2020-07-01
69
Політична ідеологія – 1) форма пол..свідомості, певна доктрина, що містить теорет. осмислення пол..буття з т.з. інтересів, цілей та ідеалів певних соц.груп, верств і нац.утворень; 2) певна доктрина, що виправдовує домагання тієї чи ін. групи стосовно влади та прагне відповідно до цих цілей підкорити сусп. думку власним ідеям.
Терм.«ідеологія» з’явив. завдяки де Тресі у 1796 р., який він використав для позначення нової емпір.науки про ідеї.
Ознаки політичної ідеології:
- не є релігійною по суті;
- виходить зі сконструйованої реальності;
- орієнтована на практичні інтереси;
- апелює до «універс.цінностей», «людс.природи», «істор.прогресу»;
- виокремлює певний принцип, який мусить фундувати всю сис-му (свобода, традиція);
- не лише пропонує свої концепти, а вваж. їх вже готовими до вжитку;
- представляє себе умовою повноцінного функціонування сус-ва;
- висловлює претензію на упр-ня соц.-пол. практикою;
- ядро – коло ідей, пов’яз. зі здобуттям та утриманням пол..влади S-ми політики;
- систематизований хар-тер;
- претендує на цілісне відображення інтересів суспільних класів;
Реальна роль пол.. ідеології залежатиме від хар-ру оволодіння нею сусп.свідомістю.
Рівні ідеології:
1. Теоретико-концептуальний (на цьому рівні формулюються осн.положення, цінності та ідеали (нації, держави), принципи, в ім'я яких «здійснюються держ.еревороти».
2. Програмно-політичний (соц.-філософ.принципи та ідеали переводяться на рівень програм, гасел, вимог пол..еліти, формуючи таким чином нормат.основу для прийняття управлінь.рішень). Разом із тим, програми зазвичай розробляються для ведення пол. боротьби та передбачають нейтралізацію опонентів.
3. Рівень актуалізації (його характеризує ступінь засвоєння громадянами цілей, принципів ідеології).
Основні функції:
1. Легітимація влади пол..сил і режимів
2. Мобілізуюча та інтеграційна (намагається об'єднати сус-во на основі інтересів певної групи та таким чином спонукає їх до дій)
3. Когнітивна (пізнавальна) – формує погляд на світ, розвиває певні види пізнання, пояснює проблемні сторони дійсності, інтерпретує дійсність, зорієнтовану людину;
4. Нормативна – виробляє певне розуміння дійсності, продукуючи певні норми та цінності; слугує основою концепцій, програм, доктрин.
5. Маскує та містифікує справжні інтереси еліт.
Політика і мораль.
Проблема співвідношення політики і моралі — одна з центр. у пол..та етич. теоріях: Конфуцій - «кожному належне»; Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається прир.шляхом — дао. Прир.закон справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення давньокит.мудреців сутністю морал.обов'язку вваж.необхідність дотримуватися належного.
Демокріт доводив, що джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом. Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення про моральність соц.обов'язку. Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані антич.мислителями та їхніми послідовниками, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків пол..життя. Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність пол.. і морал.світів, в одному з яких, на його думку, панує сусп. доцільність, в іншому — етичні переконання. «Мета виправдовує засоби». Подібне – Т.Гоббс. Пріоритет морал. начала в сусп. житті обстоювали Дж.Локк, Ж.-Ж. Руссо. Згідно з вченням Канта, людина постійно перебуває між тим, що продиктоване сус-вом, політикою, і тим, що диктує свобода, моральність, її внутрішня свобода не потребує впливів держави. Гегель, з одного боку, ототожнює моральність і пол..дійсність, з іншого, на місце морал.доброчинності ставить санкціоновану державою добропорядність, досліджуючи конкретні соц.форми, в яких виявляється морал.дія-сть людини, її контакти з державою (сім'я, корпорація, ГС). Формула Маркса — «... мета, для якої потрібні несправедливі засоби, — несправедлива мета». Сенс політики, зазначає Вебер, досягнення і збереження влади, головний її засіб — насильство. Загалом у новітній соц.-філософ. пол.. та етичній думці домінує визнання важливості морал.критеріїв пол..дія-сті. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості (амер.теоретик Дж. Роле). Набувають «другого дихання» ідеї «облагородження» політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету морал.цінностей у сусп.-пол. житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).
Політика і мораль різняться за: своїм S - S політики - великі соц.спільноти і утворення (соц. група, клас, партія, держава). S моралі — вселюдс. спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль), окремий індивід (індивід. мораль). Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей. За способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів: для політики - владні розпорядження, вимоги, державні закони, для моралі - апеляція до совісті з метою розбудити в людях морал.чесноти, які б стали орієнтирами добровільно обраної поведінки. Політика вимагає, мораль переконує. За оцінкою ефективності дія-ті: політика націлена на практич. рез-тат. Морал.поведінка - безкорислива. Гол. для політика - здобуття та збереження влади. Мораль згасає, як тільки-но пробує керувати.
Типи взаємодії політики і моралі.
Оптимістичний: політика і мораль збігаються, їх розходження - наслідок конкр. обставин, які піддаються коригуванню.
Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.
Об'єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі, недоцільності встановлення зв'язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології.
Релятивістський. Особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної соц.-пол. ситуації.
