Лекція 6. Міф у історичній трансформації до науквого знання

Початковим пунктом даного розгляду було обрано дослідження руху давньогрецької думки від міфологічної свідомості до філософських узагальнень. Спільним терміном цього руху було поняття “логосу”: це не тільки міф і слово (тобто поняття), але й закон, що є обов'язковим і для міфологічних героїв і для богів і для людей і для природних явищ. Водночас розглядаючи сутність поняття “філософія” як самодостатнього, та його смисл у порівнянні з поняттям “наука”, було визначено, що і філософія і наука прагнуть до пізнання істини, але наука має справу з чуттєвими явищами, вимірюваними величинами та встановленими фактами, у той час як філософія виходить з переконання, що за плинними феноменами і встановленими фактами має приховуватися їх сутність, яка, власне, і є істиною або відкриває себе як істину (алетейю). Таким чином можна запідозрити, що наука і філософія рухаються до різних істин, хоча здається, прагнуть однієї. Ця ситуація не є проблемою філософії чи науки. Вона є проблемою людини як носія свідомості. І хоча в процесі попереднього розгляду поняття протиріччя як форми існування всього не розглядалось окремо, його онтологічний, тобто буттєвий статус має бути прийнятий як ключова характеристика всіх процесів включно з самим буттям, людиною, свідомістю, суспільством, думкою і природою. Щоб виявити одразу фундаментальний характер категорії “протиріччя” звернемо увагу на таке: все пізнання базується на припущенні, що воно взагалі можливе - як встановлення спільного чи загального закону, закономірності, правила, логосу врешті-решт. Водночас, це припущення відкидає або знищує само себе, бо яким би чином ми не називали цей шуканий закон — логосом, справедливістю, моральною вимогою чи природним детермінізмом- в разі згоди щодо його неповноти, не виконується вимога загальності- тобто йдеться про плинне, довільне і часткове узагальнення, а в разі припущення його повноти, тобто обов'язковості для всього існуючого і усвідомлюваного слід бути готовим до нескінченої низки протирічь- від заперечення самого руху, а з ним й існування, а з ним й основи і предмета мислення, аж до знищення самого пізнання у факті відкриття остаточної істини, що і треба було довести. Власне варації на цю тему було раніше розглянуто у проблемі “ніщо” елеатів. Отже, оскільки існування не можна знищити його усвідомленням, і воно саме і його усвідомлення триває у все нових і нових формах і це становить предмет дослідження і пізнання у тому числі у філософії науки.

Водночас із зазначеного випливає ще одне, ключове для пізнання положення: речі не такі, якими вони здаються на перший погляд. Адже їхня видима частина є неповнотою, а повнота є невидимою. З цього, досить очевидного, як тепер здається, твердження народжується вражаюча множинність варіантів розвитку думки. І рух філософії науки здіснюється, згідно метафорі пізнання подібно до відкриття законів зоряного руху як виявлення, усвідомлення та створення (подібно до того, як людина власним існуванням створює соціальний і пізнавальний рухи) все нових його форм. Таким чином людина, перебуваючи у повноті існування у Всесвіті одночасно відкриває для себе все нові і нові обрії цієї повноти, що виступають кожного разу альтернативою попередній пізнавальній системі людини або системі її світогляду. Спробуємо, враховучи попередньо розглянутий у деяких аспектах поступ давньогрецької науково-філософської думки окреслити та обгрунтувати її альтернативу.

Оскільки прагнення до систематизації і послідовності є ознакою науковості, а сама наука у прагненні монополізувати істину вже достатньо довела ницість таких спроб, можливим варіантом подальшого руху є приступний для даного розгляду перелік альтернативних напрямів пізнання, що самим цим фактом веде до встановлення зв'язків. Внаслідок цього самі зв'язки, незалежно від історичної форми їхньої появи, виявляють сутність цієї альтернативності. Тобто не забороненим, а швидше необхідним шляхом шуканої повноти як форми існування істини є вимога їх всебільшого встановлення. поширення і підтримання, а забороненими є спроби заборони самої альтернативності. Якщо зробити вже ж більш конкретні висновки щодо історичних форм альтернативності, то розгляд може розповюджуватися у декількох напрямках:

- міф і міфологія як первинна фома усвідомлення існування, що подалі осмислюється у пізнавальних категоріях;

- релігія як перетворена форма існування міфу у альтернативі перетворення самого міфу у наукову форму пізнавального руху;

- альтернативні форми пізнання у царині релігійного усвідомлення світу (містицизм);

- філософія як самостійне осмислення проблем пізнання у історичному русі;

-основні координати людського буття в спробах цілісного науково-філософського осмислення світу (аксіологізм);

- сучасні аспекти онто-гносеологічної динаміки світу (онто-гносеологізм).

