію і функції в історії людського пізнання; обгрунтувати остаточне з'єднання, а також силу і якість цього нового з'єднання-цілісності.

Як давньогрецькі поліси являли собою особливий вид цивілізації, так і філософська творчість еллінів демонструє нам автономну самостійну філософію, яка поступово вивільняється від авторитету міфу і ритуалу.

Розуміння закону як головної сили у світі ще не було відокремлено від загальної стихії природи, що її уособлювала сила богів. Невблаганна сила долі була персоніфікована богинею Ананке. Доля (Ананке) у грецькій міфології – божество неминучості та необхідності. Між колінами вона обертає веретено, вісь якого - світова вісь. Їй допомагають доньки – Мойри (мойра-частка, доля) – вершительки доль людських. В уявленнях греків мойра-доля кожного втілюється у певному матеріальному предметі - фетиші, носії життєвих сил. Так, мойра героя Мелеагра, учасника походу аргонавтів, була замкнена у головні, що залишилась від жертовного вогнища. Мати Мелеагра сховала її. Коли вона захотіла загибелі сина, то кинула головню у вогонь. Головня допалала і спричинила тяжку та болісну смерть героя. (У цьому сюжеті можна вгледіти мотив магічного впливу). З часом мойри сприймаються як рок ("те, що виречено ") и доля ("то, що приречено"); це темна сила, що немає виразного обрису і подоби. Їхні імена - Лахесис ("та, що дає жереб"), Клото ("та, що пряде") и Атропос ("неминуча"). Вважалось, що Лахесис призначає жереб ще до народження людини, Клото пряде нитку її життя, а Атропос невпинно наближає майбутнє, ножицями відрізаючинитку життя. І тоді справу довершує або Танатос – бог природної смерті або Морос - бог насильницької смерті. Мойри співпричетні Зевсу – іноді його іменують Морієм. Уособлену богами силу греки вважали законом, що керує світобудовою.

Пошук закону (Логосу), яким було б деантропоморфізовано та де персоніфіковано силу богів і став однією з головних завдань грецької філософії. Зрозуміло, що спочатку цей пошук не був усвідомленою дією з попередньо обраною і сформульованою метою. Але шлях був вже закладено у мові. Як зазначає М.Гайдеггер – грецька мова – особлива. Вона одна і тільки вона є логос. (М.Гайдеггер Что такое философия. Вопросы философии. 1993, № 8, с. 113-123). У мові збігалось все, з чого потім відокремились особливі способи опису світу, а сама мова була чутливим інструментом сприйняття «поклику» буття. (М.Гайдеггер)

Спочатку синкретичні уявлення було відбито у міфології. Поняття міф має декілька важливих аспектів смислу. Міф з грецької означає слово. Тому давньогрецькі міфі можна назвати словом про богів та героїв. Греки розрізняли «слово» як «міф», «слово» як «епос» та «слово» як «лого с». Міф, епос і логос мали свої сфери використання, хоча з часом межі ці ставали не такими очевидними і доступними для пояснення. «Слово» як «міф» виражало узагальнено-смислову наповненість слова в його цілісності. «Слово» як «епос» вказувало на звукову оформленість слова, на сам процес вимовляння. (Такими, у подальшій історії стали «епічні» твори у жанрі героїчної пісні, наприклад, гомерівські поеми чи епос Київської Русі «Слово о полку Ігореве»). Отже, якщо «міф» як слово-оповідь виражав первинну нерозрізненість та узагальнену цілісність то «міф» то «слово-логос» вже передбачало первинну відокремленість та диференціацію елементів, яка потім переходила у в їхню зібраність. «Міф-логос» був пов'язаний з розвитком аналітичного мислення, був тим лоном, з якого виростало раціональне мислення. Так у Гомера «логос» зовсім не зустрічається, а у філософів - стоїків (4-3 ст. до н.е.) вже розробляється вчення про слово –логос, водночас «міф» не вживається. (Див. А.А.Тахо-Годи «Греческая мифология.» М. «Искусство». 1989. с.8, 304 С.).

