Розділ 4. Історико-культурні умови формування, джерела, та суть української п’ятидесятницької есхатології

4.1 Історико-культурні умови розвитку п’ятидесятницької доктрини «про останні часи»

Есхатологія баптистів та п’ятидесятників формувались в умовах панування атеїстичної ідеології, а носіями ключових богословських ідей були люди більшість із яких мали мінімальний рівень освіти. Це стало причиною того, що для більшості пізніх протестантів СРСР пріоритетним завданням християнського життя було збереження вірності максимально простому та переконливому розумінню Біблії, без заглиблення у глибини доктринальних питань. Зазначений контекст створював ідеальні умови для поширення диспенсаціоналістської методології тлумачення Біблії, як ідеального фундаменталістського інструменту опису реальності в якій опинилась Церква. За спогадами очевидців, усвідомлення необхідності вивчення букви Священного Писання, спонукало лідерів євангельських церков вивчати на пам’ять цілі книги Біблії.

Мета запропонованого підрозділу полягає у реконструкції історико-культурних умов розвитку п’ятидесятницького віровчення, та особливих джерел, що вплинули на формування доктрини про останній час.

Ключовою фігурою у формуванні віровчення українського п’ятидесятницького руху був Іван Юхимович Воронаєв (Микита Петрович Черкасов, 1885-1937). Отримавши богословську освіту в Біблійній семінарії Берклі (США), він поширював свій вплив на молодий рух через проповідницьку, навчальну та видавничу діяльність. Під його редакцією виходили журнали «Істина та Життя» та «Євангеліст», в яких публікувались авторські матеріали, та тексти, що були перекладені із англійської мови [54].

Корекція його богословських поглядів, від баптистських до п’ятидесятницьких, відбулась під впливом прийняття пневматології «Асамблеї Божої». І. Воронаєв увійшов до союзу «Асамблеї Божої», і в 1921 р., як їхній місіонер прибув для проповідницької діяльності до м. Одеса. Оскільки, вказаний американський п’ятидесятницький союз із 1916 р. офіційно визнав головні диспенсаціоналістичні тези (зокрема претрибуляціонізм та преміленаризм), то очевидно, що ці погляди засвоїв також І. Ю. Воронаєв.

Використовуючи можливості «золотого десятиліття» для протестантів СРСР у міжвоєнний період, І. Ю. Воронаєв зосередив свою проповідницьку діяльність на побудові місіонерської праці та поглибленню пневматологічного аспекту віровчення. Есхатологія була присутня в його проповідях у латентній формі, через загрозу звинувачення у антирадянській агітації [209].

Повоєнні політичні та економічні складнощі (голод, жахи «Червоного терору» та руїна громадянської війни) мотивували віруючих до більш активної проповідницької діяльності, вбачаючи у суспільно-політичних катастрофах ХХ століття «ознаки останнього часу».

За період 1921-1927 рр. заснований І. Ю. Воронаєвим Всеукраїнський Союз християн євангельської віри (ХЄВ), який претендував на статус «Всесоюзний», налічував 1000 церков та груп по території всього СРСР, та об’єднував 25000 послідовників [228, с. 261]. Високі кількісні показники свідчать про значну активність проповідницької та місіонерської діяльності п’ятидесятників першого покоління.

В цей же час, державна політика СРСР зосереджувалась на нарощуванні потужностей для масової антирелігійної кампанії. Ці дії дзеркально відображались в середовищі пізніх протестантів у вигляді переконання у настанні реалізації есхатологічних пророцтв Біблії, і додавало впевненості у метафізичній антихристовій природі державного механізму СРСР.

Покроковий аналіз антирелігійних дій більшовиків, а потім і керівництва СРСР, дозволяє відтворити історико-культурні умови розвитку нового релігійного руху в Україні.

20 січня 1918 р., Радою народних комісарів був прийнятий декрет «про відділення Церкви від Держави та школи від Церкви», який проголошував світський характер влади та гарантував волю сумління та віросповідання, а релігійні організації позбавляв статусу юридичної особи та права власності. Церковне майно підлягало націоналізації. Важливо підкреслити, що дія цього декрету завершилась тільки 25 жовтня 1990 р.

Першою, хто потрапив під колесо антирелігійних репресій в 1920-х р. була Православна церква в Росії. За звинуваченням у підтримці класу експлуататорів та державного імперіалізму, із декларацією порятунку населення від голоду, грабувались та руйнувались православні храми, закривались духовні начальні заклади, священство підлягало репресіям, а до частини ієрархів застосовувалась вища міра покарання – розстріл. Частина православних священників та богословів були засуджені до заслання (В. Троїцький, П. Флоренський), а інша частина була змушена емігрувати (Г. Флоровський, К. Керн, Й. Мейендорф, В. Зеньковський та інші).

Існують узагальнені відомості, що в міжвоєнний період в СРСР було репресовано від 100 000 до 300 000 православних священнослужителів, а на території країни Рад залишилося чотири діючих єпископи.

Громадянська релігійна свідомість поступово трансформувалась під дією примусової атеїзації населення. 30 січня 1923 р. нарком Луначарський провів показове засідання трибуналу із винесенням рішення «про смертну кару Богові». А в 1925 р. в СРСР була створена спілка «Войовничих безбожників», на чолі із О. Ярославським, мета якої полягала у поширенні атеїстичних ідей у радянському суспільстві, що свідчило про зміцнення державного курсу боротьби із релігією. Протягом 1922-1941 рр. головним рупором атеїзму була щотижнева газета «Безбожник» із багатотисячним тиражом. Під керівництвом Ярославського вона перетворилась на інструмент, популяризації атеїзму з позиції політичних, юридичних, історичних, культурних та наукових аргументів. У кожному видані друкувалась велика кількість саркастичних карикатур спрямованих на формування антирелігійних штампів у свідомості трудящих мас. В. Ленін встановив пріоритетний напрямок розвитку державної культурної політики, як подолання «середньовічної темряви» та звільнення від релігійної «ідеологічної сивухи», а також поширення атеїстичних ідей через агітаційну працю та законодавчі обмеження. Відповіддю християн на потужну пропаганду через наукові антирелігійні статті «Безбожника», стали апологетичні праці та статті в християнських періодичних виданнях 1920-х років. Таким чином, посилення ідеологічного тиску мотивувало духовних лідерів євангельських Союзів до формулювання догматичних та апологетичних положень та осмислення власної позиції у пошуках самоідентифікації. Тим самим становлячись на шлях розвитку власного богослов’я від народного та катехізаторсько-догматичного рівня до академічного [76].

