Лекція 5. Біфуркація думки:Аристотель

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) народився у Стагирі. Його батько був домашнім лікарем царя Македонії. У віці 18 років Аристотель прибув до Афін і став учнем Платона. Він залишався в Академії протягом 20 років, до смерті вчителя. З 343 р. до н. е. Аристотель протягом трьох років був вихователем Олександра Великого.

Аристотель був першим мислителем, який створив всебічну систему філософсько-наукового знання, яка охоплювала всі сфери людського розвитку: соціологію, філософію, політику, логіку, фізику, біологію, психологію тощо. Мислитель залишив безліч творів, у яких приступне на той час знання було приведено у суворий систематичний порядок. Ось назви деяких його робіт, що і дотепер часто стають творчим джерелом і теоретичною базою наукових розвідок: "Аналітика", "Нікомахова етика", "Політика", "Поетика", "Фізика", "Риторика", "Про душу", а також один з головних творів світової філософії "Метафізика".

Характеризуючи деякі ідеї мислителя можна не тільки оцінити масштабність та універсалізм його поглядів, але й побачити принципову незавершеність, відкритість філософського пошуку істини:

Метафізика. В I ст. до н. е. грецький вчений Андронік з Родоса, впорядковуючи творчу спадщину Аристотеля, дав назву "Метафізика" групі творів з 14 книг, написаних мислителем після рабіт, що стосуються фізики.В цій групі творів розглядались проблеми буття і пізнання. З часом термін "метафізика" набув суто філософського значення, а певною мірою навіть став його синонімом. Отже, метафізика це:

а) у певній традиції розуміється як підхід, протилежний діалектиці;

б) філософське вчення про першооснови (основоположні принципи) буття речей;

в) метод філософського дослідження, що спирається не на чуттєве сприйняття, а на умоглядність, тобто на споглядання інтелектуальне. Це –те, що розум «бачить» у речі як таке, що становить її сутність, яка не представлена прямо у чуттєвому сприйнятті людини.

Але як можна розумом «бачити» сутність речі? Оскількі зір, як втім й решта органів чуття не дають нам такої можливості, слід зрозуміти, що йдеться про метафору, а остання, за умови точного знаходження і використання її, виконує в пізнання роль містка до прямого знання. "Побачити" сутність розумом означає дивним чином сприйняти як даність те, що не може мати прямого чуттєвого втілення для ока. Звернемо увагу на сполучення «дивним чином». Тобто стверджується, що «розумний погляд» будує чи сприймає певний образ, який знаходиться не в матеріальному, а в іншому, духовному, ідеальному, смисловому, понятійному – назвемо його як завгодно - просторі «нашого» буття. Відкриття того, що такий простір (або царина) існує насправді викликає подив у кожного, хто потрапляє туди. Тому Аристотель й говорить, що філософія починається із здивування. Але виникає проблема - як помістити промінь істини, що виблискує з царини умоглядності у решето, сплетене зі слів? Варто звернутись безпосередньо до історії. У ній логіка наукового пізнання меж можливого практично випробовується силою людського бажання осягнення та відкриття дивного і чарівного, яке в культурі втілено у міфі, в релігії – у диві, а в філософії – в понятті "метафізика". Тому, якщо продовжити думку Аристотеля, можна сказати, що метафізика – це само суще здивування, тобто здивування, що само себе відтворює і само себе рухає. Фактично, здивування, лежить в основі всього людського сприйняття – адже спочатку, людина все ж таки дивується, а тільки потім радується чи лякається, навіть якщо ця перша реакція здивування вже глибоко прихована і придушена історичними нашаруваннями. Отже, здивування лежить і в основі пізнання - адже щоб пізнавати ми спочатку маємо сприймати щось. Однак пізнання являє собою і процес і результат. В процесі пізнання людина послідовно накопичує враження та схеми дії, які повинні «затухнути» та «померти» у досягнутому результаті При постановці конкретних практичних цілей так і відбувається. Це врешті-решт не дивно, адже досягнуто важкий, але закономірний результат. Здивування ж виявляє себе у трьох іпостасях:

