Та наукового пізнання світу

Встановлення того факту, що існує відмінність і навіть взаємовиключність шляхів, якими шукають істину філософія і наука аж нічого не пояснює відносно приорітетів обрання того чи іншого шляху як основного у пізнанні. Така пошукова (методологічна) несумісність могла б стати основою тривалого історичного (а фактично ідеологічного) протистояння, якби не два чинника: по-перше, пошук істини і сам є несумісним з будь-якими формами примусу, несвободи і тиску на вільний розвиток і поступ думки, що пізнає. Саме тому у головному принципі- принципі свободи поширення думки — філософія і наука залишаються єдиними. По-друге, ідеологічну функцію тиску та супровідного цьому процесу викривлення істини на догоду окремим соціальним прошаркам успішно взяла на себе релігія. Однак останнє твердження, як традиційна форма критики релігії, насправді є критикою інституту її земного втілення- церкви. Водночас стосовно релігії, якщо звернутись до сучасного розуміння її сутності та функціональної призначеності, панівною є думка, що це перетворена форма міфу, що виконує незнищенну соціальну функцію забезпечення конструкції, або моделювання світу, про яку йшлось у попередньому розгляді. Таким чином, якщо спробувати розставити крапки над “І” у взаємовідносинах шляхів до істини, а також врахувати, що міф, як онтологічна основа утворення всіх трьох історичних форм пізнавального процесу (філософія, релігія, наука) має бути його дискурсивною константою, а способом їх використання з самого початку і на протязі всієї історичної драми людської історії постає мов а, то кількість чинників означеного дискурсу збільшується до п'яти. Це більш ніж достатньою, щоб на кожному з етапів її історичного розгортання чи гносеологічного конструювання опинятись у ситуації невизначеності щодо будь-якої достовірності результатів розвитку та взаємодії означених складових.

Багатовіковий шлях людського пізнання наводить на думку, що взаємодія означених компонентів у людській історії як предмет пізнання швидше за все веде до збільшення і поширення фундаментального невідання і омани, що метафорично означено як серпанок майї який з самого початку історії лежить на очах смертних. В коментарях до одного з найбільш авторитетних джерел пізнання духовної структури людини так пояснюються сутність і прични невідання (авідья, трансцендентальне незнання). Авідья- це помилкове сприйняття не вічного, не чистого, зла та не-атмана (відповідно) за вічне, чисте, добро і атман...За звичай авідью розуміють як невідання (у смислі відсутності знання), але тут авідья- це помилка у духовному сприйняття. Коли мотузку помилково сприймають як змію, форма вашої свідомості у цей момент є авідья....У веданті авідья називається майя. Майя- це ілюзія у космічному смислі, у індивідуальному -це авідья. (Йога-сутра Патанджали. Комментарии. Лекции прочитанные Свами Сатьянандой Сарасвати. Минск ВЕДАНТАМАЛА 2006. 388с. Глава 2. Сутра 5.) Водночас в суспільній історії пізнавальна діяльність розглядається як ключова умова свідомого люського існування. Таким чином ситуація пізнання рухається під тиском декількох протилежних чинників: узагальнено людина може бути позначена як Людина гностик. Остання має такі характеристики: уособлює пізнавальний потяг людства; усвідомлює, що знаходиться у полоні ілюзії; вона прагне позбавитись цієї ілюзії; ніякої впевненості, що отримані на цьому шляху результати не є перетвореною формою ілюзії для неї не існує. Таким чином, обраний на цьому шляху рух є вимушеною для людини діяльністю. Вона включає у себе:

1)діяльність щодо усвідомлення межі знання-незнання;

2)розширення кола результатів цієї діяльності, що позначаються як “знання” з урахуванням їх практичної значущості.

3)вихід за межі “покривала майї” в результаті застосування технік зміни свідомості та набуття екстремального містико-релігійного досвіду;

4)окрема діяльність щодо усвідомлення і встановлення самостійної форми і способу існування людини як родової істоти в умовах дії означених компонентів як їх синтезу та їх онтологічної реалізації.

Способом такого осмислення (4) постає у тому числі філософія науки як одна з комплексу світоглядних дисциплін.

