Вчення Платона про красу

Краса постає важливою категорією у багатьох діалогах Платона («Філеб», «Горгій», «Федр» тощо). Але в багатьох фрагментах праць зустрічається переважно порівняльна або непряма характеристику краси: краса –складова доброчинності поряд із здоров‘ям та благоденством душі; краса і доброчинність – дари богів; ієрархія життєвих благ подана у такому порядку - здоровя, краса, тілесні сили, багатство. В іншому аспекті краса тлумачиться у співставленні з центральними категоріями філософського вчення Платона і проблематики античної філософії взагалі: краса є сила, без якої неможлива справедливість. Краса характеризується через негативний аспект любові. Любов як негативна характеристика виявляє себе як захоплення і утіха суто тілесною красою поза розумом та правильною думкою. В позитивному аспекті Платон пояснює, що краса – це єдина самототожна ідея, на відміну від нескінченої множини окремих прекрасних речей. Саме цей шлях сходження до найвищих характеристик і проявів краси дозволяє долучитись до Платонівського бачення краси у її вищих проявах: краса і домірність; краса і істина; краса і благо. Але надалі він не споріднює красу і благо у заспокійливому джеркотанні думки, що гармонізує все з усім в недосяжному царстві ейдосів (ідей). Платон вважає, що за своєю красою благо «життєво» переважає красу всіх речей, а також всієї науки і навіть самої істини (R.P. VI 509a). Він протиставляє красу і благо і навіть ставить благо вище за красу. Що ж до самої краси, то учень Сократа роз’яснює своє бачення, як зазначає О.Лосєв «з граничним небажанням» і обмежується зауваженням, що краса і любов до краси –причина благоденства всіх богів і всього космосу (201a)…Тому «сяюча краса» властива всім душам в їхній небесній мандрівці (Phaedr 250b – d). Візник душі споглядає ідеальну красу вкупі з іншими ідеями. (254b). (Пер. миій В.С.)

Саме тут потрібно пригадати ключову характеристику філософської діяльності, точніше, філософського споглядання: на відміну від подальших її інтерпретацій, філософія ще не звинувачена у тому, що розчленовує світ за методом Декарта і тим більше трагічно не приречена змінити його згідно з науковою доктриною Маркса-Енгельса. Платон тільки перший серед «зрячих», кому випало випробування і честь викласти це бачення для виконання місії філософа: зафіксувати факт «бачення» і передати естафету далі. Адже примусити стати «зрячим» - неможливо, бо це навіть не вибір, а скоріше призначення (або його відсутність на цьому шляху) кожного особисто.

Доречно у цьому пункті виявити різницю насильницьки нав’язаної і переконливо прийнятої точки зору. Першу з них демонструє історично скомпрометоване поняття «ідеології», другу - вчення Платона. Адже з цієї різниці шляхів зростають випливають позицій, а з них - виростають сили, що спрямовують життєвий рух людини.

Отже, сила, що підіймає душу наверх, яка має «вести» людину на життєвому шляху до краси і блага пов’язана з її власним прагненням і потребою краси. Платон вказує на потребу та необхідність шукати красу в природі, людях, мистецтві, або прекрасно влаштованих законах, тому що коли душа поступово сходить від споглядання краси фізичної до краси наук та мистецтв, а подалі до краси звичаїв, це найкращий спосіб піднятися «золотими східцями».

Любов Платон вважає другою силою, що такою ж мірою перетворює людину і здатна підняти її у світ богів.

Філософія теж різновид любові, як це випливає із самої назви. Тому філософ на думку Платона, нагадуєЕрота: він також прагне досягти блага, він і не мудрий і не неосвічений, але є посередником між одним та другим він не володіє ні красою ні благом, тому і прагне до них.

І філософія і любов дають можливість народження чогось прекрасного: від створення прекрасних речей до прекрасних законів та справедливих ідей.