І. Ю. Воронаєв усвідомлював мінливість часу та потребу віруючих у ясному розумінні віровчення ХЄВ. Тому, з метою формування доктринальної єдності, у 1926 р. ним було видане «Коротке віровчення ХЄВ», випущено вісім номерів журналу «Євангеліст» (по 3000 екземплярів) та заплановані біблійно-богословські курси для проповідників та керівників церковних хорів, як в м. Одеса так і по районах [236, c. 108-119]. В публікаціях та формулюванні догматичних положень І. Воронаєв продемонстрував себе як прихильника диспенсаціоналізму, головні положення якого в умовах релігійних гонінь були особливо актуальні.

Додатковим каталізатором розробки основ віровчення загалом та еклезіологічних ознак зокрема сприяв конфлікт між п’ятидесятницькими, євангельськими та баптистськими церквами, спровокований масовим переходом членів церков Союзу євангельських християн та Союзу баптистів до новоствореного Союзу християн євангельської віри. Результатом напружених міжцерковних стосунків, в 1920-х роках, стали взаємні докори та дисциплінарні покарання. Ю. Решетніков вказує, що «діяльність Воронаєва зустріла сильний опір з боку баптистського та євангельського союзу, насамперед, тому, що Воронаєв та його послідовники переважно проповідували погляди не невіруючим, а у церквах баптистів та євангельських християн. Тому поява п’ятидесятництва спричинила розкол у громадах, а багато громад в наслідок цього практично перестали існувати» [195].

Досвід цього конфлікту стане одним із мотивуючих факторів виходу «воронаєвців» із ВРЄХБ у 1948 р. створивши психологічне підґрунтя розробки власної «еклезіологічної есхатології», як богословського обґрунтування неможливості перебування п’ятидесятників у одному союзі із баптистами. Більш м’якша позиція була притаманна «шмідтовцям», які сформувались на настановах «апостола збалансованості» Д. Джі, що виражались у відкритості до міжцерковного діалогу та поміркованості у пневматологічних дискусіях. Полеміка з баптистами мотивувала ХЄВ зосередились на розбудові власної аргументаційної бази, постійно підкреслюючи важливість дії Духа Святого в житті християнина, створюючи тим самим підґрунтя для розвитку локального богослов’я.

Атакою на пневматологію ХЄВ стали полемічні твори І. В. Каргеля, М. Салова-Астахова, П. Кіндрата, та інших. Зазначені автори, намагались догматично обґрунтувати неможливість повторення феномену П’ятидесятниці в наш час, як непотрібний еклезіологічний елемент в сформованій духовній будові – Церкві. Їхня аргументація спиралась саме на тези диспенсаціоналізму, і звучала переконливо. Стверджувалось, що «Церква», як містичне Тіло Христа на землі, потребувала наявність духовних дарів тільки на початку свого існування поки ще не був сформований канон Нового Заповіту. Після приходу часу (диспенсації) досконалості, що ознаменовувалось у наявності повного тексту Біблії та ієрархічної структури, потреба в духовних дарах зникла. Оскільки диспенсаціоналізм вчить, що для кожного періоду «Історії спасіння» у Бога є різні методи донесення своєї волі до людини, то стверджувалось, що в диспенсації Церкви, в період «Філадельфійської-Лаодикійської церкви» потрібно довіряти досконалому відкриттю Божої волі – Біблії і утримуватись від духовних експериментів.

Д. Шеппард, підтверджує, що між диспенсаціоналізмом та есхатологією п’ятидесятників існує «непростий зв’язок», адже їхня віра в подовженість дії ознак та чудес і в наші дні входить в протиріччя із основними положеннями диспенсаціоналізму [273]. Практично, п’ятидесятники демонструють вибірковий підхід до диспенсаціоналізму, і скоріше використовують його як богословський каркас для своїх тез ніж як фундамент міркувань.

Контраргументами п’ятидесятників став наголос на необхідності реалізації в сучасному історичному періоді апостольської моделі Церкви і можливості повторюваності спільного досвіду, що відкривав новий рівень «Богопізнання» спираючись на підкреслено-буквальну герменевтику біблійного тексту. Для п’ятидесятників період «досконалості» (1Кор13) іще не прийшов, адже він має суто есхатологічний вимір після настання «Нового неба та нової землі» (Об’явл. 21-22); а себе християни віри євангельської ідентифікували як прояв «пізнього дощу» із есхатологічних образів книги пророка Йоіля (2 розділ). Таким чином, обґрунтовувалась дія духовних дарів до сьогодні. Запропонована методологія виводила п’ятидесятницьку догматику за рамки класичного диспенсаціоналізму і відкривала можливості більш широкого тлумачення біблійного тексту, створюючи приклад «общинної герменевтики», де вірність тлумачення тексту визначалась не професійними богословами, а спільнотою віруючих.

Репресії 1930-х років змістили фокус уваги дискусійного поля із догматико-теоретичної площини і визначили фізичне виживання церков як пріоритетне завдання, у порівнянні із міжцерковними догматичними дискусіями.

Дослідження темпів релігійних гонінь пояснює тенденцію віруючих різних конфесій до проведення паралелей між СРСР та апокаліпсичними образами із книги Об’явлення, які почали ширитись в середовищі «сектантів».

8 квітня 1929 р. була прийнята постанова ВЦК та РНК про «релігійні об’єднання» яка отримала народну назву «Драконівський закон про культи» (дія цієї постанови була зупинена лише в 1990 р). Також, в 1929 р. було розроблене «Положення про реєстрацію релігійних організацій» через яке держава намагалась тотальною контролювати всі церкви. Окрім нових вимог до реєстрації релігійної громади та існуючих обмежень що до майнових питань, також, згідно прийнятої постанови релігійні об’єднання отримували ряд нових суттєвих заборон [186]. Заборонялось організовувати каси взаємодопомоги, організовувати дитячі, юнацькі, жіночі молитовні зібрання; також під забороною були біблійні та літературні гуртки, гуртки з рукоділля, трудові та по вивченню релігії. Закон «про Культи» створив юридичну основу для проведення репресій проти пізніх протестантів, через масове закриття церков та арешт керівництва релігійних Союзів, закриття всіх біблійних курсів, та зупинення випуску духовних журналів та релігійної літератури.

На початку 1930 р. керівництво «воронаєвського» Союзу було репресоване, церковне майно – конфісковане, більшість проповідників, служителів та активістів були засуджені до різних термінів ув’язнення [64]. Серед засуджених до ВТТ у 1930-і роки були: І. Ю. Воронаєв, К. А. Воронаєва, В. Р. Колтович, І. Підлісний, та близько 800 проповідників [59, c. 278].

Юридична основа для переслідування віруючих ґрунтувалась на «політичній» статті № 58 Кримінального кодексу РСФРР редакції 1926 р., яка стала основою для введення терміну «ворог трудящих» (В Кримінальному кодексі УРСР – 54 стаття). Підкреслимо, що за згадками екс-голови ВРЄХБ Г. І. Коменданта, в той час есхатологічна тематика проповідей розглядалась також як антирадянська агітація, адже звіщала знищення радянського ладу у вогні Божого суду, і ставала причиною обвинувального вироку. В результаті, публічна «проповідь про останній Суд та Друге пришестя Христа» підлягала – забороні або ставала таємною темою, яка передавалась лише у вузькому колі одновірців. Наведений факт пояснює порівняно малу кількість документів, які б свідкували про деталізацію есхатологічних переконань євангельських віруючих.