Однак проблема викладу (і розуміння як її зворотній бік) полягає у тому, що індивідуальна людська свідомість насправді є такою ж цілісною як і Універсум, який вона відображає і частиною якого вона є. Звідси випливає, що людина вже несе у собі шукану істину як цілісність, але спроби усвідомити її, тобто висловити і зафіксувати у очевидній для споглядання чи іншого сприйняття формі є марними, вони розколюють та спотворюють істину: істина це процес, а висловлення це фіксація. До того ж міра людської свідомості, що представлена у окремій особистості, функціонує як відкритий і динамічний елемент відкритої цілісності самої реальності, але вона, тобто індивідуальна людська свідомість не може функціонувати як обмежений власною формою конструкт або модель реальності, динамічним елементом якої вона тільки що була проголошена. Тобто безкарно поміняти місцями частину і ціле, причину і наслідок, об'єкт і суб'єкт неможливо без переходу індивідуальної свідомості, що осмислює цей перехід і намагається здійснити його — у НІЩО. Власне це і є чергове формулювання основного пізнавального протиріччя, що було виявлено раніше в інших формах. Водночас з даного формулювання випливає(або може бути зроблено) наступний висновок: людина кожного разу вирішує дане протиріччя в процесі пізнання в індивідуальній формі; варанти подані у спробах його історичного узагальнення в логоцентричному усвідомленні міфа, релігійній свідомості, філософії, історії і теорії науки та реальному поступі людства. Цей поступ, однак, не може стати предметом усвідомлення у момент його здійснення, а тільки пост-фактум.

Таким чином, подальший розгляд має розвиватися в межах визначених напрямків як усвідомлення пошуку істини в формах панівних наукових та альтернативних філософсько-релігійних концепцій, що з'єднують минуле і сучасність. У даній моделі викладу вони окреслені наразі деякими ідеями неоплатонізму, гностицизму та середньовічної теології. Як основу для критичної роботи індивівдуальної думки використаємо деякі узагальнені підходи щодо розуміння шляхів пошуку істини в її історичній етапності. (На увазі слід мати тільки те, що кожне з наведених тверджень сприймається свідомістю як актуальне лише за тієї умови, що “у затінку” чекає на свою актуалізацію у свідомості протилежне, а тако ж/або таке, що належть до однієї з чотирьох вищеозначених варіантів здійснення людиною пізнавальної діяльності. У контексті теми, що позначена у назві цією протилежністю (затінком пізнавальної свідомості) є розгляд панівного та альтернативного розгортання релігійної свідомості у формах християнство - гностицизм.

Спочатку для ілюстрації дії механізму “затінку” розглянемо певне “постановочне” твердження та висновк, що начеб-то випливає з нього з двох сторін - як розвиток теми пошуку істини в контексті викладених раніше концептуальних напрямків самої філософії науки, і як спосіб, яким непрямо встановлюються і прокладаються “рейки” подальшого руху думки у певному напрямку і відкидаються, відповідно, альтернативні шляхи. (До речі така постановка питання прямо відповідає сучасним уявленням природничо-науковго знання про спосіб розширення і самопродукування Всесвіту (Теорія мульти-Всесвіту). Отже,

• “... антична теорія істини будувалась на протиставленні сакрального (у якому вкорінена істина) і профанного (у якому істина лише проектується, або символічно відкривається)... Елліністична думка не припускала можливості повного розкриття істини, яка залишалася втаємниченою, і її неприхованість принципово не могла завершитися повним розкриттям.
• християнське тлумачення поняття αλήθεια- (алетейя) базувалося на тому, що Істина у вищому сенсі цього слова вже є доступною людям в особі Христа, а отже неприхованість істини означає її відкритість людині.
• загалом ця ступінь відкритості істини відрізняє християнську доктрину не тільки від елліністичної, а й також від іудейської (і загалом семітської), оскільки остання також завжди залишала місце для нового одкровення, тоді як у християнстві нового одкровення, а отже й подальшого проникнення в сутність істини, не передбачалося. -християнське вчення про істину відрізняється також і від античного римського вчення про veritas, оскільки останнє стосувалося вже більш абстрактного розуміння істини як справедливості, тоді як християнська думка завжди ототожнювала Істину з божественною сутністю, а отже і з божественною особистістю, яка вільно вирішила відкрити повноту істини людині через діяльність керованої Святим Духом церкви.(Див. Єрошенко Т.В. “Християнське вчення про істину як джерело раціональності науки нового часу”. Дисертація на здобуття науковгого ступеня кандидата філософських наук по спец. 09.00.09.-”Філософія науки”. Вінниця 2016.)