Філософські школи досократиків. Всю історію давньогрецької філософії прийнято поділяти на два періоди –досократівський – (творчість філософів, що жили до Сократа (469-399 г.г. до н. э) та після сократівський. Про погляди досократиків можна знати тільки з невеликих фрагментів, що збереглися. Відомі також висловлювання так званих «семи мудреців», найдавніший список яких наводить Платон у діалозі «Протагор» (6 ст.. до н.е.). До нього входили представники з різних міст Давньої Греції, а сам список у різні часи змінювався і розширювався в залежності від визнання ступеня мудрості учасників в тій чи іншій області в різні періоди. Незмінно до семи мудреців відносились Фалес, Солон, Біант і Піттак. Фактично висловлювання (а також вірші) «семи мудреців» певним чином сходять до фольклору і народної мудрості. Водночас Г.Гегель вважав, що перші грецькі мудреці знаходились на порозі філософії.

Філософія як така починається в Іонії. Це область, розташована на території сучасної Туреччини. У VII—VI ст.. до н. е. в Іонії виявив себе новий тип осмислення світу, творці і носії якого були визнані першою офіційно зафіксованою школою в історії філософії. Водночас перша філософська школа була й першою спробою науковго пояснення прнироди. За першими спробами наукового поясненням історично закріпилась назва “натурфілософії”. Фактично це прообраз або початок “філософії науки.”До іонійської філософії належать переважно представники Мілетської школи - Фалес (засновник), Анаксимен и Анаксимандр а також Гераклит з Ефеса. Датується існування Мілетської школи 1-ою половиною VI ст. до н. е. Іонійці поставили в центр своїх філософських пошуків проблему «фізіса» тобто природи, але саме у філософському смислі. Вони припускали, що:

1) речі мали походити з єдиного начала або першооснови;

2) першооснову можна було споглядати умоглядно.

Фактично, це філософське припущення дозволило відкрити нову царину руху думки. У цій царині потрібно було виробляти нові поняття і категорії для умоглядного споглядання її ландшафту та описування його в новій системі понять і категорій.

Але спочатку потрібно було перекинути місток між новою «умоглядністю» і старим тепер вже «логосом». «Слово-міф» вже перестало бути «епосом-піснею» про богів і героїв, але не стало ще виразником єдиного Закону, що керує рухом природи і поведінкою людини - словом-Логосом. На цьому етапі актуальною була категорія, яка б дозволяла «подорожувати» в «умоглядний світ» і назад. Цим містком було встановлення категорії «міра». Поняття міра дозволяло підійти до вирішення проблеми правильног о – тобто з‘ясувати умови та норми розумної, моральної поведінки людини. В основі поглядів визнаних мислителів Давньої Греції лежала ідея закону, як міри, що керує світо устроєм. Саме слідування їй забезпечувало, за античними уявленнями, щастя та благоденство людей. Міра - найкраще – стверджував Клеобул. Нічого поза мірою - вторив Солон. Зрозуміти межі своїх можливостей, усвідоміти границі самого себе – ось умова істинно благого способу життя. І навпаки, з ло асоціювалось у семи мудреців з безмірністю, потуранням людським пристрастям, виходом за межі і порушенням міри. Співвідношення міри і безмірного, границі та без граничності, стало головною темою ранньої грецької філософії.