Версія із умисним обмеженням публічної есхатологічної інформації знаходить своє підтвердження при ознайомленні із архівними матеріалами ГПУ та дає нам краще розуміння есхатологічних поглядів І. Ю. Воронаєва та його місіонерської команди.

В тексті обвинувального висновку Одеського облвідділу ГПУ, про ліквідацію контрреволюційної групи, що складалась із керівного складу пресвітерської ради секти християн віри євангельської знаходимо опис есхатологічних переконань ХЄВ. Після арешту І. Ю. Воронаєва, віруючі збирались по домівках, читаючи Євангеліє про голод, гоніння на віруючих та війну, та співставляючи ці описи із сучасним для них часом, роблячи вказівку, що вже прийшов час пришестя антихриста, і що радянська влада і є антихристом, та закликали не вступати в колгоспи. В документі стверджується, що І. Ю. Славік, бувши членом правління Одеської громади ХЄВ проводив у себе вдома нелегальні моління воронаєвців…. І. Ю. Славік тлумачив релігійні книжки в антирадянському дусі навчаючи, що час страшного суду вже настає, бо все йде згідно писання, і настав час гонінь на релігію. В особі сатани І. Ю. Славік бачив радянську владу, яка хоче всіх зробити невіруючими [260, 219-220].

Також ми читаємо, що Микола Васильович Кузьменко, один з членів Всесоюзної ради ХЄВ, був звинувачений в тому, що проголошував антирадянські проповіді на зібраннях секти в с. Маяки, з використанням діаграм про Тисячолітнє царство, про страшний Суд та Вогняне озеро [260, 219-220].

Есхатологічна аргументація використовувалась також і в проповідях керівника церкви в с. Маяки Г. Л. Слюсаренко, в яких він закликав молитись, щоб не потрапити у Озеро вогняне [260, 219-220].

Таким чином, наведені свідоцтва прямо вказують на популярність есхатологічних тем і догматичну сформованість віровчення ХЄВ.

В період із 1935-1942 рр. братерство ХЄВ існувало без керівництва, що призвело до загострення фальшивих пневматологічних проявів і призвело до поширення догматичних заблуджень [59, c. 278].

Утиски та переслідування відчули на собі всі релігійні організації СРСР. Показово блискавично був ліквідований Всеукраїнський Союз об’єднань баптистів України. На 1931 р. із 5000 громад Союзу залишились діючими лише 10 зареєстрованих церков [154, с. 17]. В 1935 р. в Москві лідери Всеросійського союзу баптистів (М. В. Одінцов, П. Я. Дацко, М. Д. Тимошенко) були заарештовані, а останні церкви – закриті [154, с. 17].

Вершиною богоборчої політики можна вважати декрет «про безбожну п’ятирічку» підписаний Й. Сталіним 15 травня 1932 р. Згідно проголошеного плану впроваджувалась політика атеїзації населення, переслідування релігійних лідерів та знищення храмових і культових споруд. Мета борців із ідеологічним ворогом була сформулювала у гаслі: «до 1 травня 1937 р. ім’я Бога має бути забутим на території СРСР». Гасло: «Церква – посібник ворогів трудящих!» втілилось у тому, що за даними О. Філоненко, за 1937 рік було страчено більше християн ніж в період римських гонінь [232, с. 23].

Особливістю релігійних гонінь 1930-х років можна вважати тотальність знищення культових споруд, як матеріальних символів присутності релігії у суспільстві. Л. Якубова вказує, що в період Великого терору «почалося знищення храмів та предметів культу, економічний та політичний тиск на духовенство став нестерпимими. Священники були позбавлені виборчих прав, їх обкладали непомірними податками, змушували відректися сану… за неповні два роки в Україні було закрито до 75-80% (близько 8 000) храмів [259, с. 473]. З метою пошуку нових джерел для фінансування проектів сталінської індустріалізації, розвитку колективізації та придушення націоналістичних рухів на території Радянської України був організований голодомор 1932-1933 рр. який поєднав у народно-релігійній свідомості алюзії із книги Об’явлення та реалій СРСР, проголосивши КПРС – блудницею що їде на звірині багряній» [11, с. 554-555].

Незважаючи на видимий успіх «безбожної п’ятирічки» та інтенсивність виконання атеїстичної політики релігійність жителів СРСР зменшувалась повільними темпами. Згідно результатів перепису населення СРСР 1937 р. 56,7 % населення старше шістнадцяти років визнавали себе віруючими. Відповіддю на задекларовану релігійність населення у поєднанні із бажанням відзначити двадцяту річницю Революції 1917 р. розпочалась нова хвиля репресій, що була спрямована проти нацменшин СРСР (українців, поляків та німців), інтелігенції, лідерів комуністичної партії, та релігійних діячів і увійшла в історію як «Великий терор 1937-1938 рр.». Однією із найбільш відомих жертв цього терору став лідер п’ятидесятників СРСР І. Ю. Воронаєв, який був розстріляний 5 листопада 1937 р. у виправному трудовому таборі біля Маріїнська (Кемеровська обл.). Його дружина К. А. Воронаєва була засуджена до покарання у ВТТ на сумарний термін більше ніж двадцять років і тільки завдяки дипломатичним переговорам американського президента Ейзенхауера та генсека КПРС М. С. Хрущова, вона отримала змогу повернулась до дітей до США в 1960 р.

Таким чином, в результаті масових гонінь, на початок Другої Світової Війни, «воронаєвський» Союз християн євангельської віри був повністю ліквідований. Історико-культурні умови розвитку ХВЄ у першій половині ХХ століття сприяли формування стійкого переконання у антихристиянській природі ідеології СРСР та формування нового наративу де СРСР прирівнюється до Вавилону із книги Апокаліпсису. В змальованих умовах есхатологічні очікування отримали ідеальне середовище для чіткого догматичного вираження, що вплинуло на весь процес розбудови церковно-державних стосунків у майбутньому.

Формування паралельного західноукраїнського «шмідтовського» п’ятидесятницького осередку, що був трансформований у Союз християни віри євангельської, розпочався із навернення у п’ятидесятництво українських емігрантів у США (Д. Романюк, І. Герис, П. А. Ільчук, Т. Нагорний та інші). Перед поверненням на Батьківщину в 1920 р. для місіонерського служіння, частина з них отримала базову богословську освіту у баптистському біблійному інституті В. Фетлера, що сформувало в їхньому розумінні диспенсаціоналістичну модель сприйняття есхатології. Через проповідь реемігрантів, були засновані перші п’ятидесятницькі громади в Тернопільській та Рівненській областях України, а також у Брестській області Білорусії; відповідно, в цих же громадах і були поширені ідеї диспенсаціоналістського преміленаризму як базової концепції «Церкви останнього часу».