Що ж таке любов? Відповідь отримуємо в діалозі Платона «Бенкет». Спробуємо стиснути і тематично об‘єднати фрагменти діалогу щоб, підкреслити та прокоментувати деякі провідні ідеї. На базі фрагменту діалогу, що відтворює розмову Сократа з мантінеянкою Діотімою можемо побудувати таку логіку зв‘язку потреби тобто природного прагнення і способу діяльност і як свідомого шляху досягнення мети:

1. любов – не є прагненням до прекрасного (блага), а є прагненням понести (завагітніти) та народити у прекрасному;

2. це прагнення виникає з іншої спонуки – реалізувати особисту частку безсмертя і вічності, яка відпущена смертному;

3. саме народження у прекрасному і дозволяє (або створює передумови) для виконання: а) обов’язку дати іншим істотам увійти у безсмертя фактом народження у прекрасному б) отримати і реалізувати свою частку безсмертя і блага, яка надана фактом народження і перебування певний період часу у прекрасному чи в полі прекрасного, у русі до нього. Адже раніше зазначалось, що душа «витягує» виховує себе у напрямку блага і краси в разі якщо «візник» послідовно докладає зусилля для цього.

4. прагнення любові, таким чином, спосіб реалізації прагнення до безсмертя, а безсмертя – це інваріант способу існування вічних ідей. Отже людина не хоче і не може насправді бути «вічною ідеєю» але змушена бути причетна до неї у описаний вище спосіб. В разі, якщо таке прагнення як вище, піднесене стремління душі замулено темними її нашаруваннями, можна припусти, що «народження у прекрасному» відкладається і натомість реалізується народження у «менш прекрасному», тобто потворному чи більш потворному.

5.л юдина приречена кожну мить вмирати і заново народжуватися, адже вона, як і будь яка інша істота ніколи, не буває рівною самій собі, тобто весь час змінюється.

6. Прагнення до безсмертя і любові «витягує» її як сила позитивного ціннісного тяжіння, нетривка, плинна природа її існування постійно замулює душу і руйнує досягнутий результат. Але постійний рух, що створюється взаємодією протилежностей, відтворюється щомиті і зусиллями самої людини задає траєкторію смислу її долі.

Діалектика Платона найбільш повно представлена у діалогах “Парменід” і “Софіст”. Мислитель розглядає науку діалектику як основну, оскільки за її допомогою визначається сутність решти інших наук. Домінуюча роль діалектики випливає з того. що вона постає і як наука і як метод. В якості методу діалектика дозволяє чітко розділити єдине на множинне, зводити множинне до єдиного, дозволяє уявити ціле як роздільно-єдину множинність.

Платон пропонує філософу-діалектику, який буде розрізняти все за родами:

1. не приймати один і той же вид за інший, а інший за той же самий;

2.якщо досягти цього розрізнення, то досяжним стане виявлення і сприйняття однієї ідеї, яка пронизує множинність, в якій все відокремлено одне від одного;

3.далі він розрізняє, як множина відмінних одна від одної ідей охоплюються ззовні однією і навпаки, одна ідея пов’язана в одному місці сукупністю багатьох;

4.нарешті як багато ідей які відмінні одна від одної охоплюються зовні однією і, навпаки, одна ідея зв’язана в одному місці сукупністю багатьох;

5. нарешті, багато ідей цілком відокремлені одна від одної.

Все це називається здатністю розрізняти по родах, наскільки кожне може взаємодіяти (з іншим) і наскільки ні.

Соціальна філософія. Держава. Платон був першим з грецьких мислителів, хто систематично виклав вчення про державу і суспільство, які він здається, ототожнював. Згідно Платону:

1. Умова виникнення. «… держава виникає, коли кожен з нас не може забезпечити сам себе, а потребує ще багато-чого… Таким чином кожна людина залучає одного чи багатьох інших для задоволення тієї чи іншої потреби. Спільне поселення людей, які мають потребу багато у чому і збираються разом, щоб надавати одне одному допомогу і називається у нас державою» (Пер мій В.С.)