З наведеного вище уривка ми з'ясували, що існують відмінності між давньогрецьким, давньоєврейським, давньоримським та християнським розумінням істини. Водночас у затінку залишається те міркування, що способом викривлення істини є приховане у даному твердженні обмеження і спрямування думки на прийняття того положення, що істина НАЧЕБ-ТОдозволяє оповідачу подати себе для нас як така, що присутня вже розділеною — зокрема у сакральному і профанному, чи античному, семітському і християнскому баченні шляхів до істини і відносин з істиною. Це і є прикладом дії та розповсюдження майї - фундаментального невідання, що починається З БУДЬ - ЯКОГО ТВЕРДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО ПОРЯДКУ.

Але тільки одного прикладу прихованого спрямування думки того, хто сприймає у певне, заздалегідь визначене річище, як умову здійснення дискурсу, було б недостатньо, так само як і необмежена кількість прикладів насправді нічого не доводить, якщо ми визнаємо пізнання відкритим, незавершеним процесом. Натомість варто звернути увагу, що йдеться не стільки про приклад, скільки про спосіб розгортання думки, тобто про той самий дискурс. А він, згідно з одним із варіантів його розуміння і задає спосіб власного обмеження. І тоді реальним свідченням досягнення істини як вольового акту її декретування у європейському шляху її пошуку буде вказівка на факт і на позицію. У першому випадку йдеться про вольовий акт як прецедент фактичного декретування істини, у другому про волю, що постає постійно діючим чинником досягнення істини спасіння людини. Отже, автор вже згаданої праці вказує на той факт, що ухристиянській теології було віднайдено конциліарний спосіб фіксації істини консенсусом компетентних фахівців, якими в християнській спільноті є наступники апостолів – єпископи, а критерієм об’єктивності цієї істини стала згода всієї церковної спільноти. Таким чином фіксація об’єктивної істини стала прерогативою людського розуму та колегіального консенсусу, що й перейшло на інструментальному рівні до новочасної раціональності. Такий спосіб проголошення та фіксації істини складався з самого початку існування християнської церкви та відображений у Біблії, але детально сформувався під час розвитку богословської традиції боротьби з єресями, і зрештою втілився в інституті вселенських і місцевих соборів.(Див. Так само.Єрошенко Т.В. “Християнське вчення про істину як джерело раціональності науки нового часу”).

Воля як постійно діючий чинник людського спасіння постає раціонально осмисленим стрижнем концепції визнаного автортитета західної теологічної думки Бл.Августина. У трактаті “Про Град Божий” теолог виходить з аксіоми “Бог- благ і світ ним створений є благим”. Сподіваємося не помилитись у припущенні, яке здається поділяє сучасна наука наприклад у випадку теореми Геделя про додатковість, що прийняття будь-якої аксіоми (системи) не може бути несуперечливо доведено у межах самої системи. Власне на спростування цієї істини у непрямому вигляді (у затінку) і спрямовані зусилля Бл. Августина. В результаті маємо суперечність у тезах:якщо Благе включає у себе характеристику свободи- з однієї сторони, також якщо людина створена по образу Бога, що має характеристику свободи за визначенням, то її мусить мати і людина. З іншої сторони, наявність такої характеристики надає людині можливість творити зло. Проблема у тому, що прийнята аксіома не дозволяє зробити відповідальним за нього Творця. Досить витончені і загострені аргументи теолога, які сперечаються за переконливістю з математичними розрахунками можуть бути зведені, у певному розумінні, до такого: зло-відсутність добра. Воно виявляє себе у творіннях Бога, але не у ньому Самому (!) Зла воля істот, створених Богом не є відповідальністю Творця. Водночас, знання (як одночасність знання добра і зла) передвизначена у людині в силу її характеристики свободи. Особливістю знання є те, що воно не є знищенням добром зла. Знання- це доля, яка дана людині як процес вибору. Отже, воля людини як втілений вибір визначає істину, до якої вона рухається. Фактично йдеть про відтворення моделі конциліарності істини, з тією різницєю, що у першому випадку йдеться про факт як декретування істини (рішення Вселенського Собору) а в другому- про процес її обрання як вибір між добром і злом. Зрозуміло, що у такий спосіб суперчності не вирішується. Просто у першому випадку вони “розпорошуються” у (без)відповідальності колективного органу визначення істини з огляду на його а) тимчасовість існування і б) ситуативність (ідеологічність) аргументів на користь того чи іншого вибору. У випадку людського вибору, як остаточно радикального, критерієм теж є воля, але воля, яка стоїть перед відповідальним вибором власної долі. І тут ніяке знання не виявляється остаточним і достатньо переконливим. Швидше переконливим є аргумент незнання.