Важливо підкреслити, що І. Герис, займаючи позицію помічника І. Ю. Воронаєва в Правлінні російського відділу «Християн євангельської віри – Петнекостол» [60, c. 180] при «Асамблеї Божій» в США, до України приїхав як місіонер від іншого американського п’ятидесятницького об’єднання – «Церкви Божої», що відповідно вплинуло на розповсюдження альтернативних богословських поглядів [29, с. 140]. Передавши в 1928 р. новоутворені церкви під опіку А. Берхгольца, І. Герис повернувся до США, прийняв пасторське служіння в об’єднанні «Церква Божа» і до України більше ніколи не повертався, продовжуючи підтримувати контакти із церквами через журнал «Будівничий Церкви Божої» [29, с. 124]. Завдяки цьому журналу І. Герис продовжував дистанційно впливати на розвиток богословського світогляду українських проповідників.

Густав Герберт Шмідт (1891-1958) є ключовою фігурою в розвитку п’ятидесятницького руху на Західній Україні (Польщі). Німець за походженням, який перед еміграцією до США протягом чотирнадцяти років проживав в Україні. В 1915-1919 рр. він отримав богословську освіту в Біблійному коледжі м. Рочестер (Нью-Йорк, США). Протягом 1920-1925 рр. Г. Шмідт як місіонер «Асамблеї Божої» в Польщі займався проповідницькою та благодійною діяльністю [29, с. 124]. Про успішність його праці свідчить, факт, що за перші чотири місяці було охрещено біля ста чоловік, та був організований в польському м. Лодзь Союз християнської церкви віри євангельської (керівник А. Берхгольц).

Для отримання богословської освіти національних лідерів Г. Шмідт відправляв кандидатів на навчання до Англії. Високий кошторис цього проекту мотивував керівництво ХВЄ започаткувати власну Біблійну Школу у Східній Європі [215, 8-9]. Для реалізації ідеї, в 1927 р. в Чикаго (США), Г. Г. Шмідт та П. Петерсон організували Російську Східноєвропейську Місію «Асамблеї Божої» (РСЄМ). Саме ця організація зіграла ключову роль в розповсюдженні п’ятидесятництва у Східній Європі, через духовну, освітню та фінансово-ресурсну підтримку місіонерів. Пізніше, факт фінансування священнослужителів буде використаний ГПУ/НКВС як доказ шпигунської співпраці пасторів із закордонними спецслужбами.

В 1927 р. в м. Данцинг (Польща) бла відкрита Західноукраїнська філія РСЄМ, яка сприяла насадженню нових церков та розвитку національних п’ятидесятницьких Союзів у Східній Європі. В 1928 р. генеральним суперінтендантом цієї місії став Г. Шмідт, для якого богословська освіта для пастирів та проповідників, була одним із найбільш пріоритетних завдань. Освітні програми стали одним із ефективних засобів поширення есхатологічної моделі «Асамблеї Божої» серед новонавернених, і що сприяло формуванню місцевого наративу «вчення про останні часи».

В 1939 р. чисельність польського Союзу ХВЄ складала біля 20000 чоловік, 500 церковних громад та груп. Відповідно швидкий кількісний зріст ХВЄ теж сприймався як ознака останнього часу, коли Бог готує свою Церкву до Підхоплення. Після початку Другої Світової Війни, в 1939 р. Союз ХВЄ та Біблійний інститут припинили свою діяльність. В контексті руйнації принесеної Війною, есхатологічні переконання ХВЄ тільки зміцнились, що стимулювало більш активну проповідницьку діяльність.

17 вересня 1939 р. російські війська перейшли кордон Польщі і згідно пакту Молотова-Ріббентропа, зайняли майже всі землі із українським і білоруським населенням. Приєднавши західноукраїнські землі до УРСР, Москва збільшила населення України майже на сім мільйонів. Оскільки в радянській Україні Союз ХЄВ очолюваний І. Ю. Воронаєвим був знищений, а проповідники в більшості випадків ув’язнені – офіційного злиття Союзів ХЄВ та ХВЄ не відбулось. Довоєнна співпраця служителів ХВЄ сприяла м’якій зміні церковної юрисдикції в керівництві Союзів.

В 1941 р. релігійна риторика Й. Сталіна («браття та сестри») при зверненні до народу СРСР після початку війни із Німеччиною, ознаменувала початок діалогу із Православною церквою, і відбудову церковної структури під назвою «Російська православна церква» (РПЦ) на чолі із патріархом Сергієм (Старогородським).

Під час Другої Світової Війни «сектанти», поширена народна назва євангельських віруючих, відчували на собі суспільне незадоволення та гнів через пацифістську позицію. Звинувачення у зраді Батьківщині та виклик доктрині про природу Божої доброти на фоні наслідків Другої Світової Війни, мотивували євангельських проповідників до пошуку відповіді на «проблему Зла» та розробки власної теодицеї [215, c. 9]. З цієї причини цілісна картина «Божого плану спасіння», яку пропонували п’ятидесятницькі вчителі-диспенсаціоналісти, чи «Панорама Біблії» ЄХБ, стала необхідним світоглядним елементом для отримання відповіді на поставлені суспільством запитання. Теодицея п’ятидесятників, знайшла своє вираження у комплексній темі «про Пустелю спокуси» [225] лідера нелегальних п’ятидесятників СРСР А. І. Бідаша [250], де «зло» як явище отримує виховну функцію, і буде обмежене Божим контролем. Була сформульована теза: «Пустеля спокуси відкриває Церкві пізнання волі сатани. Через Божої та волі диявола, світла та темряви, добра та зла, Церква досягає досконалості» [17, с. 17]. Для радянських пізніх протестантів, кожне догматичне положення, та кожний елемент віровчення мали серйозні особисті та суспільні наслідки. Наприклад, за відмову від служби в рядах Радянської армії, у період Другої Світової Війни, за законами військового часу, частина священнослужителів була розстріляна (1940 р. п’ятидесятник І. Сузанський, Одеська обл.), або засуджені до ув’язнення у ВТТ (в 1948 р. баптист О. Д. Михальченко, Сумська обл.). Згідно наявних даних, до 1944 р. було заарештовано 25 000 баптистських проповідників, із яких 22 000 загинули в тюрмах та таборах [154, с. 17].

  Зменшення тиску на Православну церкву не означало автоматичного полегшення положення інших релігійних меншин. В період Другої Світової Війни, була спроба відновлення у Москві діяльності Всеросійського союзу баптистів, – в результаті, в 1944 р. цей Союз знову був ліквідований.

