Ідеї метаболізму в архітектурі та містобудуванні Японії

Метаболизм — (фран. «métabolisme» от греч. «μεταβολή», «превращение, изменение») так называют стиль архитектурного искусства, который соперничал в середине XX столетия с функционализмом, имевшим в то время господствующие позиции в сфере архитектуры. Начало этого стиля было положено в Японии, где в его основу было положены тенденции индивидуального развития живых организмов. Характерным отличием метаболизма является не только подражание живой природе, но и развертывание формообразующих принципов.

Основной концепцией метаболизма служит возможность перестройки сооружений и замены их составляющих в соответствии с теми требованиями, которые предъявляет наш быстроизменяющийся современный мир. Несмотря на то, что, придя в Европу, метаболизм, стал очень популярен, в Японии – стране древних традиций, этот стиль получил другое направление развития. Это связано с духовной культурой восточных народов, у которых больше связь с живой природой.

За основополагающий фактор были взяты природные закономерности, которые и обрели фундаментальное значение архитектурного метаболизма, так как именно по законам природы и должна развиваться «биологическая» архитектура. Внедрение новейших технологий строительных материалов позволяет воплотить в практику самые невероятные проекты.

На практике используются приемы мастеров-метаболистов, которые выполняют архитектурные сооружения как бы незавершенными для создания эффекта «материализации внимания». В этом случае появляется мезопространство, которое является промежуточным звеном между человеком и природой.

Какое-то время зодчих устраивали урбанистические имитации национального колорита, однако затем они задумались о более глубоком проникновении в традицию.Ведь традиционный японский дом никогда не существовал в отрыве от живой природы – он был как бы ее продолжением. И тогда японские архитектурные гении (Курокава, Танге, Исодзаки, Кикутаке и др.) придумали концепцию дома-организма – и даже города-организма, который не выстроен раз и навсегда, а, подобно живой структуре, может изменяться: расти, развиваться, заменять «отмершие клетки» на новые и т. д. Хрестоматийными примерами такой постройки считаются «Дом неба» (Sky House) архитектора Кикутаке, напоминающий традиционное японское жилье «минка» с его ячеистой планировкой, а также знаменитая башня Нагакин (Курокава). Тем не менее этот так называемый метапринцип в архитектуре (сочетание капитальных структур с временными заменяемыми элементами) остается актуальным до сих пор – как универсальная система развития города, учитывающая его стремление к свободному распространению.

Башня Накагин— живое воплощение этой теории. Здание имеет тринадцать этажей, собранных как конструктор, из сборных модулей–капсул одинаковых размеров (2,3x3,8x2,1м). Отдельные части квартир закреплены на бетонном каркасе. Каждую капсулу присоединили к одному из двух несущих столбов башни при помощи всего лишь четырех болтов. Замысел архитектора состоял в том, что в случае прихода помещения в негодное состояние его можно было просто снять и выбросить, а на его место установить новое. Но за все время эксплуатации здания ни одну часть конструкции не меняли.

Такую «капсулу» было легко заменить по мере износа: их изготавливали на заводе и устанавливали на место с помощью крана.

В Японии, стране неординарных технических затей, еще в 1970-е зародилась тенденция минимизации пространства для сна. Известный японский архитектор Курокава Кисе создал первый отель-капсулу в 1979 г. в городе Осака — Capsule Inn Osaka.
Затем японский "сумрачный гений" в лице других местных архитекторов пошел дальше в этих разработках в сторону большей миниатюризации жизненного пространства, создав сеть капсульных отелей.
Сегодня отели-капсулы есть и в маленьких городах, и в крупных мегаполисах Японии — Токио, Йокогаме, Осаке, Нагое, Саппоро. В Токио, к примеру, работает около сорока отелей-капсул с 700 номерами-капсулами.

Надо заметить, что в далекие 60-е и 70-е годы футуристические изобретения японских зодчих произвели эффект разорвавшейся бомбы. Это было время, когда Всемирные выставки проходили исключительно в Стране Восходящего солнца – и всякий раз японцы поражали воображение новыми техническими изысками. В Осаке в 1970 году метаболисты во главе со знаменитым Танге выстроили свои павильоны в виде кристаллов, крыльев бабочки, конструкций, напоминающих перо птицы или туловище насекомого, а кроме того, впервые предложили миру идею многоуровневого города. В 1975 году в Окинаве это были знаменитые подземные «плавающие города» и искусственные острова Кикутаке, а еще через 10 лет в Цукубе – тотальное нашествие роботов. При этом главная прикладная задача, которую решали зодчие, всегда была одна – поиск дополнительного пространства в урбанистическом городе в гармонии с природой.