2. Ідеальна держава. Розробляючи концепцію ідеальної держави Платон виходив з ідеального ж уявлення про відповідність космосу у цілому, державі та індивідуальній душі.У державі та в душі кожної окремої людини існують однакові першооснови. Трьом першоосновам людської душі, а саме - розумному, лютому та пристрасному в державі відповідають три аналогічних начала – дорадче, захисне та ділове. Відповідно до них формується і три соціальні стани: філософів-правителів, воїнів-захисників, виробників (ремісників та землеробів).

3. Справедливість в державі. Держава, згідно мислителю, може вважатися справедливою лише у тому випадку, якщо кожен з трьох її станів виконує у ньому свою справу і не втручається і справи інших. Одночасно передбачається ієрархічна підпорядкованість цих начал в ім‘я збереження цілого.

4.Форми правління В державі можуть існувати три основні форми правління – монархія, аристократія та демократія.

У свою чергу кожна з них поділяється на дві форми:закоонна і незаконна. Законна монархія – це влада просвіченого царя, незаконна - тиранія. Влада небагатьох просвічених – аристократія, влада не багатьох таких, що думають тільки про себе – олігархі я.

Демократія як влада всіх може бути законною і незаконною Сам Платон надає перевагу царській владі.

Кожна форма держави, як вважає філософ, гине внаслідок внутрішніх суперечностей. Тому, щоб не створювати у суспільстві передумов для заворушень Платон виступає за помірність і середній достаток та засуджує як непомірне багатство так і надзвичайну бідність.

5.Управління державою Платон характеризує як царське мистецтво, головним для якого є наявність справжнього знання та здатності керувати людьми. Якщо у правителів у наявності такі якості, то неважливо, чи правлять вони за законами, чи без них, добровільно чи проти волі, бідні вони чи багаті – у будь-якому разі враховувати це не потрібно.

Такими є основні, спрямлені на догоду сьогоднішньому розумінню чи нерозумінню, положення і смисли платонівського вчення про державу. Щоб не втрачати пафос особистого, пристрасного ставлення до цієї теми, яке було насправді притаманним самому Платону, відзначимо ще декілька рис його вчення, які, будемо сподіватись, прояснюють його остаточну спрямованість і смисл. Можна припустити, що основним мотивом написання «Держави» була віра Платона у можливість такої суспільної моделі, яка дозволяє викорінити у громадян інстинкт власника. Адже, не зважаючи на «дитячий вік» тогочасного суспільства, його вже тоді просякла жага багатства.

Ще одним, можливо навіть більш фундаментальним мотивом ніж попередній, було прагнення збагнути і виконати, хоча б теоретично, природні умови справедливості та запобігти порушенню їх надалі. Адже згідно попередньому викладу справедливість – це коли кожен виконує свою роботу і не втручається у справи іншого. Таке розуміння справедливості може викликати спротив сучасної «культурної» свідомості тому, що сьогодні під цим поняттям розуміється рівність. Натомість рухало умоглядні конструкції Платона давньогрецьке уявлення про устрій Всесвіту, де все, навіть боги, керується верховним законом (Логосом) необхідності або долі. Порушення цього закону здійснюється силою, що виявляє себе як матеріальна причина і спосіб руху. Сила (аналог анаксімандровського безмежного і нестримного апейрону) неминуче виплескується за власні межі і вимагає боротьби для відновлення гармонії Всесвіту, але справедливіст ь саме в дотриманні порядку. З цього випливає розуміння справедливості: вона припускає можливість нерівності у владі.