-здивування як практичний результат. Воно виявляє себе у тому, що ніколи не дає завершитись пізнанню, воно його постійно відновлює, відтворює, розширює його сферу у всіх можливих напрямках;

-здивування як життєва потреба. Воно виявляє себе у тому, що душа рухає себе далі й далі, оскільки не хоче помирати;

-здивування як таке, тобто само суще. Воно можливо у тому, що «родзинка» цього руху душі – метафізика - ні на чому не тримається. Це майже чистий фокус. Адже метафізика, за визначенням – пошук першооснови всього умоглядними засобами – не має ані практичної користі, ані задовільного причинного пояснення в межах і умовах людського існування. Це і є згідно Аристотелю, свобода і філософія як її втілення. "І так само як вільною називаємо людину яка живе заради самої себе, а не для іншої, так само і ця наука єдино вільна, бо вона єдина існує заради самої себе". (Пер мій В.С.)

Таким чином, філософія починається із здивування тому, що вся практична користь закінчується у межах матеріального світу, а в її царину - тобто в метафізику як умоглядний пошук першооснов - не може потрапити ні одна "практична" наука. У цій царині метафізика рухає сама себе, бо предмет, метод і мотив поєднуються і виходять за межі можливого для кількісного пізнання, за межі чуттєвого світу. За цією межею – все нове. Там, у сфері свободи, де все - дивовижне, і знаходяться великі відкриття та випробування людського духу.

Класифікація наук. Виходячи з такого тлумачення філософії, Аристотель сформулював принципи классифікації наук. На його думку, всі науки можна разділити на 3 группы:

1. Теоретичні науки, до яких відносяться філософія, фізика, математика. Характерною рисою цих наук є те, що їхня ціль – знання заради самого знання.

2. Практичні науки. До них можна віднести етику і політику Вони пізнають дійсність заради досягнення моральної досконалості людини.

3. Продуктивні науки - метеорологія, біология та інші. Вони мають на меті знаня, яке допомагає у конструюванні певних об’єктів.

Проте, як бути з пошуком першооснови? Адже слово «метафізика» – само суще здивування, врешті-решт, теж метафора, у якій говориться про стан розуму під час спостерігання сутностей. А що ми можемо сказати про наслідки цього умоспоглядання? Необхідно повторити - не існує, у смислі вказівки на конкретну річ, ані самої першооснови, ані сутності, ані методу, який веде, таким чином, до їхнього виявлення. Зазначимо, що в останній фразі майже свідомо допущено неточність. Спробуємо її прояснити. Про виявлення чого йдеться? Конкретної речі? - Якщо так, то конкретної речі, яка б задовольняла всі пізнавальні вимоги людини - немає. Тобто, немає речі, споглядання якої відповідала всім вимогам пізнавальної потреби людини. А поняття. які ми використовуємо? Так, вони окреслюють коло перебування істини. Але їх сутність постулюється, а не констатується, а існування істини за ними припускається, а не сприймається. Ця інтрига триває у європейській філософії вже більш ніж два тисячоліття. Зі сполученнями цих та подібних слів, а також тлумаченнями їхніх смислів і грається вся філософія. Але завдяки цій грі створюється понятійне поле, на якому наука сіє свої знаки своїм методом і отримує конкретні результати. Тому можна стверджувати, що в царині філософії долається та відновлюється вічна проблема відношення мислення до буття або слова (означника) до предмету, речі (означуваного) якщо переводити її в сферу інших пізнавальних підходів. Вчення про першооснову Аристотель розвиває у "Метафізиці", попередньо піддавши критичному розбору погляди Платона.

Критика теорії ідей Платона. Для наочності відтворимо вже наведену концепцію Платона: існує множина речей та явищ матеріального світу та множина понять та уявлень про ці речі так явища. Поняття або ідеї речей незалежні від їхнього чуттєвого втілення та існують самі по собі. Водночас речі залежні від світу ідей: ідеї їх породжують. Люди, як випливає з попередніх міркувань, відображують у свідомості обидві означені множини.