Сегодня японцы с их техническими новациями и футуристическими идеями по-прежнему актуальны. Некоторые «мастодонты» из плеяды архитекторов-метаболистов продолжают творить до сих пор – причем в разных странах. Если же говорить о Кикутаке, он остался верен метаболическим принципам и проектирует сегодня «биоклиматические небоскребы», которые не только экономят энергию, но и могут похвастаться собственным внутренним климатом, растительностью и почти городской инфраструктурой.

85. Екологізація професійного мислення.

Подолання глобальних екологічних проблем потребує переорієнтації світогляду. Вибір нової стратегії розвитку, що відповідає об’єктивним законам Всесвіту та забезпечує діалектичну єдність макрокосмосу (Всесвіту) і мікрокосмосу (людини), а також створює передумови для розвитку людини у гармонії з усіма формами життя, може гарантувати людству здорове духовно-творче і надійне майбутнє. Тому все частіше йдеться про доцільність інтеграції наукового та софійного (істинності та мудрості) з метою формування адекватного, екологічно виваженого світосприйняття. Таке поєднання відкриває нові можливості щодо проникнення у суть драматичних відносин між людиною та природою, дозволяє наблизитися до нового розуміння кожної із сторін цих відносин і, нарешті, розкрити сутність таких соціо-гуманітарних феноменів як культура, моральність, духовність тощо. Зокрема, без залучення елементів софійності, які до певної міри є ірраціоналістичним, важко зрозуміти, чому за таких приголомшуючих успіхів науково-технічного прогресу ми наближаємося до екологічної прірви.

Таким чином, процес появи екологічного знання як сукупності світоглядних та методологічних новацій із значним евристичним потенціалом опиняється в центрі уваги досліджень з філософії науки. Вивчення та аналіз екологічного знання, що є однією з найбільш прогресуючих галузей, сприяє детермінації перспективних методів та методологічних схем, позначенню важливих, з точки зору цивілізаційної перспективи, світоглядних настанов. Важливою є проблема дослідження взаємовідносин екологічного знання з усією системою наукових знань. Чіткість розуміння цієї проблеми досягається шляхом аналізу взаємодії екологічного знання та інших елементів системи науки.

екологічне знання постає як результат пізнавальної діяльності людини, як певна реакція суб'єкта пізнання на довкілля. Екологічне знання можна розглядати і як результат цілеспрямованої взаємодії людини з навколишнім середовищем, тобто як алгоритм системи певних моделей поведінки у навколишньому світі.

Також відзначається, що екологічне знання, як специфічна галузь знання, утворюється складною системою різних структурованих сукупностей фактів, закономірностей, теоретичних побудов, відображень, що сприяють цілісному уявленню про навколишнє середовище та місце людини в природі. При цьому, на найвищому рівні узагальнення екологічне знання слід розглядати як складноутворену систему різнорідного знання, яке відмінне своєю концептуально-теоретичною та соціальною організацією. Ненаукова частина даної системи включає такі компоненти як неявне екологічне знання, передумовне екологічне знання, особистісне екологічне знання, емоційне екологічне знання, які правлять за певний ґрунт для виникнення та існування високо теоретизованих форм екологічного знання. Щодо наукового екологічного знання, то воно структурується на: екологічні дисципліни спеціального та прикладного характеру; цикл дисциплін біологічного профілю, що вивчають коло питань про взаємини організмів з навколишнім середовищем, а також про функціонування екосистем різного рівня організації; синтезовані комплексні наукові напрямки (на ґрунті практично всіх галузей сучасної науки як природознавчого, так і гуманітарного профілю), мета яких – розв'язання глобальних екологічних проблем.

Сучасний стан екологічного знання продиктований тим еволюційним шляхом, що його пройшла галузь у процесі свого розвитку. Загальний вектор становлення екологічного знання обумовлений намаганням виробити оригінальні, адекватні та ефективні підходи до усвідомлення комплексу соціально-екологічних процесів, що становлять сутність проблеми стосунків між людиною та природою.

Внаслідок впливу екознання на стиль мислення в сучасній науці виникає екологічний стиль мислення, який має низку характерних особливостей та здатний вирішувати цілу низку функціональних завдань. Поширення екологічного стилю мислення безперечно дозволяє вдосконалити наявний та напрацювати новий методологічний апарат, нові науково-дослідницькі програми вивчення відношення "людина – природа". При цьому нові екологічні принципи наукової методології враховують всю повноту та цілісність буття людини. З іншого боку, екологічний стиль мислення створює передумови для вирішення глобальних екологічних проблем сучасності.