Пошук міри вивів мудреців на поняття першооснови, яке втілювалось в ідеї архе. Ідея архе являє собою логічне продовження або необхідний умовивід у спробі вирішення проблеми єдиного і множинного. У чому вона? У світі людей існує величезна кількість явищ. Всі вони різні. Чи їх об’єднує дещо єдине? Якщо так, то мета – знайти зв'язок різних явищ, відшукавши їхню єдину подобу. Греки дійсно намагались відшукати і безпосередньо побачити щось єдине для всіх речей. Якщо б це вдалось, то побачене можна було б і назвати відповідним чином. Першим припущенням було те, що єдине - матеріальна субстанція. Субстанція, у відповідності з певним варіантом філософського розуміння, це те, що не потребує для свого свого пояснення чогось іншого. Це дещо просте для нашого сприйняття в даних умовах, таке, що не можна розкласти на інші складові. Але це не ідея. Точніше, це не сама ідея, а ідея позначення первооснови, яка вказує на носія. Це найпростіший зв'язок ідеального і матеріального. Для його означення було використано слово «архе». Саме слово означає «начало», «принцип», але у давньогрецьких філософів воно використовувалось для позначення першооснови. Першооснова і принцип –це різні речі. Але давньогрецька мова сама собі логос. Вона і першооснова і початок і принцип. У такому смислі можна розуміти викладені грецькою слова Євангелія: «Спочатку було слово…». Тут слово «архе» - не слово, тобто «логос» як початок раціонального мислення, думка, а «архе» - це слово, що означає «початок», «принцип дії». По іншому – це позначення процесу дії як її початок і, таким чином, разом з логосом-словом «ПОЧАТОК» як такий взагалі.Одночасно, початок дії визначає і її принц и, нехай він не очевидний для спостерігача безпосередньо у цей момент. Але ж і спостерігача на початку немає. Зважимо на те, що ми тлумачимо грецький переклад Біблії - Септуагінту (3-2 ст. до н.е.), а не філософське поняття. На момент виникнення поняття «архе» в філософському лексиконі давніх греків Біблії як манускрипту грецькою мовою не існувало, а значення «архе» були і такі, що саме буквально «розглядали» або намагались «розглянути» його як матеріальне начало, або як умоглядне - тобто таке, що зрозуміти можна тільки силою думки. (Математика, наприклад, починається, разом з філософією, з Мілетської школи). Зазначимо, що для появи такого припущення потрібен справжній переворот у свідомості. Якщо він відбувся, то все решта вже стає не таким принциповим - адже уявити силою думки, тобто умоглядно - можна все, що завгодно.

Отже у Фалес а архе – першоосновою є вода (фюзіс). З неї все виходить і в неї все повертається,. Вона є «божественною» субстанцією, бо вода, як і весь світ, наповнена богами - силами, що діють у світі і душами, що є джерелом саморуху тіл. (Прикладом наявності душі у неживому він вважав магніт). Головним же божеством космосу є розум.

У А наксимандра архе - ' апейро н (безмежне та невизначене)- первинна стихія, яка є «ніякою» тобто не є певною річчю. Ця первинна стихія народжує чотири стихії та увесь світ речей. Знаменно, що саме невизначеність і безмежність апейрона, яка робить цю стихію могутнім джерелом народження конкретних речей: різноманітних предметів, живих істот, у тому числі людей, - визначає відсутність у ньому якості міри, про який йшлося як умову світового закону і, як не дивно, робить його нещасним, тобто поширює на нього етичний вимір. На думку давніх греків апейрон заздрит ь речам та істотам, які він народив, оскільки вони хоча і стають скінченими і смертними, але набувають визначеності і міри. Помста апейрона, що народжена заздрістю у тому, що він повертає у свою безмежну стихію всі речі та істоти, які наважилися відокремитися від нього і вступити на шлях самостійного, хоча і приреченого на загибель і знищення існування.

У Анаксимена архэ –айрос або апейрос - «повітря, невизначене за своїми якостями». У такий спосіб можна було припустити, що ай рос – це джерело життя і дихання, нейтральна порожнеча, що розділяє і «обгортає» різні речи і водночас, щось певне, але невловиме, з чого вони можуть походити. Такі пояснення можуть здаватись непереконливими, але їхня евристична сила величезна. З принципу такого «прикордонного бачення» (визначене:вода – невизначене:апейрон – поєднання: апейрос) і до тепер виникають всі нові наукові концепції.