Трагедія «Держави». Аналізуючи « Державу» Платона спадкоємець сократівської традиції мислення філософ М.Мамардашвілі зупинився на такому зауваженні мислителя: «Моя ідеальна держава є єдиною і справжньою трагедією». Це твердження було висловлено у зв‘язку з тим, що в його ідеальній державі існувала особлива ієрархія, яка поширювалась і на поетів і навіть у такій мірі, що сам Платон ставив собі питання: чи поети (тобто драматурги-трагіки) є припустимими у його державі взагалі? В одному з фрагментів твору наводиться така удавана сцена, коли іноземець запитує у громадян, які створюють для себе власну утопію – а у вашу ідеальну державу будуть допущені люди, які будуть ставити для вас трагедії? На що дається цікава відповідь: Ні, ми не будемо їх допускати, тому що наша ідеальна держава і є справжня і єдина-однісінька трагедія.

М. Мамардашвілі так тлумачить смисл наведеного уривку: трагедія, яка розігрується на сцені має оманливий ефект вистави, яка подається для глядача. Глядач споживає цю виставу – прийшов, подивися, провів час і пішов додому. З цього випливає, що поет – це людина яка професійно створює те, що можна споживати у часи дозвілля. Платон же має на увазі, що ідеальна держава це така держава, у якій громадяни не є глядачами, а самі постають акторами реальної трагедії, яку вони створюють розгортанням платонівського сценарію під назвою «Держава». І трагедія тут створютиься тим, що учасник цього насправді правдивого дійства може бути тільки героєм, оскільки його життя – це свідоме зусилля по виконанню тих умов, які насправді і роблять його вільним. (Див М.Мамардашвілі «Естетика мышления».)

Держава і щастя громадян. Хоча подібна аргументація і може справити враженняпафосом своєї ідеальної мети, однак питання практичної досяжності цієї мети нерозривно пов’язано з проблемою земного щастя її громадян. На закид Адіманта, що не дуже щасливими є люди у такій державі, відповідь дає Сократ. Її смисл: ця держава утворена не для того, щоб зробити щасливими один із прошарків її населення, але навпаки, всю державу у цілому. Адже саме у такій державі ми сподіваємось знайти справедливість, а несправедливість, навпаки, у найгіршому державному устрої... отже, не змушуй мене, Адімант, поєднувати з посадою стражів таке щастя, що воно зробить їх ким завгодно, тільки не стражами.

Теорія ідей. Теорія ідей, яку вважають найбільш вагомим концептуально - теоретичним внеском Платона у філософію і як наслідок - науку, у скороченому і спрощеному вигляді, як зазвичай або для зручності розуміння її іноді подають, полягає у твердженні, що матеріальний світ є породженням світу ідеального, а ідеальний світ складається з ідей (первинних утворень, сутностей, ейдосів, архетипів тощо) – досконалих і тому незнищенних носіїв самого принципу речі, а також механізму її виробництва у вигляді матеріальної копії у цьому світі.

Так це чи ні, насправді, можна тільки здогадуватись, оскільки знаходячись в царині умоглядних припущень можна тільки множити їхню кількість і нескінченно воювати з легіонами примар – інших тлумачень платонівських концептів, думок і міфів. Тому, найкращим шляхом було б звернутись до його праць самостійно, чому може сприяти дві стислі репліки з Платона, які обґрунтовують чи ставлять під сумнів викладену вище теорію ідей, а також стосуються способу нашого сприйняття:

1. Платон стверджує, що є багато красивих речей і на цій підставі виводить твердження, що існує прекрасне саме по собі. Слід звернути увагу на прихований виверт цього твердження: із нашої згоди з тим, що існує багато «красивих речей» ідея красивого як такого не випливає. Але якщо бути справедливим у розумінні «рівним», то з цього твердження може випливати, що існує також багато потворних речей, тому можна допустити що існує ідея потворного. Також можна припустити, що кількість речей які існують дорівнює кількості ідей, з яких вони випливають. Однак ці заперечення чи міркування носять історично більш пізній характер і не могли б з‘явитись без попередньої появи теорії ідей Платона.