Внаслідок потреби людини встановлювати у світі причинно-наслідкові зв’язки і, таким чином, пояснювати і пізнавати його, пропонується вважати, що множина понять та уявлень людини про світ, яка утворює окрему царину ідеальних сутностей, є причиною матеріального світу. Адже ми не пізнаємо кожного разу окрему людину, тварину чи рослину заново. Ми виходимо з певного загального уявлення про окрему річ чи явище і “підводимо” під нього кожну окрему істоту чи явище. Отже множина таких уявлень і складає царину ідей. Аристотель сформулював такі заперечення відносно теорії ідей:

1. Непотрібність ідей для пізнання. Уводячи «ідеї», Платон тільки подвоює світ речей, що вже існують, але не розкриває для знання ніяких нових властивостей у самій їхній природі; у змісті ідей немає нічого, чим би вони відрізнялись від відповідних їм чуттєвих речей.

2.Непотрібність ідей для чуттєвого сприйняття. Оскільки область «ідей» цілком відокремлена від світу чуттєвих речей, то і область або світ «ідей» недосяжна не тільки для пізнання але й для чуттєвого сприйняття.

3.Непотрібність ідей для здійснення руху. Оскільки ідеї утворюють особливий і абсолютно окремий, замкнений світ сутностей, то Платон нездатен вказати причину безперервних змін, які відбуваються у чуттєвому світі.

4.Непотрібне копіювання, або проблема "третьої людини". В процесі осмислення платонівського вчення вчення виникає необхідність постійно примножувати кількість спільних для обох світів понять та сутностей. Перші три аргументи є таким чином близькими за смислом і вказують швидше на нестаток пояснювальної (еврістичної) сили, ніж на логічну суперечливість теорії, у той час як останній аргумент заслуговує на окремий розгляд. Б.Рассел так розглядає сутність аристотелевсого заперечення Платону у цьому пункті: якщо людина є людиною, тому що вона схожа на ідеальну людину, то має бути ще більш ідеальна людина, на яку схожа і проста людина і ідеальна людина. І далі. Англійській філософ заключає, що в разі коли індивіди мають спільну ознаку (предикат), то це не може відбуватись з причини наявності відношення до чогось того ж самого роду, що і вони самі, але по відношенню до більш ідеального. (Б.Рассел "История Западной философии"). Іншими словами, двоє можуть вважати себе абсолютно різними або абсолютно схожими. Для встановлення відмінностей або подібності потрібна третя людина. Звернемо увагу, що у наведеній думці Б.Рассела абсолютно важливим є не додаток «більш ідеальна третя людина», а саме ствердження начеб-то необхідності третьої людини. Це підкреслювання дозволяє розкрити можливу причину суперечності. Платон говорить про «ідеальну» людину, а Аристотель - про «загальну». В багатьох випадках українська мова виявляється не дуже пристосованою для філософії, але у даному випадку навпаки, передає сутність проблеми краще. Ми можемо використати слово «спільне» замість російськомовного «общее» для характеристики наявних у всіх людях, що порівнюються, схожих ознак. В разі, коли для цього використати поняття «общєє» воно буде змішуватись за смислом з поняттям «ідеальне». Адже «общєє» традиційно розуміється у ланцюжку: спільне - загальне-ідеальне, де між загальним та ідеальним лежить уявлення про рівність предикатів що виводиться на основі встановлення їх позірної функціонально-смислової цілісності. Сукупність функціонально-смислових єдностей різних родів веде, у випадку людини, до уявлення про ідеальну людину як якісне утворення. Платон же говорить про світ ідеальних сутностей як про результат споглядання, а не про вимушений логічний висновок, який випливає з твердження про наявність спільного («общего») для всіх людей зразка. Насправді ніякого дійсно спільного у людей немає. Всі люди різні і різні не тільки у фізичних, розумових, морально-психологічних якостях, але й у такому радикальному випадку, як факт і дата народження-смерті. Адже класичний силогізм формальної логіки, яким, начеб-то з необхідністю встановлюється що: всі люди смертні, Сократ людина, отже Сократ смертний, нехтує той факт, що твердження це «лунає» не з вуст Сократа чи Аристотеля, а удаваної третьої людини, яка, як ми з‘ясовуємо, насправді не існує. Коли ж ми уявимо, що сам Аристотель стверджує свій вищенаведений знаменитий силогізм відносно Сократа, то йому нікого взяти за «общєє». Це може бути тільки реальна третя людина на кшталт справжнього Платона. А він як раз заперечує твердження Аристотеля і, хоча можна привести тисячу інших, згодних з Аристотелем, вони не доведуть вірність логіки Аристотеля. Адже логіка - це «закон мислення”, тобто неповного у кожний момент відображення світу, а не самого світу, який Аристотель, зрозуміло, логікою не вичерпав. Це тільки логічне припущення, яке випливає з визнання людиною власної здатності пізнавати на основі порівняння одиничного екземпляра чогось з його ідеальним, тобто «досконалим» зразком. Але ж досконалість - річ відносна і ситуативна, вона залежить від сукупності якостей, які ми вкладаємо у саму річ в залежності від ситуативного смислу даного поняття. Сукупність таких статичних зразків по всіх родах речей і становить зміст ідеального царства Платона. Водночас проблема третьої людини виникає у результаті порівняння не з ідеальним архетипом одиничних екземплярів чогось, а в результаті знаходження спільних якостей (предикатів) одиничних екземплярів, які самі по собі не є ідеальними. Саме це і дає можливість порівнювати їх між собою. Адже у протилежному випадку два ідеальних предмета одного роду перетворювались би в один у наслідок їхньої тотожності якомусь ідеальному зразку, а проблема «третьої людини» перетворилась би в проблему однієї-єдиної людини. Власне це так і є: вищенаведений розгляд дозволяє сформулювати аргумент Аристотеля як проблему самої людини (внутрішню), а не як проблему «третіх людей» (зовнішню).