Релігійна політика німецьких завойовників створила сприятливі умови для відновлення діяльності п’ятидесятників на окупованих Німеччиною територіях. 1 листопада 1942 р. в П’ятихатках пройшов з’їзд «Обласний собор єпископальної церкви ХВЄ» під головуванням Д. І. Пономарчука, який проголосив відновлення діяльності Союзу ХЄВ [236, c. 355-366]. Для проведення успішних переговорів із німецькою окупаційною владою відповідальні пресвітери були введені у сан єпископів. Очолив єпископальну колегію – член правління ХЄВ за часів І. Ю. Воронаєва – Г. Г. Понурко. Важливо підкреслити, що це був історичний прецедент прийняття єпископського сану вітчизняним п’ятидесятницьким служителем, адже до цього найвищим щаблем у церковній ієрархії ХЄВ був лише пресвітер.

1-2 вересня 1943 р. відбувся другий З’їзд ХВЄ в м. Дніпродзержинськ, де був прийнятий статут Союзу церков та рукопокладені ще єпископи: А. Бідаш (П’ятихатки), П. Шокало (Кривий Ріг), Х. Пітух (Ноповушкарівка) [236, c. 274-294]. Після звільнення українських земель від німецько-фашистських загарбників, на весні 1945 р. Г. Г. Понурко за звинуваченням у колабораціонізмі був засуджений до ув’язнення, а Союз християн віри євангельської очолив єпископ А. І. Бідаш.

Описаний перебіг історичних подій демонструє, як на арену церковно-державної боротьби виходить єпископ А. І. Бідаш, який був ключовою особою у формуванні есхатології нелегальних п’ятидесятників. Акумулювавши головні тези І. Ю. Воронаєва та Г. Г. Понурко, спираючись на усну традицію отриману від лідерів-п’ятидесятницького руху, що мали богословську освіту, А. І. Бідаш розробив переконливу концепції «Огляду Божого плану спасіння» яка стала біблійним метанаративом для формування всієї п’ятидесятницької есхатології у другій половині ХХ століття.

 Суттєвим аргументом на користь розробки богословських критеріїв самоідентифікації стало питання про об’єднання в 1945 р. ХЄВ/ХВЄ та ЄХ/Б в один союз церков – ВРЄХБ. Для «шмідтовців» ця пропозиція легального існування в одному адміністративному союзі із баптистами не містила великої причини для спротиву. «Воронаєвська» частина ХВЄ вбачала у запропонованому штучному об’єднанні вплив КДБ та наслідки політичних вимог Західних країн про демонстрацію релігійної свободи в СРСР. Відсутність узгодженості у цьому питанні заклало фундамент для церковних розколів.

Після тристоронніх переговорів, 24 серпня 1945 р. була підписана «Серпнева домовленість» про входження 300 церков ХВЄ до ВРЄХБ [236, c. 274-294]. Угоду від ХВЄ підписали: Д. І. Пономарчук, М. В. Кузьменко та А. І. Бідаш. Компроміс у розумінні пневматології було досягнуто завдяки формулі визнання хрещення Духом Святим як із ознаками інших мов так і без них. Відповідно, кожен із підписантів сприймав підписану угоду як власну ідеологічну перемогу. В контексті досліджуваної теми, підкреслимо, що необхідність компромісу відчувалась тільки у вирішенні пневматологічних та еклезіологічних питаннях. Есхатологічні доктрини сприймались однаково як представниками баптистів так і представниками п’ятидесятників. Це свідчить про спільну догматичну платформу, яка була закладена у 20-х роках ХХ століття, і на момент підписання угоди сприймалась однаково у союзах ХВЄ та ВРЄХБ.

 Статистичні данні свідчать, що у процесі об’єднання не всі п’ятидесятницькі церкви увійшли до ВРЄХБ. На 1 січня 1948 р. до ЄХБ увійшло 545 громад ХВЄ із 626 існуючих; відповідно, на нелегальному положенні залишилась 81 церква ХВЄ [260, с. 133]. Це в свою чергу свідчить, що різне розуміння вчення про «хрещення Духом Святим», та різне розуміння практичних та теоретичних принципів застосування цього вчення створювало перешкоду у самоідентифікації п’ятидесятників, що знайшло відображення у «есхатологічній еклезіології» нелегальних п’ятидесятників.

Як свідчить єпископ ХВЄ В. Г. Мурашкін, «Серпнева угода» мала врегулювати взаємостосунки п’ятидесятників та баптистів; на практиці, п’ятидесятники які ввійшли ВРЄХБ змушені були відмовитись від ознак власної ідентичності та підкорялись заборонам практики духовних дарів на зібраннях. Між баптистами та п’ятидесятниками, які не погоджувались відмовлятись від практики глосолалії виникали суттєві напруження у стосунках, що призводили до внутрішніх конфліктів, взаємних дисциплінарних покарань-вилучень та неможливості проводити спільне богослужіння.

16-17 березня 1948 р. в м. Дніпродзержинськ відбулась історична нарада керівництва ХВЄ, на якій було прийнято рішення про вихід із ВРЄХБ. Одразу після наради всі шістнадцять учасників були заарештовані та ув’язнені за звинуваченням у антирадянській агітації. Лідери ХВЄБідаш, Марин, Ільчук, Нікітчук, Воробець, і Левчук були засуджені до 10 років позбавлення волі, Місюра, Яшник, Павленко, Юрчак, Камолов і Бєлих – до 8 років. До 5 років були засуджені Циганюк, Чухрай, Дорунов і Яшник. Підкреслимо, що отримане покарання лідери ХВЄ сприйняли в світлі есхатологічного наративу боротьби за «Істину» і тому отримали стимул для подальшої боротьби.

Процес масового виходу громад ХВЄ із ВРЄХБ в 1948-1949 рр. спровокував чергові хвилі репресій проти ХВЄ, що в свою чергу привело до створення поглиблених есхатологічних конструкцій та оцінки життя кожного християнина в світлі Вічності.

Більш детально аналіз причин та наслідків Серпневої угоди проводиться в тексті магістерської дисертації Гури В. О., де аналізуються пояснення богословського компромісу А. І. Бідаша, як про зміну тексту «Серпневої угоди» після підписання [77]. Погляд нелегальних п’ятидесятників на зміст та значення «Серпневої угоди» викладений в роботі М. П. Усача «Вибір шляху» [226]. Не зважаючи, що робота М. П. Усача містить у собі велику кількість фактичного матеріалу, висновки автора неодноразово підпадали під жорстку критику з боку фахових істориків. Виважений погляд пропонує О. Геніш, який поряд із богословським напруженням в церквах того часу, демонструючи роль КДБ у об’єднавчому процесі ХВЄ та ЄХБ, як маніпуляторів свідомістю священнослужителів ХВЄ, що привело до рішення про вихід частини церков ХВЄ із ВРЄХБ в 1948 р. на чолі із А. І. Бідашем. Інша частина п’ятидесятників під керівництвом Г. Г. Понурко, Д. Пономарчука та М. В. Кузьменко залишились у ВРЄХБ; об’єднання тривало до 1989 р.