2.Платон стверджує, на продовження саме цієї лінії міркувань, що матеріальні речі можна бачити, але не мислити, а ідеї навпаки, можна мислити, але не бачити. Водночас, у своєму знаменитому міфові про печеру Платон починає змальовувати саме світ речей для створення уявлення у свого співрозмовника Главкона про світ ідей, а не навпаки. Проблема, разом з тим, полягає у тому, що ані шляхом пробудження уяви, яку потрібно оживити муляжами матеріальних речей, ані шляхом використання метафор на кшталт візника у колісниці душі, не можна поєднати ні живим, ні логічним зв’язком прірву, що утворена припущенням про два світи: адже люди,(всі люди, у тому числі і Платон) на його ж твердження - це бранці печери, які «... цілком і повністю приймали б за істину тіні предметів, що їх проносять повз них за межами печери» - з цього випливає, що і сам Платон є тільки тінню істини, що може примарно відбиватися на стінах печери. З іншого боку, якщо допустити, що саме Платону відкрилась істина в своїй безпосередній очевидності, тоді виникає запитання істина - це предмет чи все ж таки ідея? Якщо предмет, який за його ж, Платона, розповіддю відкидав тіні у печеру, то ідея стає або непотрібна, або відсувається у пізнанні ще дальше. Якщо це все ж таки ідея, то спосіб виробництва нею речей так і не відкрився, оскільки умоглядно явлене для Платона існування ідеї аж ніяк не робить її достовірною для його співрозмовника Главкона. Крім того варто врахувати, що під Главконом можна розуміти не тільки ідею людини як такої, але і всю множину греків, які були сучасниками Платона і потребували допомоги у роз’ясненні способу споглядання ідей.

Де знаходяться ідеї. Слід додати, що Платона, вочевидь теж турбували питання взаємодії світу матеріального зі світом ідей, тому було запропоновано три варіанти відповіді:

1. ідеї знаходяться у матеріальних речах і ми видобуваємо їх як смисл, коли пізнаємо чи створюємо річ. Таке рішення є прийнятним, за тим виключенням, що матеріального розташування ідеї як окремого простору в речі немає, а будь-яке інше рішення відтворює попередню проблему.

2. ідеї знаходяться у розумі. Це рішення власне досить очевидне, але воно відносить всі подальші міркування у царину індивідуального розуму і не передбачає застосування принципу загального аналізу і пізнання – а саме, кожна людина являє собою індивідуальний (суб’єктивний) тобто унікальний, а не загальний спосіб виявлення загального. Отже, загального, як такого не існує.Тобто, не існує ідеї.

3. Ідеї не знаходяться ні в матеріальних речах ні у розумі, а у якомусь третьому світі, який Платон назвав Гіперуранією (дослівно - “по той бік неба”). Це ідея, до якої схилявся сам Платон, є достатньо парадоксальною. Водночас, якщо розглянути під цим кутом зору теоретичні пошуки фізики і космології минулого століття і теперішнього часу, виявиться що вона і є найбільш плідною для точних (фундаментальних) наук. Адже їх пошуки спрямовані на розгадку таємниці описування функціонування матеріальних систем - від макрооб’єктів до мікрооб’єктів і утворення матеріального на рівні хвильового і енергетичного стану реальності. В цьому випадку матеріальне, власне, є способом граничного узагальнення властивостей зовнішнього середовища. Після виявлення принципового зв‘язку спостерігача з об’єктом спостереження в умовах проведення експериментів з гранично елементарними станами речовини, відкриття бозону «Хіггса», який, умовно кажучи, утворює матеріальні частинки, а також встановлення наявності у Всесвіті переваги обсягів «темної» матерії та «темної» енергії відносно матерії та енергії «світлої», наявність Гіперуранії не здається таким вже й фантастичним припущенням.

Питання до Лекції 4. Платон.