Розглянутий аргумент Аристотеля про «третю людину» певним чином угадує наперед проблему свідомості у тому вигляді, як вона постала у філософії 20-го-21 століття: виявляється, що здатність людини розглядати одиничне з точки зору його спільності з іншим одиничним та з точки зору відповідності одиничного своєму ідеальному зразку є реалізація властивості свідомості як такої виносити (трансцендентувати) себе за власні межі (у даному випадку - за межі свідомості окремої людини) і гадати, що у такому вигляді попередні характеристики самого сприйняття зберігаються. Саме це можна вважати рішенням проблеми «третьої людини» і формулюванням нової: якщо свідомість може існувати за межами самої людини, як вона може сприйматися свідомістю самої людини? Власне це є і проблема людини і проблема науки і проблема філософії- але для останньої- ще й безпосередньо її предмет.В результаті наука отримує поштовх для теоретичних узагальнень та практичної їх перевірки.

Субстанція і універсалії. Пошук першоджерела завжди надавав мислителям поштовх для творення різноманітних концепцій буття. Тому, певною мірою, можна стверджувати, що платонівська теорія ідей у філософії Аристотеля трансформувалась у вчення про субстанцію та універсалії. Вочевидь, що критика Аристотелем платонівської теорії вимагала більш переконливого вчення. Його складовими стали положення про субстанцію та універсалії. У цілому універсалії повинні були перекинути місток між чуттєвим та ідеальним світом, однак його побудова зумовила лише необхідність зводити все нові понятійні редути, без можливості, натомість проодемонструвати “наживо” сам перехід від ідеї до матерії.

