2018-01-21
265
Один з аспектів значущості філософського спадку давньогрецьких філософів Платона і Аристотеля у тому, що в ньому втілено весь спектр подальшого розгалуження європейської філософської думки. І якщо Платон спираючись на Сократа або іноді “прикриваючись” ним відкриває вічнозелену філософську проблему матеріального та ідеального світів, то Аристотель, в процесі опису та систематизації всіх природничо-наукових та соціо-гуманітарних напрямків знання пропонував і вирішення проблем, які на той час накопичились чи які відкривались йому у процесі тотального осмислення світу і його явищ. Аристотель не тільки виклав риторику, тобто узагальнив та впорядкував прийоми та методи мовлення і переконання. Сила його красномовства і логіки така, що протягом багатьох століть він був з одного боку безперечним автортитетом всієї католицької теології, а з іншого, його витлумачена матеріалістично позиція давала наснагу у філософських розвідках такому заповзятомуматеріалісту і атеісту як Володимир Ленін.
Філософія Аристотеля з іі ідеєю Бога-пешодвигуна могла б знаменувати кінець філософії, але ідея руху - а може й сам рух - не дозволяє людині зупинитися. У тому числі і в царині філософії. Тому не буде помилкою вважати, що після злетів давньогрецької філософії починається загальне погіршення пояснювальної спроможності людини як цілісної істоти на тлі окремих злетів і знахідок у подальшій історії, що і стає критерієм прогресу у культурі яка вважав у свій час Ф.Ніцше. На захист “людини, що погіршується” слід зауважити, що йдеться не про функцію “погіршення Аристотеля” як самоціль науки взагалі, а про спробу відобразити загальний процес, що відбувається як об'єктивне погіршення самого світу. Про цю радикальну тенденцію - тобто перебування людства у калі-юзі (знаменний збіг слів українською)- було відомо ще у Давній Індії. На даному етапі розгляду варто взяти до уваги, що за простою аристотелевською логікою і сама здатність пізнавати- у зв'язку із зіпсуванням світу і людини - стає зіпсованою. І якщо істина це все ж таки добро- ну нехай і краса - то ми породжуємо (або пізнаємо, що може бути тотожним у певному сенсі) більше зла ніж добра. Згідно вже Августинівському тлумаченню природи зла йдеться про применшення добра, його псуванню, втраті добром своєї якості (рос. “умалению). Але ж “неякісна онтологія” теж існує. Навіть тимчасово. Водночас як бути з твердженням, що немає нічого більш стійкого ніж тимчасовість. “Тимчасовість” як стан буття не прагне ідеалу і не може триматися за ідеал і тим стверджує новий принцип свого існування: існування є а сутності, тобто його зразка, схеми, ідеї, його ідеального зразка -немає.
Можливо хиба, потворність і зло теж істина у якомусь іншому розумінні? Адже досить очевидною є ситуація, що світ стає зіпсованим і злим. Якщо не брати до уваги випадки патологічного, а тому самозаперечуваного оптимізму, що насправді виявляються формою ілюзорного світосприйняття, гносеологічний вимір діяльності людини можна розділити на істину і хибу та зло і добро. (Класичним є ще й вимір краси та потворності.) Відмінність між першим і другим виміром радикальна: якщо пізнання істини відбувається як рух крізь хибу і цей рух, як вважається є природним станом і способом досягнення істини, то досягнення добра шляхом здійснення моральних помилок і вчинення зла є досить проблемним твердженням. Адже моральне зло не виправне. Його можна тільки перетерпіти і забути. У кращому випадку спробувати пробачити. Але його не можна виправити.
І тут потрібно дати відповідь щодо природи світу, який псується і несе у собі зло: або він псується сам по собі, або тому що ми вивчаємо його? Навіть якщо спробувати відповісти на поставлене питання, то відповідь буде не у цьому рядку текста. Адже істину по-перше, не можна проголосити, а можна тільки пережити (бо це процес, як заповів інший універсальний філософ Г.Гегель), по-друге, це знову ж таки рух, тобто її заперечення. Якщо шукати остаточної і незмінної відповіді на всі питання, то краще зупинитись на Платоні чи Аристотелі. Зауважимо тільки, що ознайомлення з викладеними нижче положеннями має слугувати формуванню загальної установки на фіналізацію людської історії і її двигунів з точки зору їх сучасного осмислення, тобто самоусвідомлення людиною себе як родової істоти, яка намагається вийти за власні межі і заперечити сама себе. Історично це відбувається як процесс наближення до самознищення в силу природних тенеденцій розвитку людини. Але з точки зору сутнісного призначення людини, у неї є шанс на самозбереження в разі досягнення стану усвідомлення себе як кінцевої істоти яка прагне знайти точку опори для стрибка у нескінченість. Фактично, це пошук двигуна. Але не для всього Всесвіту, як у Аристотеля, а тільки для окремого людства яке існує на Землі. І сенс “філософії науки” у тому щоб наблизити досягнення цієї мети. Саме з цих позицій слід спробувати розглядати лінію розвитку гіпотетичної “людини розумної” у вигляді Платона і Аристотеля, узяту допоки на початку її історичного становлення 2,5 тис. років у минулому часі.