Міф є першою і тому універсальною формою усвідомлення світу та опанування світом. Тому його розгляд визначений не тільки історичною послідовністю людського уявлення про появу альтернативних форм усвідомлення буття, але й в силу положення про зняття (але не знищення і поглинання) попередніх форм руху наступними. Іншими словами міфологічне спийняття світу конституює і парадигмізує решту історичних його форм і являє собою як універсальний архетип абстрактну, пусту форму - оболонку когнітивної функції свідомості, а у наповненому вигляді виступає у різноманітному спектрі історичних проявів. Однак в силу заначених властивостей міфу його розуміння є вимушено “ проекційним”. Тобто таким що переносить сам міф на історичні стани свідомості у контексті акутальних трнсформацій її соцального і природного буття. З цього випливає, що міф не може бути розглянутий як окреме явище, бо він є і сутністю і явищем одночасно. Тому всі спроби його розгляду, включно з поточною є тільки проекціями свідомості саму на себе, тобто подвійною проекцією. Єдиний єфект який досягається з врахуванням зазначеного стану справ- сподівання, що подвійна проекція, так само як і наступні гносеологічні нашарування вже існують, отже є істинними. Такий висновок можливий в силу положення про протиріччя як форму існування пізнання. Ним визначається, що вірогідність досягнення конкретного стану істини (у тому числі і її конструювання) у кожному з пізнавальних кроків дорівнює, згідно теорії імовірності, половині від протилежної можливості, а в силу зростання кількості кроків аж до нескінченості вона прагне до стовідсоткового досягнення істини, якщо вважати останню сталою. Таким чином весь наступний розгляд має не тільки базуватись на способі розуміння міфу в його історичних трансформаціях, але й враховувати що способи цього розуміння теж є міфологічними. Отже, він полягає у єдності розгортання трьох складових, що періодично стають центром уваги: деконструкції, реконструкції і власне конструкції. У найбільш універсальному і спрощеному варіанті деконструкція тлумачиться як знаходження поняття- антиподу, що передує шуканому і, одночасно, стає його смисловою базою і фундаменом утворення. У даному тексті деконструкція розуміється як логоцентрично -філологічна спроба дійти до глибинної основи міфоутворення на шляху історичної трансформації (функціонування) пізнавальної функції міфу; історична реконструкція- це логоцентрична спроба дійти розуміння актуального стану пізнавальної свідомості включно з попередніми формами його історичної трансформації; конструкція — це спроба окреслення основних векторів онто-гносеологічної динаміки світу.

Відповідно до визначених засновків подальший розгляд базується на тому положенні, що шлях розуміння логоцентрично-філологічної деконструкції світу крізь призму поняття “міф” може бути розглянутий на шляху усвідомлення ролі та значення поняття “метафора”. Метафора розглядається як один з основних прийомів пізнання об'єктів дійсності, їх наіменування (називання), створення художніх образів та породження нових значень. Вона виконує когнитивну, номінативну, художню та смислоутворюючу функції. Для розуміння принципу утворення метафори візьмемо суто ілюстративно два класичні приклади: “адамово яблуко” і “ручка дверей”. У першому випадку маємо знати і про Адама і про яблуко у декількох смислах- тобто мати досить широкий запас соціокультутрних знань, у другому — йдеться просто про людину сучасно-традиційну: вона не обовязково має знати історію Адама, як у першому випадку, але сама вона має бути “Адамом”, який живе в домі, який має двері і “ручку” як універсальну назву способу відкривання дверей. Водночас, ці елементарні знання запорука і спосіб існування людини у сучасному світі. Виявляється мова створена з метафор, а метафори- з міфів.