Отже, на відміну від Платона Аристотель починає з речей, а не з ідей. Під субстанцією Стагирит розуміє те, що означається ім'ям власним. Наприклад, “Сонце” або “Сократ”. “цей черевик” або цей “човен”. Як констатація наявності конкретного предмету такий підхід є абсолютно вірним. Але ж ми шукаємо причину причин. На догоду тезі про унікальність кожної речі сьогодні ми припускаємо, що навіть електрони мають індивідуальну волю: обирати отвір, крізь який вони зможуть потрапити на фіксуючий екран експериментатора. Але ж чи не руйнує це докорінно ідею первоначала як таку?Або ж потрібно було б тоді увести поняття “цей світ” чи “наш Бог” та “їхній бог”. Важливо зазначити, що для Аристотеля — а йдеться про нього- так питання не стояло.

Далі, універсалією зветься те, що позначається прикметником, позначає властивість або має назву класу: “жовтий” “ смертний”, “людина”. Але подалі відбувається найбільш цікаве - ми змушені, в силу сутнісних характеристик самої людини, домислити те, що чого філософ не стверджував, але що з необхідністю має випливати з попередніх міркувань. Ця процедура має назву логіка.

Логика. Філософ вважав, що у логіці він спирається на непорушні закони мислення, і тому за їх допомогою, чи то на підставі їх застосування ми можемо отримати істинне знання. Його базова формула у тому, що не світ ідей породжує чуттєвий світ, а навпаки. Однак саме тут, здається потрібно проявити, назвемо її так, - когнітивну пильність. Адже у пошуку метафізичної першооснови ми нічого не можемо сприймати безпосередньо. Тому йдеться про те, що варто визнати тільки наявність спільних ознак речей, а не причинно-наслідковий зв'язок їхньої появи, нехай у будь-якій послідовності його проголошувати. «Здається, не можливо проголошувати -зазначає Аристотель- що який-небудь універсальний термін повинен бути іменем субстанції. Тому що... субстанцією кожної речи є те, що властиве тільки їй, що не належиьть будь-чому іншому; але універсалія є спільною (“общей” рос.), оскільки називається спльним (“общим” рос.) те, що належить більше ніж одній речі.” Зауважимо, що наведене твердження містить суперечність, яка у цілому була розглянута на прикладі «третьої людини». А саме: по-перше наявність “общєго” (спільного) аж ніяк не визначає здатність породжувати ним будь-що, зокрема субстанцію у вигляді черевика чи Сократа; по-друге, оскільки субстанція унікальна, тобто має тільки їй притаманні властивості, то про це не може дізнатися інша унікальна субстанція, зокрема Аристотель, бо вони не мають спільних пізнавальних предикатів, зокрема, наприклад, спільного розуму, а спільність такої ознаки як жовтий колір є суб'єктивним сприйняттям а не об'єктивною якістю, як було відомо вже скептикам.

Проблема розуміння вчення про субстанції та універсалії. Стає зрозумілим, що вся справа у свідомості, тобто у розумі, який врешті - решт Аристотель і проголошує першодвигуном і першоначалом відповідно.