Платон (428 — 347 р.р. до н. е.) народився в аристократичній родині в Афінах. В двадцятирічному віці він познайомився з Сократом, і це знайомство стало вирішальним у його подальшому житті та діяльності. Протягом восьми років до останнього дня життя Сократа Платон залишався захопленим учнем та послідовником свого вчителя, якого він згодом називав «найбільш гідною та справедливою людиною». Після періоду мандрів, Платон створив свою знамениту Академію де прожив весь залишок життя і яка проіснувала майже тисячу років.
Онтологія. У Платона немає творів, що спеціально присвячені розробці проблем пізнання, буття чи діалектики. Його ідеї викладені у багатьох діалогах. Вчення про буття, зокрема, переважно міститься в діалогах “Держава»”, “Теетет”, “Парменід”, “Філеб”, “Тімей”, “Софіст”, “Федон”, “Федр” та листах Платона. В основу вчення про буття Платоном покладено три субстанції: єдине, розум і душа. Остаточно прояснити сутність цих понять (першооснов) досить складно у чітко формалізованому вигляді, внаслідок приписування їм властивостей часто суперечливих і навіть таких, що виключають одна одну.
Єдине тлумачиться Платоном, переважно, як основа будь-якого буття та дійсності, як першооснова і наближене до узагальненого розуміння архе (апейрона). Зокрема йдеться про те, що єдине не має ніяких ознак чи будь-яких властивостей за якими можна було б визначити його сутність.
1.воно не має частин;
2.внаслідок цього не може мати ні початку, ні кінця ні середини;
3.водночас, єдине не є буття, а постає як ніщо;
4.єдине виявляє себе як єдине, але одночасно, як множинне і нескінчена множина;
5. врешті-решт єдине тлумачиться Платоном як щось, про що взагалі нічого певного не можна сказати, оскільки воно вище всіх досяжних людському розуму розумінь, перевершує будь-яке буття, будь-які відчуття та будь-якій рівень мислення.
6.головне, що з певністю можна сказати про єдине, зазначає Платон у «Парменіді» - це те, що у випадку якщо єдине не існує, то і будь-що інше не існує.
Розум. Першоосновой будь-якого сущого – явищ та речей - у Платона виступає також розум. Звичайно, розум тлумачиться Платоном не тільки як основа буття, але й як фундаментальний інструмент пізнання. Але зважимо, що Диявол, як відомо, криється у деталях. Такою «деталлю», на наш погляд, є припущення про множинність причин і про розум як “варіант” першопричини. Адже якщо “першопричина” не одна, тобто це- складна, композитна сутність, то для неї має бути застосована вимога подальшого спрощення. Тобто, Розум- не пешопричина.Крім того, розум, якщо уявлення про нього утворено по аналогії з людським (а іншого не можна утворити), то його головною властивістю є здатність похідного, а не первинного твердження. Іншими словами розуму потрібен предмет відображення, яким не може бути він сам. Отже, він не може бути першопричиною. Крім того, слід зважити на такий “не науковий” аргумент: розум - не моральний. Якщо це так, то з розуму як першопричини мораль аж ніяк не може випливати, вона у ньому не міститься. А це суперечить уявленню про першопричину як джерело вього подальшого існування Всесвіту і людини у тому числі. Водночас Платон припускав можливість такої сукупності тверджень щодо розуму:
1.розум разом з іншими першопричинами становить сутність всесвіту, саме тому мудреці вважають, що «розум у нас – цар неба і землі…»
2.розум не тільки одна з складових Всесвіту, він також вносить порядок і розуміння у нього. «Розум упорядковує все», у тому числі, “явища, гідні світового порядку - Сонця, Місяця, зірок та всього кругообертання небесного склепіння».
3.у Платона зустрічаються висловлювання, у яких розум постає як життя, як дещо живе, але, насправді, розум тлумачиться не як яка-небудь жива істота або властивість;
4. швидше розум бачиться як спроба раціонального узагальнення мислителем родового поняття живого, що сягає своїм корінням метафізичних глибин буття. Можна так трактувати це положення, що розум – це прагнення самого розуму зрозуміти і здійснити себе у всіх формах живого (включно з людиною) які стають свідченням його буттєвої дієвості.
Душа. Третя основна онтологічна субстанція у Платона — душа, яка поділяється на «світову душу» та «індивідуальну душу». Душа – дещо створене внаслідок змішування вічної сутності та плинної сутності, тобто такої, що залежить від часу. Душа постає як суще, щоб об‘єднати світ ідей з тілесним світом.