Механізм метафори. В загальному розумінні метафору “видобувають “ з масива мови шляхом перенесення за подібнстю або порівнянням. Спонукую її створення є відсутність у мові відповідного поняттю слова. Але звернемо увагу на важливу логоцентрично-філологічну деталь: ми непомітно сперлися на суттєву різницю слова і поняття, хоча вони обидва є елементами мови: слова немає, а поняття є. Тобто ми традиційно вважаємо, що у мові є поняття і є слова. Але, слово описує поняття, а поняття- явища і факти реальності, до яких одразу не можна добрати слів. Саме ця різниця і є ключовою для подальшого розуміння міфологічного опису та ролі метафори у ньому. У загальному розумінні у створенні метафори беруть участь чотири компоненти: дві категорії об'єктів та властивості кожної з них. Метафора відбирає ознаки кожної з них та додає їх до класа чи індивіда — актуального суб'єкта метафори. Людину називають “лисицею” - їй надають ознаку хитрості, характерної для цього класу тварин та вміння замітати сліди. Одночасно виявляється сутність людини, створюється її образ та породжується новий смисл. Слово “лисиця “ набуває фігурального значення “хитрий, підступний брехун”. Але визначення таким чином механізму метафори не відкриває нам спосіб появи нового знання. Адже ми діяли шляхом накладання проекцій: спочатку мали сформувати і відчути властивість хитрості у собі чи у іншій людині як представнику роду людського; потім надати його лисиці, яка стала таким чином уособленням і носієм цієї якості взагалі, знеособлено;потім закріпили це як родову властивість цієї тварини, і нарешті відбувається друга проекція- лисицєю виступає у нашій проникливій метафорі характеристика конкретної людини. Отже, не зважаючи на прозорість, як нам здається, механізму утворення метафори, таємниця вникнення нової якості (або такої що існувала одвічно) і знання її, нам не відкрилась.

Шлях деконструкції виводить історично проблему метафори із сфери риторики у сферу лінгвістики і далі у семантику. У XIX - XX вв. У працях Дж Серля та М Блека було піддано критиці точку зору на метафору як порівняння. Сутністю цієї позиції є наступне положення: “ У низці випадків було б правильніше говорити, що метафора сам е створює, а не виражає подібність”. Блэк М. Метафора // Теория метафоры. М., 1990.(Переклад мій В.С.) Тобто було помічено та проголошено, що метафора не розкриває подібність а швидше створює її. Вона відкриває подібність між речами, яка до цього нікому не спдала на думку і не кидалась в очі. Висновок, що випливав з ципх положень був досить радикальним: в основі метафори лежить запозичення ідей. Метафоричною є сама думка, вона розвивається шляхом порівняння і звідси виникає метафора у мові. Отже- метафора -це незамінне знанряддя розуму, форма наукового мислення, перенесення імені. Слід зазначити, що сукупність смислів останнього речення поєднує у собі всі визначені вище подальші альтерантивні міфологічному пізнаванню-опануванню світу форми пізнавальної діяльності- від віри до інтуіції і містики, а також раціонального понятійного знання.

Однак чому ми говоримо про логоцентрично-філологічну деконструкцію, а не про містко-інтуітивно чи релігійно-раціональну? Можливо саме питання штучне. Але відповідь має бути озвучена: бо з початком використання людиною мови замість “думки” як способу перебування у світі духів, релігійних вірувань чи художньо-містичних образів (тобто синкретичного міфомислення-світовідчуття), мова стала універсальним засобом інформаційного, а врешті і енергетичного обміну. «Метафора — фундаментальна властивість мови.... за допомогою метафори той,хто говоритьь виокремлює із свого кола, що прилягає до його тіла і збігається з моментом його мовлення інші світи.” (Ортега-и-Гассет Х. Две главные метафоры // Теория метафоры. М., 1990.)Розвитком теорії метафори є припущення Е.Маккормака, що рівну частку у створенні метафори відіграє як подібність семантичних концептів, що її утворюють, так і їх відмінність. Адже саме в останньому випадку виникає новий смисл. У загальнопізнавальному плані, не применшуючи значення цієї науковї здогадки, оцінити цей крок можна як очевидний. Адже відоме вже на зорі філософської думки поняття протиріччя, про яке вже згдувалось, є не тільки способом існування світу і мислення, але вочевидь і метафори. Водночас, ми знову ж таки, не досягаємо поставленої мети. Якщо метафора — це основний спосіб пізнання, то радикально проблему можна сформулювати так: яку метафору можна застосувати як універсальну для розуміння самої метафори і чим необхідно наповнити її змістовну тканину, щоб вона весь час живила смислом і відновлювала у мові образи, що вирують у реальності і становлять власне спосіб буття останньої? Про всяк випадок для людини?