У Гераклита (544-483 рр. до н. е.) архэ – вогонь - логос, єдиний закон Всесвіту як зв'язок, що утворює систему всіх речей, підтримує її та керує нею. Як перший діалектик, Геракліт бачив у вогні 1)властивість нескінченого руху 2) здатність переходити в різні стани, завдяки боротьбі протилежностей, що його утворюють 3) втілення ідеї незнищенності та поза часовості Космосу, який «один і той же для всього, що існує і який не був створеним ані Богом ані людиною, а був, є і буде вічно живим вогнем, мірами палаючим і мірами затухаючим». Серед відомих висловів Геракліта: все тече; не можна двічі увійти в оду й ту ж річку; “перший крок немовляти від колиски є кроком до труни; протилежності збігаються: шлях наверх є одночасно сходженням униз: коли юнак дорослішає він народжується як зріла людина, але вмирає як юнак; хвороба робить приємним здоров’я, голод – ситість, втома – відпочинок; слід знати, що війна є загальноприйнятною, що ворожнеча є законом, і що все виникає, відповідно, через ворожнечу.

У Парменида арх е -саме буття, воно єдине, неподільне і тотожне з мисленням.

У Анаксагора архе – вічні елементи або зерна, у яких потенційно змішаний весь світ (гомеомерії, як потім їх назвав Аристотель) і Світовий розум (нус), який встановлює порядок виявлення потенціальних властивостей і цього «світового насіння».

У Емпедокла архе є множинним. Це - чотири елементи –стихії (Земля, Вода, Повітря, Вогонь) та дві рушійні сили- любов і ворожнеча. Таким чином, немає єдиної першооснови, а світ існує одразу як система елементів і сил, вічних самих по собі.

У Демокрита архе — нескінчені різноманітні атоми, розділені порожнечею. У післясократичний період Аристотель використовував поняття «архе» в значенні «керівний принцип», що слугує для доведення подальших положень.

Якщо число — основа точної науки, то стежку до неї проклав Піфагор. У Піфагора (нар. 570-490 р.р. до н. е.) архе- число (абсолютно нематеріальний знак, що задає порядок у природі. Давньогрецька школа на чолі з її фундатором Піфагором (що означає «промовистий”, “переконливий у промові”) можливо була прообразом філософсько-наукового підходу у розумінні Всесвіту, суспільства і людини.За легендою філософ здобув свої знання під час подорожей по Єгипту. Піфагор вперше увів слово «космос» (порядок, краса) для позначення такого стану світобудови, якій притаманна впорядкованість. Йому також приписують введення терміну «філософія». Коли його спитали, ким він є, Піфагор відповів: «Я не мудрець (софос), я любитель мудрості (філосо ф)».

Піфагорійці - релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії. Біля 532 р. у Кротоні мислитель створює релігійно-філософську і політичну організацію «Піфагорійський союз», яка мала на меті встановлення влади «аристократів духу» - тобто кращих у моральному смислі вихованців школи. При відборі учнів існувало два ступені посвяти: перша – «акусматики» (слухачі) від яких вимагалось лише виконання релігійних приписів та суворе дотримання регламенту поведінки і вища - «математики», тобто обучені, котрі були посвячені у філософське і наукове вчення Піфагора Сама школа (від schole, «дозвілля»). являла собою союз аскетів, які жили у суворій дисципліні, утримувались від вживання м‘яса, мали спільну власність, зберігали таємниці вчення, намагались встановити гармонічний і впорядкований спосіб життя всередині школи.

Правила школи нерозривно були пов’язані з вченням Піфагора.

1.Піфагорпорівнював життя з Олімпійськими іграми. На відміну від тих, хто купував, продавав або бігав по стадіону, піфагорійці були глядачами. Вони називали себе послідовниками споглядального способу життя (bios theoretikos). Головна складність цього способу життя полягала у подоланні потреб тіла, які ослаблюють людину.