Відповіддю ХВЄ на масові арешти, стали мученики-в’язні сумління та кристалізація власної богословської ідентичності через розробку богословського обґрунтування неможливості продовження спільного перебування п’ятидесятників та баптистів у одному союзі.

Вірш «Шістнадцять» авторства В. І. Бєлих, написаний в київській тюрмі одразу після арешту в м Дніпродзержинську (1948) ілюструє взаємозв’язок психоемоційного стану арештованих проповідників та глибину їхніх догматичних переконань:

«…Нас умертвить хотят пожизненной тюрьмою,

Работой каторжной и в дальних лагерях,

Но ведь бессмертны мы, хотя просты собою,

Но Дух Святой живет у нас в сердцах.

 

Мы духом Вечные!.. И смерти мы не знаем,

Святая Истина живым Столпом стоит,

Хотя мы изгнаны и в тюрьмах здесь страдаем,

Христову Церковь ад не победит.

 

Христовы воины!.. Тернистыми тропами,

Страдания путем мы к Вечности идем.

Христос вознаградит бессмертными венцами,

Пред Ним мы гимн победы воспоем» [21, с. 28-30].

Наведений текст, виражає ідею натхнення реальної боротьби за метафізичну «Істину» та демонструє відчуття присутності «Вічності» у стражданнях ув’язнених проповідників. Інші поезії майбутнього очільника нелегальних п’ятидесятників СРСР виражають догматичну точність есхатологічних конструкцій, і покликані передати потіху та натхнення для боротьби за догматичну «Істину» іншим в’язням. Частина поезій В. І. Бєлих була покладена на музику і була поширена в піснях («Земля безлюдная, пустынные просторы…» та «По полям широким»). Через поетичну творчість в середовищі ХВЄ популяризувався есхатологічний наратив, на догматичне обґрунтування якого не завжди вистачало часу. Ігноруючи поетичний добірок єпископа В. І. Бєлих, дослідники втрачають можливість аналізу внутрішньої, емоційної сторони єства ув’язнених в світлі есхатологічної драми.

За свідченнями очевидців, побратим В. І. Бєлих єпископ І. А. Левчук, після 23 років ув’язнення в таборах (3 судимості), наголошував: «як би нам з вами довелось терпіти страждання 50 років, що ці роки в порівнянню із Вічністю!». Йому також належить теза: «Я вдячний моєму Богові за те, що можу жити в цій країні і страждати за ім’я Ісуса Христа». Радісне сприйняття гонінь та страждань в радянський період, та упевненість у тому що СРСР припинить своє існування через Боже втручання – постійно звучала в проповідях І. А. Левчука (прикладом є проповідь на текст Іс. 35 розділ: «Розквіте пустеля!») [136].

  Гоніння на церкви та релігійні організації СРСР продовжувалось до смерті Й. Сталіна в 1953 р. після чого настав період послаблення переслідувань та дострокових звільнень ув’язнених. Десятиліття «хрущовської відлиги» завершилось новими хвилями релігійних переслідувань, які стимулювали глибше осмислення обітниці вічного життя (Ів. 3:16). Пастор ХВЄ П. Мельничук описує, що в цей період діяли суди які засуджували віруючих за сфабрикованими справами, на яких використовувались неправдиві свідчення для того, щоб релігійних активістів судили на довші терміни ув’язнення: від 5 до 25 років додаючи ще 5 років позбавлення громадянських прав [156, с. 173].

  Реакція віруючих на гоніння була різною: від відчаю до радісного сприйняття. Але, зразковою моделлю для наслідування вважалось життя повної посвяти без остраху гонінь. В проповідях та творчості звеличувалось життя із хрестом Христа, який кожному потрібно було нести на свою власну Голготу. Проповідувалась формула, що «без Гетсиманії не має Голготи, а без Голготи – раю». За свідченням згаданого П. Мельничука в 1950-1960-і рр. в м. Маріуполь серед молоді ХВЄ була популярною така пісня:

«Край Отчизны святой неизменной

Не сравнить здесь с мирской суетой

Не страшат все угрозы меня

З Христа я умру молодой…

…Пусть не гаснет надежда моя

Пусть не гаснет огонь золотой

За Того кто спасает сердца

За Него я умру молодой!» [156, с. 36].

Наступний текст свідкує про натхненність хрестом Христа, як прикладом для стійкості в гоніннях:

«Мы воины рати Христовой,

Страдальцы за веру в Христа,

Идём мы на подвиг суровый

На подвиг великий креста» [156, с. 83].

Наведені тексти свідчать про силу віри та глибину посвяти п’ятидесятницької молоді в часи хрущовських гонінь, під час яких зросла кількість в’язнів сумління. Переконаність у невідворотності грядущого Божого суду над грішниками цього світу та відступниками від церкви додавали упевненості у швидкому наближенні другого приходу Христа за часів життя покоління молоді 1960-1970 рр. Звичайно, такий погляд надихав віруючих до боротьби за прийняті ідеали. Пояснити джерело сили для протидії пізніх протестантів тоталітарній системі можна через осмислення цієї боротьби в світлі богословської моделі Ю. Мольтмана («Теології Надії»). Головною ідеєю Мольтмана було проголошення «Бога після хреста», як відповіді на сенс страждань християнина («Бог після Аушвіця»). Він проголошував, що християнин є втягнутий у повсякденну боротьбу між власним досвідом та надією, де есхатологія має не потойбічне значення, не втечу у футуризм, а зосереджене на силі Божого преображення вже сьогодні. Для частини радянських віруючих футуризм був відповіддю на всі їхні надії, для інших віруючих була актуальною перемога над Божими ворогами вже на цій землі, що також знайшло своє вираження у «руху за еміграцію».

Саме есхатологія, як джерело постійною надії та переконаності у Божій присутності в стражданнях християн в СРСР стимульовано пізніх протестантів до боротьби за право на власну форму поклоніння Богові незалежно від зовнішніх обставин та вимог держави. Інтегрованість у щоденне життя есхатологічного наративу створювало холістичну картину реальності і надихало здатністю до прогностичного моделювання майбутнього на основі визнаної методології тлумачення біблійних пророцтв. Це стало причиною, що загострення есхатологічних очікувань співпадало із появою нових ознак останнього часу. Прикладом найбільш потужного впливу геополітичних подій на зміцнення переконаності у наближенні Другого приходу Христа було проголошення незалежності держави Ізраїль (15 травня 1948 р.). Ця подія наочно продемонструвала виконання біблійних пророцтв і сформувала уявлення про Ізраїль як «стрілки на Божому годиннику історії людства», чи «фігове дерево», у відповідності до слів Христа, дивлячись на яке, можна розпізнати час наближення Другого приходу Христа (Матв.24:32). Ілюстрацією впливу набуття незалежності Ізраїлю на віруючих того періоду є текст І. Барчука, у передмові до книги «пояснення книги Об’явлення». Він вказує, що коли в 1942 р. німецькі війська в Північній Африці вже мали досягти Палестини, щоб захопити її, Свідки Єгови всіма силами доводили що Гітлер – це і є справжній антихрист, і він забере Палестину і заволодіє всім світом [13, с. 3]. Також за спогадами Г. І. Коменданта, останнього голови Союзу ЄХБ в СРСР, проголошення незалежності Ізраїлю надихнуло хвилю проповідей про скорий прихід Христа та загострення уваги на питаннях есхатології та для дослідженні біблійних пророцтв. Переможні військові операції Ізраїлю, розбудова власної інфраструктури та економіки та масове повернення євреїв на свою історичну батьківщину теж були сприйняті в світлу есхатологічних пророцтв (Іс.60:8). Таким чином геополітика, яка сприймалась в світлі біблійних пророцтв, стимулювала поглиблення наративу про ознаки Другого приходу Христа та стала особливо популярною темою в проповідях того періоду.