У теорії метафори Дж.Лакоффа, що ілюструється на прикладі перехресного концепту «Love is a journey» - “ Любов це подорож” було продемонстровано, що в результаті певних когнітивних процесів, які вчений назвав “mapping” (зрозумілого за значенням, що йде від українського “мапа”) аналогія концептів любві та подорожі грунтується не на граматичних чи лексичних відповідностях, а на аналогії розуміння метафори, що веде у світ міфа. Тобто йдеться про більш глибинні відповідності, а саме архетипічні уявлення моделі світу, де шлях — це не тількі те, що з'єднує серединний світ з царством богів і мертвих, але й втілення уявлення про життєвий шлях від зародження до смерті. На ці збіги вказує і сам Лакофф, коли залучає для ілюстрації окермих положень своєї теорії твір, значною мірою побудований на давній символіці. Йдеться про початок “Божественої комедії” Данте, де є рядки:

“ На півшляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий “

(Переклад Є.Дроб'язка)

Стисло Дж.Лакоф та М.Джонсон дійшли таких висновків щодо метафори:

-метафора-це механізм розуміння абстарктних понять та можливості оперування ними;

-за своєю природою метафора -це не мовне, а концептуальне явище, тобто таке, що організує людське сприйняття;

-в основі метафори лежить НЕ МЕТАФОРА, а сенсомотрний досвід людини; -метафора заснована скоріше на нашому досвіді ніж на логіці,

-система концептуальних метафор є неусвідоленою, автоматичною та такою, що не потребує помітного зусилля. (Лакофф Д., Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем // Теория метафоры. М., 1990.).

Окресливши роль метафори у розумінні та опануванні світом можна перейти до ключового пункту, а саме розумінню зв'язку міфа, метафори та емоції. Для цього потрібно з'ясувати сутність і зв'язок основоположних категорій сприйняття: відчуття-почуття-переживання. Під відчуттями прийнято розуміти психічне відображення властивостей та станів зовнішнього середовища, яке виникає за умови безпосередньої дії на органи відчуття. Під почуттями розуміється здатність (переважно несвідомо) оцінювати смисл та значущість об'єктів та процесів зовіншнього середовища, що впливають на людину, а під переживанням - перетворення несвідомої оцінки і смислу цих процесів у емоцію та свідому оцінку за шакалою задоволення-незадоволення, а також добре-погано. Саме тому серед значної кількості варіантів розуміння переживання у філософії та психології можна обрати те, що акцентує: переживання- це будь-який емоційний стан, що його відчуває людина, який стає подією її власного життя. (Ф.Є.Василюк. 1990). Власне у цьому стислому відтворенні ланцюжка взаємодії людини з середовищем приховано містится уся таємниця пізнаня, яку не можна відкрити частково, а тількі у її повноті. Але саме ця мета і є, здається, недосяжною в разі якщо рухатись до неї поступовими кроками. Водночас, історичний шлях, що с тановить зміст першої, історичної проекції людини у своєму пізнавальному русі, як було визначено вище, відбувається і усвідомлюється саме цим шляхом: аналізом, що є аналогічним розчленуванню повноти на частини, згідно декартовського міркування про метод.