Етика і політика. З імям Аристотеля повязуються три праці з етики: «Нікомахова етика», «Евдемова етика” та “Велика етика”. Прикметно, що Аристотель вважав її наукою і результативність філософії пов'язував саме з нею. Етика як практична наука має вказати шлях досягнення людиною щастя і блага. У широкому смислі досягнення людиною щастя і блага є завданням політики. Природна мета політики- щастя та доброчинність всіх громадян. Оскільки Аристотель вважає що людина- політична істота, то їй необхідно оточення подібних до неї істот. Щоб досягти найвищої досконалості вона потебує суспільства, оскільки тільки у суспільстві спільне благо панує над індивідуальним, яек- тільки частина загального. Якою ж має бути держава? Аристотель виходить з необхідності встановлення справедливого політичного державного устрою та виокремлює його суттєві ознаки. Він відзначає, що «головною причиною руйнування політій та аристократій є ті відхилення від справедливості, що зустрічаються у самому державномку устрої». Мислитель не ототожнює справедливість з певною формою державного устрою, хоча явно віддає перевагу політії, у якій більшість править на користь загального добра. Вона утворюється у результаті поєднання двох неправильних форм - олігархії і демократії і являє собою втілення ідеалу серединного стану у всьому: у звичаях- помірність; у майні- середній статок; у владі- середній прошарок. Це- конституційна, помірно-демократична республіка. Однак, як зауважує сам Аристотель, така форма держави складається вкрай рідко та у небагатьох. Аристотель формулює принцип хорошого державного устрою: «найкраще існування для кожногоь окремо та й для держави у цілому є таке, у результаті якого доброчесність настільки забезпечена зовнішніми благами, що внаслідок цього виявляється можливим вчиняти відповідно до вимог доброчесності». Не зважаючи на правильність цієї думки зауважимо, що така вимога є не тільки утопічною і такою, що здається перекладає зусилля щодо підтримання рівня «зовнішніх благ» на якісь інші суспільні прошарки, а не на самих доброчесних громадян, у ній досить чітко окреслений момент корисливості самих доброчесних громадян, які прирівнюють власну доброчесніть до умови отримання-забезпечення, фактично покупки зовнішніх благ. За такого тлумачення сувора держава Платона здається якщо не більш імовірною, то більш справедливою. Етика у вузькому смислі -це шлях індивідуального досягнення щастя, а останнє неможливо без дорочесності. Аристотель поділяє чесноти на два види. Перший - власне етичні- такі, що досягаються вихованням і фактично успадковуються індивідом разом з суспільною звичаєвістю і традиціями. Етична чеснота- середина між крайнощами: мужність - між боягузством і лютістю, великодушність- середина між скнарістю та марнотратством. Серед етичних чеснот головними є справедливість і дружба, яка дозволяє вести справи у суспільстві. Другий - діаноетичні — такі, що залежать від діяльності розуму. Останній у свою чергу поділяється на власне розум і здоровий глузд. У цій номінації розсудливість проголошується головною цнотою здорового глузду, а мудрість- розуму. І якщо розсудливість дозволяє людині опанувати своїми пристрастями і афектами, то мудрість власне полягає у спогляданні Бога, оскільки власне сама мудрість є тільки у Нього. Таким чином, одним з можливих висновків стосовно політичної та етичної сторін аристотелевської філософської концепції є те, що досягнення суспільної досконалості у формі державного устрою є мало імовірним і крихким, а формування чеснот, які мають бути фундаментом суспільного благоденства значною мірою є або звичаєвим- тоді активна роль особистості нівелюється, або є розпорошеним у нескінченості спогляданням божественої мудрості. Якщо ж звернутись до практичної поради аритотелевської етики то вона переважно зводиться до вміння вести справи у відповідності з розумінням власної користі уникаючи крайнощів цього шляху. Така етика хоча і постає “безрозмірною” як ще одна універсалія в аристотелівській концепції, але навіть не наближається до реальних трагедій та драм людської душі. Тобто у цьому випадку філософія науки, запропонована Аристотелем як практичне її втілення в етиці фактично дає нульовий ефект, як це і випливає з концепції “золотої середини” самого Аристотеля.

Питання до лекції 5. Біфуркація думки: Аристотель.

Як місце посідає у історії науки і філософії Аристотель?
Коли жив мислитель, які його основні праці?
Назвіть значення поняття метафізика?
Яка роль метафори у пізнанні?
Які історичні форми втілення людського бажання пізнавати?
У чому виявляється свобода філософії як самосущої?
Які принципи класифікації наук пропонує Аристотель?
У чому головна проблема європейського пізнання?
У чому проблема означника та означуваного у філософії?
У чому полягає теорія ідей Платона?
Які заперечення відносно теорії ідей сформулював аристотель?
У чому полягає проблема 3-ї людини і як її можна вирішити?
Проясніть зв'язок проблеми третьої людини у Аристотеля з проблемою свідомості у 20-му столітті?
Що Аристотель розуміє під субстанцією?
У чому відімінність?
Що таке універсалія за Аристотелем?
У чому проблема вчення про універсалії?
Які праці Аристотеля з етики, чим її вважаа філософ?
Що є завданням етики?
Що таке політія і як утворюється політія?
У чому проблема політії?
Сутність етичного вчення Аристотеля?