Іншою історичною подією, що також отримала статус «ознаки останнього часу» стало створення Всесвітньої ради церков (1948 р.), як вершини розвитку екуменічного діалогу світового рівня. Ця подія одразу була ідентифікована як кроки із створення єдиної релігії для всіх людей по всьому світі, яку антихрист використає для побудови власного культу. Екуменізм, як ознака останнього часу, буде введена в офіційну частину віровчення ОЦХВЄ та стане визначальним принципом обмеженої взаємодії між із представниками інших християнських конфесій в період незалежної України [17].

До ознак останнього часу була залучена і Карибська криза (1962 р.), яка наочно продемонструвала можливість знищення планети в результаті ядерного протистояння. Також есхатологічно сприймалось і підписання у Гельсінках заключного акту Наради із безпеки та співпраці у Європі (1975), як виконання пророцтва апостола Павла («Бо коли говоритимуть: Мир і безпечність, тоді несподівано прийде загибіль на них» 1 Сол.5:3).

Іще однією «ознакою останнього часу» була сприйнята техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС (1986), пророцтво про яку вбачали в тексті книги Об’явлення 8:11, де слово ім’я зорі «полин» збігається із значенням слова «Чорнобиль».

Таким чином, весь історичний та геополітичний контекст стимулював християн до уважних досліджень пророчих текстів та співвідношення їх із своїм повсякденним життям.

Ув’язнення лідерів нелегальних ХВЄ мало мотиваційний ефект для систематизації власних догматичних положень. Після звільнення в 1956 р. А. І. Бідаш та В. І. Бєлих зосередились на підготовці нових священнослужителів та популяризації доктринальних основ ХВЄ.

2 червня 1956 р. Д. Понаморчук, А. І. Бідаш, І. А. Левчук та С. Марин зробили у Москві повторну спробу отримати дозвіл на реєстрацію окремого союзу церков на основі підписів 200 000 членів, яка не принесла бажаних результатів [130, с. 431].

Суттєвою віхою у формулюванні загальних положень віровчення нелегальних ХВЄ став з’їзд служителів, який проходив 15-20 серпня 1956 р. у м. Харків. Фактично, з’їзд працював над удосконаленням тексту «Короткого віровчення ХЄВ» (І. Ю. Воронаєва) [260, с. 164], що підкреслює тяглість догматичної традиції в п’ятидесятницькому Союзі. Рішенням з’їзду було прийняте «Коротке віровчення ХВЄ які знаходяться в СРСР» та оголошено про створення незалежного Союзу ХВЄ (без реєстрації) [130 с. 429]. В «Харківських догматах» 1956 р. була проведена подальша розробка сотеріологічної та есхатологічної доктрини ХВЄ, і сформульовані основи «есхатологічної еклезіології»: хрещення Духом Святим є необхідною умовою «для усиновлення грішника Богом». Тобто, виходячи із цих догматів, ті хто не має досвіду хрещення Духом Святим із ознакою інших мов не може бути усиновленим Богом. Тим самим ставилось під питання упевненість у спасінні та приналежності до Церкви баптистів та представників інших євангельських конфесій. Під час подальших засідань Ради Єпископів ХВЄ, основи віровчення постійно доповнювались і затверджувались.

  В 1958 р. керівництво ХВЄ (А. И. Бідаш, К. С. Кружко, І. А. Левчук, В. С. Шепель и Ф. П. Кориняк, В. І. Бєлих) знову було заарештоване та засуджене на терміни від 5 до 10 років із конфіскацією майна. Підкреслимо, що факт багаторічного ув’язнення лідерів вітчизняних п’ятидесятників, виявився найбільш важливими чинником для процесу формування локального богослов’я, мотивуючи до тематичного аналізу синодального тексту Біблії та пошуків шляхів імплікації пророчих образів до реалії радянської ідеології. Саме в цей період була сформована, прийнята та поширена доктрина «есхатологічної еклезіології нелегальних п’ятидесятників», як богословська відповідь на неможливість перебування п’ятидесятників в одному Союзі із людьми хто не «хрещений Духом Святим» тобто не практикує глосолалії (баптисти, євангельські християни та інші).

Таким чином, завдяки гонінням, та виходу із ВРЄХБ, з середини 1950-х р. центральною темою віровчення нереєстрованих п’ятидесятників стає доктрина «Народження згори», що згідно визначення є процесом який розпочинається з покаяння та закінчується хрещенням Духом Святим із ознакою інших мов. А головною дидактичною темою, яка виражала весь світогляд «бідашевців-воронаєвців» стала авторська розробка А. І. Бідаша – «Огляд Божого плану спасіння від Альфи до Омеги». Подальша популяризація цих тем здійснювалась його учнями – єпископами В. І. Бєлих, Л. Бондарук, та М. М. Камінський [126].

В 1960 р., проповідь на есхатологічну тематику могла бути прирівняна до «антирадянської агітації та пропаганди» за статтею 70 Карного кодексу РРФСР (передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від шести місяців до семи років). Складність існування ХВЄ в СРСР ілюструється фактом, що до 1965 р. п’ятидесятники в СРСР не підлягали реєстрації взагалі, як бузувірська секта, що наносить шкоду здоров’ю громадян, що відповідно створювало додаткову напруженість в державно-церковних стосунках [156 с. 351]. В цей же час в 1960 р. за неправдивими звинуваченнями був заарештований та засуджений Іван Петрович Федотов (1929-2011), майбутній очільник ОЦХВЄ країн СНД та Балтії. За матеріалами показового суду був знятий фільм, «Це турбує усіх» який в сьогодні дозволяє оцінити силу ідеологічного тиску на віруючих в СРСР [138]. Що є наочною ілюстрацією діяльності радянського карального апарату.