Одразу звернемо увагу, що у випадку, коли йдеться про міфологічну картину світу то про почуття говорити зарано, бо вони є наслідком і процесом історичного становлення самої людини, її людскості. Тобто, те, що ми за звичай позначаємо як почуття- як то дружба, патріотизм, відданість тощо є історичними явищами. Але вже у Давній Греції розрізняли сім видів любові: ерос(пристрасть), прагма(розрахунок), агапе(жертовність), манія(одержимість), філія(духовне, платонічне тяжіння), сторге(дружба) та людус (гра). Міф же є синкретичним світосприйняттям. Адже у міфі людина не відокремлює своє життя, життя своєї душі від життя природи та сил навкруги нього, вона сама і є природа і ці сили. Водночас у зв'язку з тим, що почуття виростають з емоцій, вони часто ототожнюються з ними. Але насправді це два класи різних психічних процесів. На відміну від емоцій, почуття можуть бути амбівалентними (тобто одночасно, або з невеликим інтервалом часу протилежними по відношенню до одного й того ж об'єкта, явища, людини). Тому можна стверджувати, що емоції є природним продовженням внутрішнього природного світу людини, що формується у процесі еволюції. Просто на початку часів такі фундаментальні емоції як страх, гнів радість не були спрямовані на конкретні об'єкти, вони не були результатом свідомої цілеспрямованої діяльності, пов'язаної з виробництвом та соціоісторичним розвитком.

Саме цей процес є у нашій класифікації другою проекцією. Він відбиває етап усвідомлення людини у власному існуванні і пізнанні в історичному періоді розвитку європейської свідомості від античності до нового часу. Саме тоді європейські мислителі покинули грунт теології і повернулись до античності, де зустрілись з міфом. А тогочасне розуміння міфу, на відміну від сьогоднішнього, озброєного всіма видами наукового аналізу, рухалось в колі логоцентрично-філологічного сприйняття. Перші відомості про міф як жанр літературної творчості, тобто про міф вже як об'єкт вивчення та використання, а не світосприйняття з'явилось у Європі в добу Відродження. Це пов'язано з гуманістичним рухом 14-16 ст. Гуманісти почали вичати античність, щоб знайти опору та матеріал для власного мислення. Їх мислення за визначенням було самостійним, таким що прагне самостійності, але цю самостійність воно могло отримати тільки у запереченні релігійної догматики та середньовічної схоластики — тобто у заперченні визнаних пізнавальних цінностей і форм того часу. Згадаємо, що заперечували вони найбільш живучу історичну форму міфу — релігійну догматику.

Подолавши релігійний догматизм вони натрапили на образність античного міфу. Античний міф з'явився їм як попередня форма і смисл мислення і почуття. Так виникає і реалізується третя проекція. Це- конструювання алегорії і метафори для конструювання власної дійсності. Самостійність мислення, яка була у виконанні гуманістів прообразом конструктивної проекції міфа, протистоїть, по великому рахунку, мисленню міфологічному, але спирається, як не дивно, на традицію збереження та передачі самих міфів у античному варіанті. У даному випадку йдеться про алюзію на працю Р.Барта “Міф сьогодні”, яка містить важливий для філософії науки еврістичний посил.

Це відзначене вище “натрапляння” є фактично дифузією, проникненням “ активної духовної речовини античного міфу у мислення, спілкування і культуру освіченого середовища суспільства. Воно пов'язано з появою особливого прийому передачі та розширення смислу — алегорією. Алегорія(грец.інакомовність) — умовне зображення абстрактних ідей (понять) за допомогою художнього образу або діалогу. Як троп (грец.-зворот) — алегорія використовується у художньому творі у переносному значенні з метою посилити образність мови, художню виразність мови,. Її основними видами вважають серед інших (метонімія, епітет, гіпербола, ірлонія, пафос, сарказм тощшо) — метафору. Як це виглядало: у освіченому середовищі стало модним вживати імена античних богів та героїі у в алегоричному смислі говорячи “Марс” мали на увазі війну, “Венера”-кохання, “Мінерва”-мудрість, “музи”- різноманітні мистецтва і науки. Варто звернути увагу, що природна потреба у алегорії виникає тоді, коли припиняється продна функція міфа підживлювати людське життя енергією фантазії та деякою іншою реальністю, яка шляхом дії на почуття проникає у світ людської соціальності та фактично, запліднює його.

Однак варто врахувати, що сама алегорія є тільки особливим проявом значно більш глибокої, фактично фундаментальної властивості людської свідомості, тісно пов'язаної з пізнанням та і взагалі, способом опанування людиною дійсності та розвитку її самої. Вона лежить у витоках та основі розуміння міфологічного мислення.