2. Щоб взяти верх над тілом, але не втратити йогопотрібно досягти стану ентузіазму (entheos).

3.Для цього необхідні заняття мистецтвом, музикою, гімнастикою, медициною і наукою. Тих, хто досягав самодостатнього теоретичного життя називали мудрою (розумною) людиною (sophos-ом).

Філософсько-наукове вчення. Піфагорійська школа за різноманітністю явищ вбачала відмінну від них єдину сутність (архе). Піфагорійці відкрили новий тип сутності - числа и геометричні фігури, які не є тілесними, але, скоріш за все мають власні якості.З цього вони робили припущення, що деякі речі не тільки можуть бути виражені у числовому вигляді чи еквіваленті, але й насправді є числами. Звідси був вже один крок, щоб представити буття як буття математичних об’єктів: фігури є сутністю речей, сутності, що існують являють собою імітації математичних форм («всі речі – суть числа»).

З викладеного випливала і теорія пізнання піфагорійської школи. Все, що ми пізнаємо, на думку піфагорійців, характеризується числом. Пізнання числових закономірностей у піфагореїзмі давало шанс почути музику сфер і самому налаштуватись на світову гармонію космосу. Ось деякі відповідності, встановлені Піфагором:

- одиниця – подоба єдиного первоначала, у якій містяться всі числа;

- двійка – подоба розділення;

- трійка – подоба зв’язку єдності і розділення;

- непарні числа це вираження кращого, добро, а парні – гіршого, зло;

-число, помножене само на себе - справедливість.

- математичне співвідношення між висотою тону і довжиною струни -

основа музичної гармонії;

- гармонія руху небесних тіл, у відповідності з якою піфагорійці означали світ як «космос» виявляла себе у певних тонічних інтервалах. Музика слугувала для відправлення культу, очищення розуму від гірких думок, піднесення душі

.На думку мислителя світ населений істотами трьох родів - боги, люди та бого – люди. Останні подібні Піфагору- мислителі, вчені, філософи. Піфагорійці вірили у світову душу, в безсмертя душі і в переселеня душ. Душа самоудосконалюється ще за життя людини і проходить очищувальний шлях після смерті – частково через покарання у пеклі, частково через реінкарнацію у тілі тварин чи набожних людей. З цього коло обігу вивільнюються тільки душі справжніх святих, щоб відродитися до нового безтілесного духовного життя. Таким чином істинний світогляд, згідно Піфагору, спирався на три засновки: мораль, релігія, знання. У центрі знаходиться наукове знання, вищим виявом якого є математика. Мораль і релігія розглядаються як необхідні умови самоудосконалення особистості філософа – людини яка здатна і має право міркувати у цих напрямках. Тому піклування про душу становило чи не найважливіший бік вчення Піфагора – адже воно є не тільки філософським, але й релігійно-містичним.

Розвитком науковості у лоні філософії стала школа елеатів. Елеати - давньогрецька філософська школа кінця VI — першої половини V ст. до н. е.. Головні представники: П арменід - вчитель Зенона Елейського, Мелісс з о. Самос, Ксенофан. Парменіда вважають сучасником Геракліта.

Після відкриття самого феномену умоглядного міркування та встановлення першооснови в русі від матеріальних елементів до ідеальної, точніше єдиної безякісної основи і причини всіх речей (архе) Парменід здійснив новий крок у філософському осмисленні світу. Якщо прийняти розподіл світу та множину матеріальних речей за першооснову, що лежить за лаштунками матеріальності, то цілком логічним видається питання, яке ставить філософ: якщо істина лежить у межах умоглядного (раціонального) міркування, то чим є те знання, що ми отримуємо нашими органами сприйняття?Тобто чим є чуттєве знання? Адже воно теж створює сукупність думок, явлень і міркувань, які описують і передають об'єктивний образ світу? Що ж являє собою світ насправді, а не в суб’єктивному уявленні? Відповідь, як здається, лежить в площині дослідження світу розумом, хоча і він не гарантує досягнення остаточної та беззаперечної істини.