У зв'язку з наведеним можна зауважити, що усвідомлення даного стану речей відомо ще з часів проникнення розуміння про стан фундаментального невідання (майї) в європейську філософську думку, а також, у відповідній категоріально-умоглядній формі, представлено від ранніх християнських практик (ісіхазм), до ідеї вченого незнання у філософсько- теологічних пошуках Середньовіччя і Відродження (М.Кузанський 1401 — 1464 р.р.). Але ж питання не тільки у тому, щоб нескінченно повертатись на ту орбіту пізнавальної діяльності, що означена нами як (1) визначення межі знання-незнання. Тактична мета полягає у тому, щоб охопити викладом і усвідомити одночасність розповсюдження у свідомості усіх чотирьох орбіт пізнання. Не зважаючи на усвідомлену неможливість їх подолати в способі одиничного індивідуального пізнання, у традиційному освітньому дискурсі актуальною є вимога закріпитись на певному рубежі цілісного усвідомлення людиною себе згідно з досягненням стратегічної мети пізнання (4) - усвідомлення способу і форми існування людини як родової істоти. Для проміжного завершення теми щодо позициї Бл. Августина зауважимо, що його моральна доктрина (а мораль-етика є і найбільш важливою частиною філософії, на думку Аристотеля, і насправді квінтесенцією міфологічного сприйняття від первісного до науковго етапу) у тому, щоб бути щасливим. Логіка руху до цього стану приблизно така: блаженним, тобто щасливим робить людину любов; любов до мудрості означає любов до Бога, оскільки Він є мудрість: мудрість же є знання, яке робить людину блаженною. Таким чином у даному висновку можна побачити конотації і з позицією Сократа і з розглянутою подалі концепцією гностиків (навчання через незнання і страх як ступінь руху душі до мудрості). Єдине, що часто випускається за умови безпосреднього сприйняття свідомо акцентованого тексту- це його “тіньова” сторона. Але саме це і є предметом пошуку у філософії науки.

Отже, якщо якщо продовжити тему акценованого і тіньового повідомлення у послідовній подачі інформації, яке було окреслено вище, то її конкретним втіленням (і водночас знаком) стає фактичне панування основної пізнавальної парадигми у ту чи іншу добу. У русі до сучасного стану усвідомлення себе в історії, людина (а різні суспільства перебувають на різних етапах такого усвідомлення) проходить визначені вище у темах, присвячених розгляду античної думки стани біфуркації- доленосного вибору подальшого напрямку руху, який є радикально відмінним від можливого йому іншого, альтернативного. Таким станом біфуркації для европейської думки була, на наш погляд, доба становлення християнства як цілісного віровчення. Перший Вселенський Нікейський собор, що відбувся у 325 році у місті Нікея на території сучасної Туреччини мав вирішити суперечку між єпископами Олександром і Арієм щодо природи Христа: вона тварна, не рівна Богу-Батьку чи єдиносуща з Ним? Адже син Божий не Бог. Чи може він проповідувати істину від Бога і нести її? В результаті аріанство було визнано єрессю. Здається такий підхід заклав основи конциліарного способу досягнення істини, про який було сказано окремо. У даному фрагменті акцент на способі здобуття істини (конциліарність- рішення Собору) затіняє три важливі моменти її цілісного усвідомлення:

-по-перше- на момент проведення Собору перемога головних позиції християнського віровчення вже фактично відбулась;

-по-друге, неоплатонізм і аристотелізм, що приховано ліг в основу подальшої раціоналіоналізації християнства (католицизму) і формування розгалуженої теологічної концепції сам ніс у собі альтернативу платонівському містичному спогляданню царини ідеальних сутностей. Але це зерно альтернативності було “пропечено” (“Патанджалі -сутра”). Тобто його продуктивна образно-міфологічна основа була відкинута шляхом послідовного “витискування” в альтернативні християнству типи сприйняття реальності;

-по-третє, гностицизм, як найбільш потужний альтернативний шлях сприйняття реальності (саме сприйняття, а не пізнання у формах, якими послідовно стала прокладати собі шлях християнська теологія аж до стану раціональної новочасної науки), було фактично усунуто з орбіти світоглядно-пізнавального руху на момент проведення згаданого Нікейського Собору.

В “очищеному” вигляді неплатонізм і гностицизм можуть бути подані як досить схожі концепції. Щоб не заглиблюватись у деталі, де насправді і ховається диявол, визначимо тільки очевидні ознаки єдиного міфо-релігійного фундаменту: неоплатонічна ідея Єдиного, якій відповідає універсальність Батька-Ненародженого в гностицизмі; неоплатонічному поняттю Душі, у якої виникає чуттєве начало та в результаті утворюється ієрархія істот демонічних, людських, астральних тощо відповідає поняття світової душі (Ахамот) та еона Софії, який “падає” у матеріальність і народжує цей світ; позірну тотожність являє собою і формула про містично-інтуїтивне пізнання вищого, яку можна із застереженнями застосувати до обох вчень.

Чому ж гностицизм фактично розчинився в історичних нашарування філософсько-релігійної думки? Бо він був навіть не єрессю, адже остання має бути народжена у лоні християнського вчення. Він був радикально іншою світоглядною (істино-пошуковою) позицією. Ось деякі її ключові положення:

- Гностицизм це не знання як таке і навіть не віра у традиційному християнському розумінні. Це знання повної поза межності божества. А звідси випливає, що “знання Бога” є знанням чогось реально непізнаваного. І тому не є природним станом людини;

-розглянуте у такому вимірі це “знання” включає все, що належить до божественої сфери буття, а саме порядок та історію вищих світів і те що випливає з неї - тобто спасіння людства;

• маючи справу з об'єктами такої природи пізнання як ментальне дійство значно відрізняється від раціонального пізнання у філософії. З одного боку воно обмежено досвідом одкровення, яке замінює раціональні докази. Водночас, ця раціональна основа може надати можливості для незалежних міркувань. З другого боку “знання”, пов'язане з таємницями спасіння, є не просто теоретичною інформацією щодо певних предметів, але як таке є видозміненим станом людини і наповнюється функцією спасіння.
• це гностичне “знання” має видатну практичну сторону. Кінцевий “об'єкт” гносиса — Бог: його поява у душі змінює того, хто пізнає, робить його причетним до існування Бога, що означає не “схожість”, тобто християнську ідею про людину як подобу його божественої сутності, а “вхожість” (у Бога) як істинне спасіння.
• таким чином “знання” у гносисі не тільки інструмент спасіння, але й істинна форма, у якій досягається мета спасіння.(Тобто кінцева мета може бути досягнутою). У таких випадках між ЗНАННЯМ і знанням, що набуваються душою людини має бути відповідність- це вимога всього істинного містицизму.