 Наступником А. І. Бідаша став єпископ В. І. Бєлих, який після двадцяти чотирьох років ув’язнення став провідним лідером ХВЄ та авторитетним вчителем всього Союзу нелегальних ХВЄ. Звільнившись в черговий раз в період з 1968 по 1974 рр. він поширював дві тези: 1) із атеїстичною державою не можна мати справи і ні про що не потрібно домовлятись; 2) Церквою визнаються тільки народжені згори ХВЄ (хто може довести хрещення Духом Святим молитвою із ознакою інших мов). Загально відомо, що в диспуті із баптистами, п’ятидесятники часто використовували формулювання апостола Павла «А коли хто не має Христового Духа, той не Його» (Рим. 8:9) з метою позбавлення баптистів статусу, причасних Духа Святого. Така аргументація практикувалась до початку 2000-х.

Важливо підкреслити, що в 1950-1980-х рр. на місцях, між п’ятидесятниками, що ввійшли в ВРЄХБ та тими, хто залишився на нелегальному положенні, розвивався взаємний антагонізм. Ті п’ятидесятники, які залишались в Союзі із ЄХБ до 1989 р., проголошувались «відступниками від Божої правди»; дискусія про зрадництво тих, хто залишились в «реєстрації» місцями продовжується і до наших днів. Втративши свій першопочатковий зміст, ця дискусія іде за потенційну прийнятність чи неприйнятність мати державну реєстрацію. Єпископ нелегальних п’ятидесятників М. І. Котяков, в тематичній збірці «Служіння молоді в Церкві Христовій» (одному із перших опублікованих прототипів «Тематичної програми» тобто зведеного документу про віровчення та богослужбову практику ХВЄ) писав, що «реєстрація – не гріх, нам не підходять умови реєстрації, бо «закон про культи СРСР» обмежує нас в служінні Богові» [131, с. 14]. І далі він перераховує обмеження радянського закону: необхідність узгоджувати кандидатури служителів, географічне обмеження ореолу служіння, заборона створення каси взаємодопомоги, заборона молодіжного та дитячого служіння, узгодження всіх богослужінь із уповноваженим у справах релігії… але не вважати братів та сестер, що пішли в реєстрацію ворогами і вітати їх, окрім керівництва… Похорони, шлюб, проповідь для світу та Вечерю Господню можна разом робити із «реєстрованими» та баптистами. Не мати ворожості до інших течій що вірують в Христа.

Але не всі служителі та члени церкви мали подібне «широке» бачення за взірцем М. І. Котякова. Зростання напруги у міжцерковних взаєминах призводило до внутрішніх розділень з питань державної реєстрації і нерідко закінчувалось взаємними вилученнями від Церкви [156, с. 175], які інколи проголошувались «до пришестя Господнього!» (у відповідності до 1Кор.16:22) [238, с. 110].

Таким чином, історико-культурні умови виживання віруючих різних конфесій в СРСР. Модель есхатологічної еклезіології А. І. Бідаша доповнена В. І. Бєлих, мотивувала п’ятидесятників не співпрацювати із ВРЄХБ та Державою, відстоювати своє переконання ціною засудження до покарання в тюрмах та таборах, як в’язнів сумління, що створило умови для формування Братерства «незареєстрованних» чи «нелегальних» п’ятидесятників із власним локальним богослов’ям. І знову стає очевидною роль очікування на швидке повернення Христа у славі, яке надихало віруючих не підкорятись безбожній системі, зберігаючи свою ідентичність та побожність.

Оцінюючи роль В. І. Бєлих, єпископ ХВЄ РФ В. Г. Мурашкін, підкреслював, що він «працював над віровченням Братерства узагальнював його, виражав та акумулював» [166]. Відомо, що після звільнення в 1976 г. В. І. Бєлих, оселився в м. Дубоссари (Молдова) та займався поширенням догматики через навчальні зустрічі для керівників церков в Молдові, та Україні [250]. Діючий очільник ОЦХВЄ України єпископ Г. А. Бабій підтверджує, що він мав у власному архіві три загальних зошити, які передав йому В. І. Бєлих із ув’язнення, в яких були записані різні біблійні теми окрім «Альфи та Омеги», що додатково ілюструє вплив особи В. І. Бєлих в поширенні п’ятидесятницької догматики [9].

Новим поштовхом до оновлення есхатологічних очікувань став «Талліннський рух» (1976 р.) із особливим наголосом на прояв дарів Духа Святого та особливо на вченні про зцілення [18]. В середині нелегальних п’ятидесятників цей рух був сприйнятий неоднозначно. В. І. Бєлих запропонував формулу духовної сепарації: Божий вогонь треба прийняти, а людське – відкинути. Так була прийнята концепція можливості Божої дії через неміч та помилки людей, як форма теозису.

В 1970-1980-і рр., п’ятидесятницький рух можна охарактеризувати як такий, що мав багато рівнозначних духовних центрів, довкола різних лідерів-єпископів: Київський єпископат очолювали В. І. Бєлих та І. А. Левчук; Російське Братерство – І. П. Федотов; Західну України – М. М. Камінський та М. А. Мельник, під опікою яких були церкви та групи ХВЄ із десятками тисяч членів церкви [102, с. 407]. Але в розумінні вчення про останні дні так звана «багатоочаговість» ХВЄ продемонструвала виразну єдність, поширюючи подібні тези та аргументи про наближення дня Другого приходу Христа. Єдиною сферою різного тлумачення есхатологічної доктрини було питання часу Підхоплення Церкви: «до», «під час» чи «після» Великої скорботи. До сьогодні в цьому питанні проповідники не можуть дійти узгодженості.

Бажання зберегти власну ідентичність та недоторканість сформульованого локального богослов’я призвело до того, що після закінчення періоду релігійних гонінь, з’явилась можливість співпраці із історичними засновниками українського п’ятидесятництва – паралельними закордонними структурами «Асамблеї Божої» та «Церквою Божою». З метою налагодження діалогу 13-17 травня 1992 р. в Москві, була проведена конференція за участю представника «Церкви Божої» – К. Річардсона, та відбулось об’єднання незареєстрованного Братерства ХВЄ СРСР в особі І. П. Федотова та В. І. Бєлих. Але після проведених переговорів із «Церквою Божою», під час конференції, була відкинута пропозиція про об’єднання («амальгамацію») [250]. Що ще раз проілюструвало важливість для вітчизняних п’ятидесятників ідентифікації церков за ознаками локального богослов’я, на противагу пропозиції злиття із паралельними закордонними структурами.

4 вересня 1992 р. єпископом ОЦХВЄ України (структура яка стала наступницею нелегальних п’ятидесятників) був обраний Г. А. Бабій (м. Кривий Ріг, Україна) а його замісником П. М. Новорок (Новоград-Волинський), які фактично очолюють Братерство до сьогоднішнього дня. Це створило умови розвитку догматичної гомогенності та поширення «есхатологічної еклезіології» в стилі віронавчальної традиції прийнятої від В. І. Бєлих та А. І. Бідаша.