Парменіда цікавила логіка розуміння людиною буття, людська здатність точного відображення розумом структури буття. При цьому він виходив, або ж врешті-решт погодився з тим, що існує тільки вічне і незмінне буття і воно тотожне думці. Основні тези його онтології- вчення про буття- такі:

1. Поза буттям немає нічого. Буття і думка єдині і тотожні, оскільки не можна думати про щось поза буттям.

2. Буття ніким не народжено. Інакше довелося б визнати, що воно народилось з небуття, а небуття немає.

3. Буття не підлягає і не піддається псуванню і загибелі, інакше воно перетворилось би на небуття, а небуття немає.

4. У буття немає ані минулого, ані майбутнього, воно є суцільна теперішність, воно нерухоме, однорідне, довершене та має форму кулі.

5. Буття є, а небуття немає. Небуття немає, оскільки про нього не можна думати. Така думка була б суперечливою, оскільки б виглядала наступним чином: «є те, чого немає».

6. Буття одне і не може бути двох буттів, інакше вони мали б бути відокремленими одне від одного небуттям, а його немає.

7. Буття суцільне, єдине, воно не містить частин. Якщо б воно містило частини, то вони були б відокремлені одне від одної небуттям, а небуття немає.

8. Якщо немає частин, а буття єдине то немає і руху.

9. Немає також і множинності у світі, інакше одне буття має рухатись відносно іншого.

10. Оскільки не існує руху та множинності у світі, а буття єдине, то не існує ані виникнення ані знищення. Адже в момент виникнення (знищення) має бути небуття, а його немає.

Апорії. Розрив умоглядної реальності і очевидності став основною темою творчості учня Парменіда - Зенона Элеиського (490 - 430 р.р.. до н.э). Зенон не створив свого оригінального вчення, але йому належить винахід вражаючого способу доведення доктрини Парменіда. Йдеться про так звані апорії («а» - немає, «пора» - щілина). Наприклад, в апорії «Стріла» стверджується, що стріла яку випустив лучник з лука нікуди не полетить, оскільки щоб опинитися у наступному відрізку траєкторії польоту потрібно пройти попередній, а оскільки ділити і зменшувати їх можна до нескінченості, рух так і не почнеться. Апорії Зенона виявляють суперечності людського мислення, якщо воно припускає існування небуття і, як наслідок такого визнання - рух та подільність буття.

Атомізм. Перемогти апорії, як здавалось, спромігся атомізм.Традиція грецького атомізму пов’язана з іменами Левкіппа і, найбіштим чином, Демокріта. Демокріт розрізняв два роди пізнання: темне (незаконнонароджене) - чуттєве та істинне (законнонароджене) - розумне. Подібно до елеатів він вважав, що перше засновано на відчуттях, друге - на розумі. Те, що уявляється людям як реальний, наповнений рухом і речами світ обумовлено устроєм людського сприйняття.

Предмети і ейдоси. Як ми бачимо і звідки у нас виникає образ об’єкта? Предмети мають властивість виробляти і відокремлювати від своєї оболонки специфічні образи які повторюють їхні обриси і подобу. Ці подоби речей – ейдоси або види і стають приступними людському зору. Ейдоси утворюють матеріал для суб’єктивної картини світу. Світ же, яким він є насправді, світ у своєму істинному світлі або вигляді, зовсім інший. Якби ми його побачили крізь зовнішню оболонку ейдосів, то з'ясувалося б що нічого не існує крім атомів і порожнечі.