Гностицизм, як здається, був останнім редутом реальної міфологічності, за яким перебували і справжня нещадність реальності до людини і очевидність та усвідомлення справжності її життя, бо все решта, як засвідчує історія релігії, науки і суспільства, виявляється ілюзорним. Тема гностичного світосприйняття, з урахуванням її радикальності для людини взагалі не може бути розглянутою у традиційному, фактично нищівному для неї способі викладення, але й не згадати про гностицизм як знак біфуркації на шляху пізнання, невипадково відкинутий у затінок, неможливо. Тому пропонуємо нижче тільки декілька суб'єктивних “замірів” гностицизму, покликаних привернути увагу обраних:

“...відкриття на короткий термін форм Вісника на додаток привело до нових спосбів ув'язнення Світла, а також надихало Темряву на думку про останній та найбільш дієвий спосіб утримання небезпечної здобичі, а саме про утримання її у формі найбільш для неї відповідній...ця форма замислювалась як божественна...Цар Темряви, охоплений прагненням створити щось рівне тому видінню, мав намір у такий спосіб винайти найбільш надійну в'язницю для інородної сили...народжує Адама і Єву за зразком чудесної форми та вливає у них все Світло, що залишилось у його розпорядженні. Це народження описується з багатьма огидними подробицями,...але головним пунктом... є те, що творення людини є навмисною протидією Темряви стратегії Світла. Використовуючи божественну форму для своєї мети вона майстерно обертає найбільшу загрозу для своєї влади на головне знаряддя її захисту. Ось що сталося з білійною ідеєю про існування людини, створеної за образом і подобою Бога. “Образ” став злим наміром Темряви...З того часу боротьба між Світлом та Темрявою зосереджується на людині, яка стає головною винагородою і одночасно головним полем битви двох партій, що б'ються. Кожна з сторін робить на неї ставку: Світло- ставку на відновлення, Темрява - на істинне виживання... Це посилює значущість діянь та долі окремої людини до абсолютної в історії всезагального існування. (Див. Г.Йонас. “Гностическая религия» «Лань» СпБ. 1998.)

На завершення звернемось до ще однієї вражаючої знахідки, що відкрилась порівняно нещодавно. У 80-роках минулого століття було знайдено рукопис 3-4 ст., автентичність якого достеменно встановлено. Його публікація відбулась у 2006 році. Він відомий як кодекс Чакос або “Євангеліє від Іуди”. Цей текст, що його теж відносять до гностичної традиції зокрема доносить такі думки: творець цього світу не є єдиним істиним богом; цей світ- обитель зла, з якого необхідно вивільнитись; Христос не є сином бога-деміурга; спасіння може бути досягнуто не завдяки загибелі та воскресінню Іісуса, а тільки шляхом таємного знання(гносиса), яке він несе з собою; воскресіння не буде; весь смисл спасіння у тому, щоб піти, вийти з матеріального світу, а воскресіння мертвої людини повертає її під владу бога-творця; смерть Іісуса - наслідок рішення, що було прийнято заздалегідь. Потрібен був лише засіб, для того, щоб ця подія стала можливою і Іуді призначалась особлива роль у тому, щоб це могло здійснитись. Тому він насправді обраний і тому то він і має перевагу над іншими учнями. Фактично Іуда добровільна рятує Христа. Всі ці висновки діаметрально протилежні богословським позиціям, які взяли гору у ранньохристиянських дебатах з приводу істинної віри, а точніше у жорстоких теологічних суперечках 2 і 3 ст. (Див Б.Ерман.Христианство встает с ног на голову: альтернативное видение евангелия от Иуды. Пер. с анг. А. Георгиева. В кн. Евангелие от Иуды. По кодексу Чакос. М.АСТ Астрель 2006.)

Остаточно раціоналізацію християнського вчення де-факто робить Фома Аквінський у своїх широко відомих доказах буття Божого. Це сталося вже на межі іншої біфуркації, яку необхідно розглянути подалі. Це була біфуркація релігійного і наукового знання, що відкинула будь-який зовнішньо визнаний і помітний зв'язок з своєю теологічною колискою, але, з визначених вже неодноразово у розглянутих темах причин, створила новий міф (у смислі однієї з функцій міфа- функції пояснювальної моделі) про універсальність (істинність) самого способу наукового міфотворення, яким є шлях адаптивної взаємодії теорій у різних напрямках пізнавальної діяльності, орієнтованої на практику.

Питання до лекції 7. Релігія як історична