Це властивість метафоричностиі мислення і мови. Тобто одночасно мислення-і-мови. Розглядпершої проекції людини на свою історію має бути детально продовжений у визначенийх напрямках альтернативних пошуків істини у формах пізнавальноо діяльності у різні історичні періоди. У даному моменті розгляду необхідно перекинути пізнавальний місток до розвитку та змістовного наповнення другої проекції-конструктивної або моделюючої. Для цього слід повернутись до сутнісного розуміння міфу. Отже, чим є міф у змістовному плані? Щоб відповісти на це запитання потрібно зрозуміти, що насправді міф є структурою самої свідомості, а свідомість- частиною або навіть основою реальності, у якій ми живемо. Як же зрозуміти міф, тобто структуру власної свідомості, фактично самих себе прихованих від нас самих? Слід порівняти прояви і результати роботи свідомості у міфологічному та історичному часі, використовуючи порівняльний підхід як основний пізнавальний інструмент. Таким чином необхідно визначити дві речі, які поєднуються і діють у цілісності: як влаштована і як реалізується міфологічна свідомість. Реалізація міфодогічної свідомості відбувається у її функціях, основною з яких є конструктивна або моделююча функція міфа. Моделююча функція міфа -головна. Для пояснення спробуємо використати приклад, поданий у роботах видатного міфолога минулого століття М.Еліаде. Він так описує “роботу” міфа з моделювання свідомості та дій людини. Згідно полінезійського міфа спочатку були тільки первісні води, занурені у космічну темряву. І ось з “незмірності простору” пролунав голос голос Іо, Верховного бога, що там перебував, який висловив бажання перевати свій спокій. І Бог говорив:” Ви, води Таї-Кама розділіться. Нехай виникнутть небеса. “Так за допомогою космогонічних промов Іо виник світ. Згадавши ці “давні заповітні формули,.. давню і заповітну космологічну премудрість (вананга), яка викликала проростання з безодні...”, сучасний полінезієць Харе Хонгі продовжує у словах, що сповнені красномовної недорікуватості: «Так от, друзі мої, є три важливі випадки, коли ці заповітні формули використовуються у наших священних ритуалах. По-перше, у ритуалі запліднення безплідної утроби По-друге, у ритуалі просвічення душі і тіла, Інарешті, по-третє у ритуалі, що виконується з таких важливих привидів, як смерть, війна, хрещення, співання родослівних оповідань та такі інші важливі справи, що входили у коло спеціальних обов'язків священників.
Слова, якими Іо утворив Всесвіт,- якими, інакше кажучи, вона була запліднена та пробуджена виробити світ світу, - тіж слова використовуються і в ритуалі запліднення безплідної утроби. Слова, якими Іо запалив світло у темряві, використовуються у ритуалах призначених підбадьорювати затьмарене та сумне серце, немічну старість; освітити потаємні місця і справи, надихнути на складення пісень, та інші справи, які допомагають протистояти відчаю у часи поразок. Адже кожний такий ритуал містить слова, які використовував Іо для подолання та розсіяння темряви. Нарешті існує ритуал підготовування, присвячений послідовності утворенняя Всесвіту та історії походження самої людини.“ Космогонічний міф, таким чином, служить полінезійцям у якості архетипічної моделі для всіх випадків Творення, на якому б рівні вони не відбувались: біологічному, психологічному, духовному. Головна функція міфа полягає у тому, щоб задати зразки, моделі для будь-якого ритуалу та для кожної важливої дії, яке здійснюється людиною. Що справа відбувається саме так було доведено багатьма этнологами.

Питання до лек 6- МІФ-Метафора

1.Яке поняття є ключовим у розуміння сутності пізнавального та буттєвого руху?

2Наведіть самостійні приклади універсальності поняття протиріччя?

3.Що є ознаками наукововсті?

4.Що є умовою існування істини?-

5Чим характеризується існування?

6Чим характеризується знання?

7.Які історичні форми альтернативності знання можна навести?

8.Яка роль міфу у пізнанні?

9.Як розуміти унікальність міфу у пізнанні?

10. Як можна сформулювати імовірність отримання істинного знання на основі принципу протиріччя?

11. У чому полягає пізнання на основі міфу?