Рішення апорій. Кращі грецькі філософи помітили, що елеати у своїх міркуваннях ділять реальність до нескінченості, наприклад, коли вони розмірковують про множинністью то вважають, що між двома речами є третя, менша і так далі аж до нескінченно малих речей – наприклад, нескінченну кількість малих відрізків, яку має подолати Ахіл, щоб наздогнати черепаху. Левкіпп і Демокріт знайшли радикальний вихід: вони стали стверджувати, що існують неподільні елементи речовини (атоми), простору (амери) і часу (хронони). Крім атомів речовини існує ще і порожнеча. Отже, будь-яка річ складається з атомів і порожнечі. У цьому й полягає таємниця співвідношення єдиного і множинного: речей багато, але всі вони побудовані з атомів і порожнечі. Важливим є твердження, що кількість атомів, так само як і фрагментів порожнечі у кожній речі не є нескінченою, навпаки, вона є обмеженою визначеною, але між атомами і порожнечею у речах нічого не знаходиться. Будь-яка річ має скінчені розміри. Стріла дійсно рухається оскільки рух, за визначенням, є проходженням певного числа атомів речовини крізь елементи простору (амери) за певну кількість відрізків часу (хрононів)

Властивості атомів. З точки зоруЛевкіппа та Демокріта, атом – найдрібніша, абсолютно щільна і непрониклива частинка, яка не має ні запаху ні кольору. Всі якості речей існують лише у загальній думці і мають ілюзорний характер. Атомам властиві тільки форма і розташування у просторі.

Порожнеча і є небуття вважав Демокріт. Воно існує аж ніяк не менше, ніж буття. Адже завдяки порожнечі і можливим є рух. Однак і буття і небуття не можуть сприйматися органами відчуття. Вони є умоглядними, а не чуттєвими поняттями.

У результаті появи концепції атомізму слід було визнати, що всі явища суть наслідки зчеплення та роз‘єднання атомів. Отже всі події, що обумовлені цими процесами є проявами необхідності. Таким чином, якщо явище для нас здається незрозумілим, слід визнати, що нам просто невідома його причина. Ця теза була такою радикальною, що її не могли прийняти навіть пізніші атомісти, зокрема Епікур. Він був готовий радше визнати існування богів, яких можна умилостивити, ніж всевладдя невблаганної необхідності.

Повернення апорій. Уявлення, які були розвинені атомістами дозволили пояснити значну кількість явищ і увійшли в базові положення наукової картини світу. Однак поряд з цим виявилась і суперечливість процесу знання, про яку власне, свідчила і свідчить вся його історія. Йдеться про поняття ірраціонального. У прямокутному трикутнику з катетами, що дорівнюють одиниці довжина гіпотенузи дорівнює 2 і виражається ірраціональним числом. Водночас, згідно визначенню довжини кожної зі сторін трикутника має складатися з обмеженої кількості атомів. Але у нашому прикладі на гіпотенузі розташовано 1, 414 атомів. Неподільний атом зник, що свідчить про суперечність у міркуваннях. Крім того, без відповіді залишається запитання, з яких атомів складаються думки і почуття. Перші філософи майже пояснили природу, але проблема духовного світу людини в їх філософії фактично ще навіть не виникл а.

Питання до Лекції 2. Наука і філософія у Дав.Греції

1. У яких народів і коли виникає філософія?.

2. У чому різниця давніх філософій?.-

3. Яке понгяття відолбражує основний спосіб європейського філософування?-

4. Які напрямки пізнавально-творчої діяльності зявились в європейській думці?-

5. Які сили персоніфікували давньогрецькі протонаукові уявлення.?

6. Як розуміти слова Гайдеггера грецька мова сама є логос?

7. Які значення слова логос і яке їхнє значення?

8. Як поділити давньогрецьку філософію-

9. Що розглядали у Мілетській школі?Д.

10. Яка категорія лежала в оснгві переходу від натурфілософії до філософії людини?-У чому її смисл?-

11. У чому сутність ідеї архе?